«Чому цивільні залишаються в небезпечних місцях?»

3 листопада документальний фільм Миколи Бута «Гірник» мав прем’єру на кінофестивалі у Котбусі. Нещодавно його також показали на «Молодості». Фільм розповідає про евакуацію цивільних із прифронтового міста, де небезпека стає частиною повсякденного життя, однак люди все одно не поспішають залишати свої домівки. В основі стрічки ‒ відеоматеріали волонтера та колишнього телеведучого Дениса Христова з позивним «Голландець». Разом із поліцейськими та екіпажами «Білих янголів» він допомагав вивозити мешканців із небезпечних територій, а саме з окупованого зараз міста Гірник Донецької області.

Режисер перетворив зняті під час евакуацій епізоди на низку окремих історій, що разом складаються в портрет суспільства, яке живе поруч із війною. ZAXID.NET поспілкувався з ним про те, як телевізійний досвід допоміг знайти форму для документальної розповіді, чому деякі історії не потрапили до фінального монтажу, як створювався фільм разом із Денисом Христовим і чому не існує універсальної відповіді на питання, що змушує людей залишатися під обстрілами.

Микола Бут (фото фестивалю «Молодість»)

Ви маєте телевізійний бекграунд. Як цей досвід допоміг вам у роботі над «Гірником»? Чи були навички, які виявилися непотрібними, а що навпаки – особливо знадобилося?

Увесь попередній досвід, звісно, став у пригоді ‒ і під час виробництва, і під час створення фільму. Насамперед ідеться про динаміку. Зрозуміло, що емоційна складова цієї стрічки зовсім інша, ніж у моїх попередніх телевізійних фільмах і проєктах до повномасштабного вторгнення. Тоді завданням було розважати, а тут ‒ розповісти історію так, щоб вона була цікавою, емоційно відгукувалася глядачеві й викликала емпатію.

Можливо, це трохи цинічно звучить, але фактично йдеться про роботу з іншими емоціями. Найважливіше, що дав мені досвід створення розважального контенту, ‒ це розуміння динаміки й драматургії. Передусім саме динаміки. Матеріалу дуже багато, і з нього потрібно відібрати найважливіше, а потім зібрати в динамічну історію, яку сучасний глядач захоче дивитися. Сьогодні аудиторія дуже прискіплива до темпу: щойно їй стає нудно, вона одразу вимикає контент, не витрачаючи на нього навіть хвилини.

Чи існують універсальні кінематографічні та режисерські правила, якими ви керувалися під час роботи над «Гірником»?

Якихось свідомих правил, мабуть, не було. Можливо, вони й існують, просто я їх не усвідомлював. Усе складалося відповідно до моїх відчуттів, а точніше ‒ наших спільних відчуттів. Не можна сказати, що це виключно моя робота, хоча саме я збирав матеріал, різав і монтував його. Ми багато разів переглядали фільм разом із його героєм Денисом Христовим і нашим продюсером Юрієм Карагодіним. Обговорювали, що додати, що прибрати, як змінити окремі моменти, щоб зробити їх зрозумілішими. Це була значною мірою колективна робота.

Чому ви вирішили почати історію саме з моменту поранення хлопця, який їде на мотоциклі? Це досить шокуючий вступ.

Тут ви підштовхнули мене до відповіді на попереднє запитання про універсальні інструменти, які стали в пригоді під час створення фільму. Є такий прийом, який часто згадують у книжках про драматургію та кінематограф: якщо у тебе є сильна екшн-сцена з драматичним потенціалом, починай із неї ‒ і бажано одразу з середини події. Саме так я і зробив.

Чи були у вас інші, ще більш шокуючі історії, які не потрапили до фінального монтажу? Можливо, від чогось ви свідомо вирішили відмовитися?

Якихось особливо шокуючих історій або надзвичайно важких сцен у нас не було. Але є дві історії, які мені запам'яталися та які ми не включили до фінального монтажу. Вони були драматичними й цілком могли б увійти до фільму, проте їх було складно належно проілюструвати.

Перша ‒ про волонтера, який працював на тому самому напрямку під час евакуації з Гірника. Як з'ясувалося, ще до окупації міста він співпрацював із російською розвідкою і, найімовірніше, був завербований. Хто саме його завербував, я не знаю, але йшлося про російські силові структури. Під час своїх виїздів на евакуаційні місії він передавав ворогу інформацію про те, де перебувають наші військові.

У певний момент приїхали співробітники СБУ, затримали його й забрали. Волонтери, поліцейські та учасники евакуаційних екіпажів уже згодом почали усвідомлювати, що його поведінка була дивною. Коли він заїжджав у зону бойових дій, то поводився надзвичайно спокійно: зупинявся де хотів, міг спокійно стояти й курити, пити каву, тоді як інші розуміли, наскільки там небезпечно. Водночас він справді забирав людей під час евакуацій, і це було частиною його прикриття.

У нас був відзнятий матеріал із цим персонажем, але не було достатньо фактів і відео, які підтверджували б його співпрацю з російськими спецслужбами. Не хотілося будувати таку історію на припущеннях, скриншотах чи реконструкціях, як це часто буває в телевізійних кримінальних програмах або в жанрі true crime. Ми не мали чим її належно показати, тому прибрали цей епізод. У матеріалі цей чоловік залишився просто одним з учасників евакуації.

Друга історія пов'язана з евакуацією дітей. В одній із новел фільму поліцейські збирають дітей, щоб вивезти їх із небезпечної зони. Денис стояв біля машини й чекав на поліцейських. Річ у тім, що він не мав права самостійно забирати дітей: це могли робити лише поліцейські. Денис допомагав транспортом, зокрема під час евакуації дітей разом із батьками.

Денис Христов (фото з інстаграм)

Поки він чекав на вулиці, до нього підійшла жінка й почала розпитувати, що відбувається. Її не видно в кадрі: камера була опущена й знімала або двері машини, або землю та дорогу. До того ж поруч працював генератор або двигун автомобіля, тому звук був дуже поганим. Але сама розмова тривала, мабуть, хвилин десять і була надзвичайно цікавою.

Жінка стала на бік батьків, які ховали дітей, щоб не виїжджати із зони бойових дій. Вона запитувала, навіщо забирати дітей, куди їх повезуть, і говорила, що там усе нормально. Фактично вона пояснювала, що сама теж ховала б своїх дітей. Це була дуже показова розмова з людиною, яка нібито не розуміла, що насправді відбувається.

Ми не могли використати цей епізод через технічні проблеми: співрозмовницю не було видно, а якість звуку була дуже поганою. Але згодом ця історія отримала драматичне продовження. За словами місцевих мешканців, які розповіли нам про це, жінка зрештою дістала поранення внаслідок російського обстрілу й сама звернулася до «Білих янголів» із проханням її евакуювати. Чи вдалося її вивезти, я точно не знаю: на той момент заїжджати туди вже було дуже небезпечно. Можливо, евакуація таки відбулася.

Ви з Денисом Христовим знайомі давно. Як виникла ідея працювати разом над фільмом? Денис постійно є в кадрі та, наскільки я розумію, саме він знімав матеріал на GoPro. Тобто він також є співавтором стрічки?

Так, абсолютно. І Дениса, і Юрія Карагодіна, і мене можна назвати співавторами фільму та його творцями.

Ми знайомі дуже давно ‒ ще зі студентських років, із початку 2000-х. Тоді ми з Денисом навчалися в Запоріжжі, а Юра ‒ у Дніпрі. Це географічно близькі міста, тому ми часто їздили одне до одного на виступи, перетиналися й товаришували. Усі троє грали в КВК.

Після початку повномасштабного вторгнення доля звела нас уже для роботи над конкретним проєктом. До того ми працювали окремо, хоча й підтримували дружні стосунки. Коли Денис почав активно займатися волонтерством, їздити на евакуації, ми одного разу зустрілися в Києві ‒ просто посидіти й поговорити за келихом пива. Це був, здається, 2023 рік. Денис розповідав, що бачив під час поїздок, ділився свіжими на той момент історіями. Після кожної я казав йому: «Це треба знімати, про це потрібно розповідати».

Кадр із фільму

Частину цих історій він тоді ще не знімав ‒ просто розповідав про те, свідком чого став. Але він і до того працював із камерою. Я запропонував йому передати мені матеріали й історії, а я спробую зібрати з них фільм. Не було жодних гарантій, що це вийде, ‒ просто хотілося спробувати.

На той момент у Дениса вже було багато відзнятого матеріалу. Я його переглянув, і ми зрештою зосередилися на певній формі. Спочатку я прийшов до ідеї короткого метра. Так ми створили фільм «Один відсоток війни» про Авдіївський напрямок, битву за Авдіївку, евакуацію та загалом те, що там відбувалося. Зараз він доступний на ютуб-каналі Megogo.

Чи виникали у вас із Денисом суперечки щодо розвитку історії та сюжету? Чи були творчі дискусії під час роботи?

Звісно, були. І це добре. Якби їх не було, це означало б, що комусь нецікаво створювати фільм або він не зовсім розуміє, що робить.

Ми дискутували, іноді навіть сперечалися ‒ звісно, по-дружньому, без жодних образ. Це були творчі дискусії: ми могли говорити на підвищених тонах, доводити одне одному свою позицію, пояснювати, чому потрібно зробити саме так, а не інакше. Усі троє брали участь у цих розмовах.

Я вдячний хлопцям за те, що вони зрештою залишили остаточні рішення за мною. Я зберіг те, що хотів, але водночас багато чого взяв із їхніх рекомендацій, пропозицій та наших спільних обговорень. Це колективна творчість. У цьому процесі я, мабуть, виступав ще й редактором усієї історії. Деякі пропозиції мені не подобалися. І я або аргументував, чому не хочу їх використовувати, або просто не брав до уваги. Хлопці це прийняли. Ми прямо проговорили, що остаточне рішення залишається за мною, адже я є режисером фільму.

Під час роботи деякі історії вирізали, інші додавали. Усе це робили заради динаміки, зрозумілості та фактажу. Були епізоди, які ми знали зі слів Дениса, але не мали відеоматеріалу, щоб їх проілюструвати. Тому доводилося вирішувати, чи можемо ми включити їх у фільм.

Ви розділили фільм на частини, об'єднавши окремі історії за змістом. Чи складно було знайти концепцію для цих мініісторій та вибудувати їх у цілісну структуру?

Спочатку я переглянув увесь матеріал, якого було доволі багато, і відібрав те, що могло бути цікавим. Але те, про що ви запитуєте, ‒ це вже питання форми. І для мене особисто саме пошук форми виявився, мабуть, найскладнішим етапом.

Усі ці історії часто вирвані з контексту: у них немає ні початку, ні кінця. Це зрозуміло, адже матеріал знімався в зоні бойових дій, де є небезпека і ніхто не думає про композицію кадру чи драматургію. Людина просто вмикає камеру й знімає те, що відбувається. А вже з цим матеріалом потрібно працювати, знаходити логіку й вибудовувати певну форму.

Редакторська робота та відбір матеріалу для мене не були чимось незвичним. Я багато років працював редактором, сценаристом і режисером на різних проєктах. Іноді виконував усі ці функції одночасно, іноді окремо. Це знайома робота, хоча й така, що потребує багато часу. А от придумати форму для всього зібраного матеріалу було справді складно.

Рішення прийшло після нашого першого фільму «Один відсоток війни», який ми возили різними країнами Європи й показували багатьом людям. Майже всюди глядачі ставили одні й ті самі запитання. Чому цивільні залишаються в небезпечних місцях? Чому деякі люди не виїжджають навіть тоді, коли бойові дії вже наблизилися до їхніх домівок і вони фактично живуть на лінії зіткнення?

Я почав працювати над «Гірником» уже після цих поїздок, коли «Один відсоток війни» вийшов у відкритий доступ. Згадав про запитання глядачів і зрозумів, що маю багато історій, які допомагають на нього відповісти. Так і народилася ідея структури фільму. Можна сказати, що її підказали сама ситуація та досвід спілкування з аудиторією нашої попередньої стрічки.

Чи знайшли ви під час роботи над фільмом відповідь на ці запитання?

Мені здається, сам фільм на це відповів. Тут немає однієї універсальної відповіді. У кожної людини своя історія. Хтось усвідомлює небезпеку, хтось ‒ ні. Хтось пояснює своє рішення одним способом, хтось ‒ іншим. Дехто просто внутрішньо заспокоює себе. Причини можуть бути абсолютно різними.

Постер до фільму

Для себе я певною мірою закрив це питання після однієї розмови. Здається, у 2023-му або 2024 році ми заїжджали в Костянтинівку, коли туди ще можна було більш-менш дістатися. Російські війська тоді активно наступали на Нью-Йорк і Торецьк, а Костянтинівка вже перебувала в серйозній небезпеці, хоча життя там ще тривало.

Я зателефонував місцевому цивільному мешканцю та запропонував йому виїхати. Він відповів, що зараз не може, бо ще не зібрав груші. Після цієї розмови я зрозумів, що немає сенсу намагатися знайти універсальне пояснення для кожної людини. Кожен виправдовує своє рішення по-своєму. Можливо, хтось чекає на Росію, хтось не усвідомлює небезпеки, а в когось є інші причини. Тут надто багато різних обставин.

Попри важку тему, фільм дивиться легко. У цьому, безумовно, є заслуга харизми Дениса, а також певного гумору й музики. Чи самі ви відбирали пісні для саундтреку?

Так, звісно, ми самі їх відбирали. Це була дуже тривала робота, окремий великий пласт виробництва. Спочатку ми хотіли використати пісні західних виконавців, які також були присвячені воєнній тематиці, але не змогли домовитися про права. Для західних компаній не мало значення, що це за фільм і про що він, ‒ передусім ішлося про гроші. У нас не було бюджету на придбання прав на ці композиції.

Тому ми вирішили звернутися до українських виконавців. І, до речі, всі гурти та музиканти, чиї пісні звучать у фільмі, надали нам їх абсолютно безкоштовно. Ми дуже вдячні їм за це.

Ми перебрали багато музичного матеріалу. Потрібно було знайти композиції, які працювали б у конкретних епізодах. Ми підставляли різні пісні. Перевіряли, чи вони поєднуються з кадрами, чи працюють емоційно. У результаті зупинилися саме на тих композиціях, які ви чуєте у фільмі. Я дуже радий, що ми їх знайшли та обрали для саундтреку.