Чужа біда

«Та скільки вже можна про євреїв та Голокост?» – найчастіше питання, яке можна почути в актуальних мережевих дискусіях. «Чому ми не говоримо про страждання українців або про інші національні жертви Другої світової війни», – питають, як правило, стурбовані великою кількістю інформації про меморіальні заходи, приурочені до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру.

Ще одна категорія людей вбачає у цих заходах загрозу українському історичному наративу, а то й національній безпеці. Намагається свого роду «українізувати» трагедію Бабиного Яру. На жаль, такі спроби «українізації» Голокосту шкодять не тільки українському історичному метанаративу, але й Україні загалом. Вони ставлять українців в ряди ревізіоністів Голокосту, а отже викидають з когорти людей, що успішно справляються зі своїм минулим.

Розмови українців про трагедію Бабиного Яру – це не тільки про гідне вшанування жертв. Не так про національну колективну відповідальність і належність до партійних таборів, як про особисту рефлексію над минулим. Коли треба просто по-людськи глянути на ті події й усвідомити масштаб трагедії. Про те, що не можна інструменталізувати історію для якихось партійно-політичних цілей. А вульгарне використання трагедії для посилення партійної мобілізації виборців є категорично недопустимим. Що брехня заради нібито великої ідеї ніколи не стане правдою. Це про вміння працювати зі своїм минулим так, щоб такого роду трагедії ніколи не повторились. Це про ясність думок і намірів і, якщо хочете, чесність зі собою. Знайти себе серед тих історичних ролей – ось українське прочитання Голокосту.

А тепер про все порядком по черзі. Відповідаючи на запитання, чому потрібно так багато говорити про євреїв і Голокост, треба нагадати, що вбивство усіх без винятку євреїв було державною політикою нацистського Третього Райху. Євреїв мали вбивати за фактом їхнього народження євреями. У нацистській Німеччині мало того, що були прийняті расистські дискримінаційні закони (1935), працювали спеціальні інститути, які підводили «наукову» базу під категорії «расово неповноцінних унтерменшів» та «арійських надлюдей». Мірялися черепи, посадка очей, форма носа, враховувався колір волосся і шкіри. А коли цього було недостатньо, проводилися генеалогічні студії задля виявлення єврейських предків. Усі, хто мав нещастя виявитися євреєм, не мали права на життя.

Були й інші категорії «расовонеповноцінних». До них належали й українці. Правда, серед українців, завдяки позиції імперського міністра Альфреда Розенберга, виділили дві категорії. «Виняток» зробили для галицьких українців через їхнє «австрійське» минуле, дозволивши їм служити в поліції, вермахті, а потім і в ваффен СС. Нічого доброго від цього на українців не чекало. Просто за планом нацистів їх мали використати як помічників у рабській ролі, а потім звести з цього світу. Не треба гріха таїти, що радикальні українські націоналісти, тобто обидві гілки ОУН, робили ставку на нацистську Німеччину. Проте, на щастя для майбутнього України, нацисти не погодилися навіть на маріонеткову українську державу. І теперішній українській державі не доводиться відповідати за дії колаборантів з Третім Райхом.

Щоправда, певні середовища в Україні намагалися ще зовсім недавно «підписати» українців на виведення своєї історичної традиції з організацій, які на початку Другої світової війни колабораціонували з нацистами. Цей підхід робив Україну заручницею шкідливого дискурсу і викреслював її з кола держав-переможниць над нацизмом і фашизмом. Таке «підписування» під націоналістичний наратив не дозволяло безсторонньо глянути на Голокост, а тим більше довести непричетність цілої української нації до цього геноциду. Йдеться про спроби накинути всій українській нації прихильність до лінії, репрезентованої невеликою групою західноукраїнських націоналістів.

Взагалі, питання колективної відповідальності, як і рівень національної консолідації в цій історії є значно перебільшеними. Українці під час Другої світової війни не були суб’єктом політичних процесів. А тому не можуть відповідати за дії нацистської окупаційної влади. До початку війни це була Українська Радянська Соціалістична Республіка з номінальною суб’єктністю. Так само українські націоналісти не були легітимними репрезентантами всієї української нації. Ніхто їх такими повноваженнями не наділяв. Тому говорити в категоріях «українського Голокосту» або «українського погляду» на трагедію Бабиного Яру не доводиться. Спроби «українізувати» ці події та жертв, вживаючи до них означення «українські», грішать проти історичної правди.

Оскільки євреї були насамперед радянськими громадянами, а українське населення Києва не було носієм націоналістичної свідомості, то позиціонувати взаємини між ними, а особливо тепер, як відносини між українцями і євреями – недопустимо.

Велике занепокоєння викликають недавні намагання просунути до списку жертв Бабиного Яру українських націоналістів як рівнозначних постраждалих у цьому жахливому місці. Тобто поставити на один щабель десятки тисяч невинних жертв і кілька десятків помічників їхніх катів. Це не що інше, як спроба ревізії Голокосту. Тому що у світі існує усталений погляд на це унікальне явище, яке було геноцидом єврейського народу. Спроби назвати масове вбивство євреїв у Бабиному Яру великою анонімною катастрофою, де загинули люди різних національностей зі згадуванням українських націоналістів, нічим не відрізняються від радянської релятивізації цієї трагедії до рівня «радянських громадян», коли про євреїв, як основну категорію жертв, згадувати було заборонено.

Це щось подібне до того, коли, ведучи мову про Голодомор, згадувати тільки анонімних українських селян, але не говорити про геноцид українського народу. Взагалі, про трагедію Бабиного Яру варто говорити як про важливий символ Голокосту. Тому що вбивство євреїв було частиною державної політики нацистської Німеччини. За якою євреям не залишали права на життя. Їх масово розстрілювали з кожним кілометром окупації територій. Так само вбивали ромів та пацієнтів психіатричних лікарень. Українських націоналістів серед категорій, що підлягають першочерговій ліквідації, не було. Навіть більше, вони йшли в обозі окупаційних сил. Певний час тісно співпрацювали, а потім декого з них з різних причин розстріляли нацисти.

А якщо говорити про реакцію місцевого українського населення на масові вбивства євреїв, то тут так само треба пам’ятати про неоднозначність такої поведінки. Тому що амплітуда коливалася від співчуття й порятунку аж до погромів і грабежів сусідів. Цього не можна назвати якимось особливим українським явищем. Оскільки таку поведінку можна було спостерігати ледве не на всіх окупованих нацистами територіях.

Також окремого пояснення заслуговує часто вживане поняття «українські праведники». Праведниками народів світу називають людей, які рятували євреїв під час Голокосту. На наших теренах це загрожувало життю не тільки того, хто рятує, але й усієї його родини. Це робить порятунок справжнім подвигом. Але свого роду змагатися щодо кількості Праведників є невдячною справою. Тому що «національність» Праведників визначається не їхнім етнічним походженням, а адміністративно-територіальною належністю. Це означає, що якщо порятунок був здійснений на території, яка тепер належить до України, то ці Праведники записуються як українські. Хоча могли бути поляками, росіянами і людьми без виразної національної ідентичності.

Люди рятували євреїв не тому, що були українцями, а часто зовсім з інших міркувань. Це могли бути релігійні переконання, збіг обставин, стара дружба, матеріальна зацікавленість і просто людське співчуття. Подавати це як українську особливість, а тим паче як політичне рішення – не варто. Особливо не варто використовувати означення «українські праведники» в політичній боротьбі та з пропагандистською метою.

Повертаючись до «українського виміру» Голокосту і спроб подивитися на цю тему «українськими очима», не можна забувати про те, скільки українців були задіяні в різноманітних управах, поліції та окупаційній адміністрації. Прямо або опосередковано вони були причетні до реалізації нацистської політики на окупованих територіях. Так само не можна забувати про випадки мародерства щодо єврейського майна українськими сусідами. Якщо згадувати праведників, то не можна забувати і величезну кількість негідних вчинків.

Уявлення недавніх творців української історичної політики про те, що, додаючи до жертв Бабиного Яру українських націоналістів, вони захищають українську справу, були вкрай хибними і шкідливими. Тому що ніхто з науковців світу не погодився б на таку ревізію Голокосту. Так само не погодилися б із цим нащадки жертв Бабиного Яру. Відповідно, це зашкодило б іміджу України на світовій арені. Давало б ґрунт для російської антиукраїнської пропаганди представляти Україну прихильницею нацистського минулого. І все це заради короткотривалого політичного успіху на виборах або в міжпартійній політичній боротьбі. Або ж на захист недолугих історичних концепцій, вироблених нечесними науковцями, а то й звичайними маніпуляторами. Засилля антинаукових концепцій та нехитро скроєних історій призвело до свого роду деградації розуміння тих страшних подій.

Дійшло до того, що ведуча провідного телешоу країни продемонструвала цілковите незнання історичних фактів, не розуміючи, що була не тільки радянська міліція, але й міліція ОУН. Знову ж таки, опонуючи одному з учасників дискусії щодо подій у Бабиному Яру, вона сказала: «Я розумію, що ви хочете приплести ОУН-УПА». Річ у тому, що УПА не мала жодного стосунку до Бабиного Яру. Хіба що, коли продовжити логіку подій, то виявиться, що деякі українські поліцаї згодом після служби нацистам долучилися до Української повстанської армії. А в такий спосіб зовсім не хотілося б «українізувати» Голокост та трагедію Бабиного Яру.

Підсумовуючи, треба сказати, що для українців розмови про Голокост та Бабин Яр – це не стільки про євреїв, скільки про нас самих. Сприйняття їх і надалі як чужої біди, не виробивши свого людського ставлення до цієї трагедії, не дозволить подолати нашарування зі шкідливих ідеологічних конструктів та специфічного «національного» бачення. А отже не дасть осягнути глибину трагедії єврейського народу як своєї.