До останнього воїна?

Якийсь чорний червень. Страшно заходити у фейсбук. Фотографії юних хлопців, які гинуть на різних ділянках фронту, ідуть одна за одною. Смерть підходить щоразу ближче. У суботу під мінометним вогнем в околицях Донецька загинув син моєї близької товаришки Іванки Димид Артем — світлий талановитий хлопець, історик, пластун, мандрівник, екстремал. Учора збиралася на парастас, заглянула в стрічку і прочитала, що загинув 18-річний юнак з Нового Роздолу Максим Василишин. Його накрило пострілом із граду на Ізюмському напрямку, коли вийшов на розвідку. Киянин Роман Ратушний теж загинув у розвідці.

Я маю стійке відчуття, що так не має бути, що відбувається щось жахливе. Гине покоління, яке народилося і виросло в незалежній Україні, покоління патріотичне, освічене, виховане на цінностях. І якщо, як нам говорять, ця війна надовго, ми можемо втратити цих дітей, дітей, які є нашим найціннішим золотим запасом і найдорожчим ленд лізом.

Зазвичай, вони йдуть добровольцями, бо треба захищати Україну, бо Україна для них понад усе. Батьки не можуть їх втримати, бо самі виховали дітей у любові до Бога і Батьківщини.

На мою думку, яка багато кому може здатися не патріотичною, має бути чітка ДЕРЖАВНА політика, спрямована на збереження покоління Незалежності. Ми ж збираємося перемогти у цій війні. Хто ж тоді розбудовуватиме Україну, якщо не вони?

Ця політика має бути доведена до кожного військкомату, до кожного командира добровольчого батальйону: на передовій мають воювати добре навчені й озброєні воїни, а юні лицарі, новітні Герої, які хочуть захищати Батьківщину, повинні проходити належний вишкіл, бути на підході, готуватися, а не гинути під вогнем орди, яка гатить забороненими боєприпасами.

Ми ще не воюємо до останнього українця, а вже дозволяємо йти на смерть нашим жертовним дітям. Я не думаю, що майбутній Україні потрібні ці жертви, вони потрібні їй живими — молоді українці, які не загрузли в корупції, мають добру освіту і знають, як зробити Україну могутньою державою.

Сьогодні з Гарнізонного храму ховають 18-річного хлопчика Максима Василишина, який у 17 років уже мав кілька власних справ, мріяв створити справжню бізнес-імперію і хотів “зробити так, щоб на українців рівнялися”.

Я читаю коментарі під фотографіями прекрасних хлопців і мені важко дихати. “Вічная пам”ять”, “Хай з Богом спочиває”, дякують, що нас захистили, дякують батькам, що виховали і найголовніше: “Герої не вмирають!”.

Вмирають, ще й як вмирають. Випускники і студенти Могилянки, УКУ, інших наших і закордонних університетів, коледжів, ліцеїв гинуть під вогнем злочинців і недоуків з відсталих регіонів жахливого Мордору.

Хто має про них подумати? Хто має їх захистити?

Пробечте нам хлопчики-Воїни, хлопчики-Герої.

Слава Україні! Героям слава!