Екологія співіснування з трупами

Напередодні Другої світової війни зірка того часу, відомий письменник і мислитель Герберт Уеллс виступив перед викладачами з історії із доволі простими ідеями, які нині в Україні звучать свіжо і дивно.

Ідеї ці наробили б чимало галасу, якщо б, припустимо, їх запропонував раптом якийсь сучасний львівський науковець. Або донецький. Чи будь-який інший. Ось кілька цитат з цього звернення Уеллса до викладачів з історії:

Ви зачаровані традиційними романтичними уявленнями істориків про владу і славу нації, про перемоги і реванші, про сентиментальне  визволення тих, хто страждав – уявленнями, які зараз, як ніколи раніше, набувають величезної руйнівної сили, але  ви не зовсім розумієте, як це пов'язано з вашою роботою(...)

Мені хочеться звинуватити вас у тому, що ви штучно підігріваєте патріотизм у молоді.

 

...я кажу, що історія – це зібрання претензійних байок, майже непридатне для будь-яких практичних потреб.

 

Є нова, справжня історія, абсолютно необхідна нині, вона неймовірно відрізняється від старої (...) у ній розповіді й описи займуть другорядне місце, деталь буде за можливості спрощена, а головним, як і в будь-який інший науці, стане дослідження причинності. Вже пропонували назвати її людською екологією або соціальною біологією.

Розумію, що у багатьох із вас мої теорії можуть викликати страх, відразу, презирство і ненависть, і все-таки наполягаю: якщо ви серйозно стурбовані встановленням загального миру, мусите зламати панівну, освячену часом традицію, і припинити ділити історію на історії різних націй та імперій.

Цьому своєму виступу мислитель дав назву: «Отрута, яка зветься історією». Звісно, це визначення щодо історії залишається актуальним. Особливо напередодні будь-якої людської бійні, конфлікту, розпаду держави тощо.

Через кілька місяців після цієї промови Уеллса мільйони патріотів із просвітленими обличчями й веселими піснями йшли на бійню, щоб зруйнувати власну і чужу долю.  Цікаво, що ще за кілька років, у сорок п’ятому, всім уже була байдужа історична справедливість, просто хотілося миру. Це так, до слова.

Що ж таке сила пам’яті? Що таке правильна історія? У чому її сенс? Як вона заважає чи допомагає жити, відчувати сьогодення і зустрічати майбутнє.

Як правило, коли задумуються над цією проблемою, то наводять приклади із суспільного життя. Але іноді наочнішими є приклади з життя людського.

Відомого європейського поета Пауля Целана, який народився і прожив півжиття у Чернівцях, вважають прикладом праведної, еталонної історичної пам’яті. В’язень гетто і таборів, автор знаменитої «Фуги смерті» (до речі, перший варіант цього вірша (1947 р.) мав назву «Танго смерті» і, очевидно, живився тими ж подіями, що і роман Винничука), Целан, безумовно, став важливою постаттю з точки зору ідеології. Але як вплинула ця пам’ять на долю самого Целана? Мало хто про це згадує.

Важко втриматися від співчуття, коли знайомишся із творчістю Целана. Важко не перейнятися його правдою. Для тих, хто не читав і не читатиме його віршів, хочу сказати, що, окрім модерних форм і сили почуттів, у поезії Целана вражає ще одна річ – образа на Господа, подекуди навіть не образа, а ненависть. Звісно, Целан пред’являв претензії і людям. Колись давно мене неприємно сіпало, коли читав його рядки: «Молися, Господи, ми вже близько...», («ми» – жертви війни, таборів, Голокосту). У цих словах відчутна погроза, що нарешті автор дістанеться до головного винуватця (що ж уже казати про людей). Потім, однак, зрозумів, що Целан у цій претензії до Творця був абсолютно щирий, і варто подякувати хоча б за це.

А щодо умовностей... Страждання і пристойність – несумісні. Власне, страждання не можуть бути пристойними, красивими, політкоректними. І пред’являти претензії, звісно, можна і Богові. Як, так би мовити, відповідальному за все Суще. Чи всі сльози можуть висохнути? – Запитую себе. Якісь із них спікаються, як смола, і залишаються на серці чорними плямами. Очевидно, це і є пам’ять, на якій наголошував Целан. І нібито мав на це право. Ми ж відчуваємо, що він його мав.

Отже, тепер до долі самого Целана.  Його часто переслідували депресії. Він лікувався у психіатричних лікарнях, у нього були напади агресії, він покінчив життя самогубством. Деякі дослідники творчості, здається, іноді просто мліють від цього трагізму. А як на мене, доля Целана – чудовий приклад того, що може статися із суспільством, яке захоплено викопує усі свої історичні трагедії. Це приблизно так само гігієнічно, як необережно колупатися у ранах, які гояться.

Дослідники назвали те, що сталося із Целаном, «відтермінуванням смерті». Ніби доля пощадила його у гетто і таборі для того, щоб потім наздогнати вже на вершині успіху, в цілком мирному  Парижі, місті, яке вважають містом мрії, містом щастя.

Інший приклад – земляк Целана (вони навіть вчилися в одній школі), на два роки старший за нього,  відомий в Росії письменник Вернон Кресс (справжнє ім’я Петер Демант). Демант провів у таборах (сибірських) близько п’ятнадцяти років. Напередодні війни, 13 червня 1941 року, разом із тисячами мешканців західної України його затримали і вислали до Сибіру. З цього сибірського заслання він втік і кілька місяців переховувався у тайзі, за що отримав термін у таборах. Як і Целан, Петер Демант втратив родину під час війни. До шістдесяти років прожив у Магаданському краї (згодом одружився і переїхав до Москви). Очевидно, він також мав право на чорні плями на серці, на сльози, що не висихають, а запікаються.

Спогади Деманта про табір вразили дослідників... оптимізмом.  Один із літературних критиків пише: «Якщо у Шаламова, якого Демант зутрічав на Колимі, табір – антижиття, абсолютно негативний досвід, то в «Зекамероні» табір – теж життя, частина життя.(...)

Шаламов пише про те, як людина у таборі розкладається і занепадає, Демант пише про те, як людина в таборі живе і як – у різний спосіб – виживає. І навіть доживає до «щасливого кінця» (справжній вираз Деманта)».

Отже, два варіанти пам’яті про приблизно одне й те ж. Життя Деманта після табору наповнене: він написав кілька романів (попри подекуди трагічний зміст у них відчутний той самий оптимізм), був поліглотом, спортсменом, бібліофілом. Встиг вже після перебудови об’їздити увесь світ (про що мріяв усе життя). Дожив майже до дев’яноста років. Його іменем назвали гірську вершину у Магаданському краї. За твердженням Деманта, в юності у Чернівцях, у його першому (як він назвав) житті, він отримав такий заряд щастя, що самі спогади про це врятували його від загибелі на Колимі.

Якщо те, що трапилося із Целаном, дослідники назвали «відтермінуванням смерті», то, безумовно, те, що сталося із Демантом, варте ще більш прискіпливої уваги. І слушний термін для цього – «відтермінуванням щастя, життя».

Отже, щодо пам’яті – історичної чи особистої. Нечасто пишуть про цей механізм «відтермінування», про те, яку роль відіграє у ньому пам’ять. А це має практичний інтерес. Згадуючи  подібні людські долі,  упіймав метафору, яка могла б передати, як же цей механізм відтермінування працює. Доля схожа на поле, на ній сіє і смерть, і любов, і творчість. А пам’ять є чимось на зразок води, якою ви поливаєте ці посіви. Із часом вони обов’язково сходять.  Це і є відтермінування. Зрозуміло, якщо поливати посіви смерті, то неодмінно пожнете щось подібне: страх, ненависть, розбрат, відразу до життя, і ту ж смерть.  Так сталося, що поливати саме такі посіви у нас вважають священною справою. Неймовірно важливою. Втім, як і в сусідній Росії, де люблять згадувати саме такі моменти історії. Отже, ми жнемо. Як і нещасний Целан.   

Справді, чи не варто перейти від вивчення історії, до вивчення «людської екології», як радив Уеллс? З огляду на мільйони трупів нашої історії, така зміна є необхідною.