Феномен наших паралімпійців. Як вони це роблять?

За сім днів Паралімпіади у Ріо-де-Жанейро збірна України завоювала 81 нагороду, серед яких 31 медаль – золота. Успіхи українських паралімпійців, особливо на фоні провального виступу олімпійської збірної України, привернули увагу громадськості.

Чому українські паралімпійці такі успішні? Паралімпіада ще не завершилась, а вони вже майже у 7 разів перевершили здобутки олімпійської збірної України, яка під час Олімпіади в Ріо завоювала лише 11 нагород. У чому секрет їхнього успіху? Невже параолімпійський спорт в Україні краще розвинутий, або краще фінансується, аніж олімпійський?

***

Журналісти і вболівальники почали шукати відповіді на ці запитання. Мовляв, в Україні на проблеми людей з обмеженими можливостями дивляться крізь пальці – інфраструктури нема, пандусів нема, а вийти з дому для будь-якого українця на візку – те саме, що подолати надважку смугу перешкод. Ось тому паралімпійці демонструють надможливості, аби хоч якось реалізуватись у своєму житті.

Чемпіонка Паралімпіади-2016 з пауерліфтінгу Лідія Соловйова.

Однак воля до перемоги, якою пояснюють успіхи українських паралімпійців, - це дуже примхливий компонент і спрацьовує не завжди. Для того, аби результати спортсменів були стабільними, одного бажання замало. А українці вже четверту Паралімпіаду поспіль демонструють високі результати – в Афінах-2004 вони фінішували на шостому командному місці, в Пекіні-2008 – на четвертому, у Лондоні-2012 – теж на четвертому. А вже у Ріо-2016 змусили заговорити про себе чи не увесь спортивний світ, впевнено тримаючись на третій позиції і випереджаючи за кількістю золотих нагород навіть збірну США.

У свою чергу, голова правління Львівського обласного відділення Українського фонду «Реабілітація інвалідів» Ярослав Грибальський не здивований успіхами українських паралімпійців в Ріо. У коментарі ZAXID.NET громадський активіст розповів, що збірна України роками демонструє високу динаміку результатів.

«З Паралімпіади-1996 в Атланті, де Україна завоювала лише одне золото, багато що змінилося. Зокрема, збільшилась кількість дисциплін, в яких українці беруть участь, збільшився склад національної команди, а звідси й більше завойованих медалей. Чому це вдалося? Це системна робота голови Паралімпійського комітету України Валерія Сушкевича, який зумів знайти державне сприяння і створити можливості для людей з інвалідністю», - розповів Ярослав Грибальський.

Валерій Сушкевич на чолі паралімпійської збірної України.

Чоловік і сам перебуває на візку. Згадує, як було важко, коли у 1990 році займався стрільбою з лука. Для того, щоб оплатити оренду залу і заняття, мусив їздити з колегами до Польщі за яблуками, потім віддавали товар своїм дружинам, які продавали його на місцевих ринках. На виручені кошти займались стрільбою.

«Зараз таких проблем нема, оскільки існує дуже потужна організація «Інваспорт». Це – система фізичного виховання, спорту та реабілітації для людей з обмеженими можливостями, яка діє у всіх регіонах України. Фінансується з державного бюджету, тому не вимагає від спортсменів платити за заняття зі своєї кишені», - додав Ярослав Грибальський.

Завдяки програмі «Інваспорт» вдається налагодити формування тих чи інших спортивних секцій на місцях, організувати оплату тренерам та забезпечити наявність приміщень для тренувань.

До прикладу, у львівському обласному відділенні «Інваспорту» тренується 600 осіб. Львівські спортсмени з інвалідністю виступають у п’яти видах спорту, а на Паралімпіаду в Ріо поїхало 9 представників Львова та Львівщини. Наразі, троє з них вже завоювали медалі Паралімпіади – Антон Дацко та Андрій Демчук здобули золото у фехтуванні на візках, а Роман Павлик завоював бронзу у стрибках в довжину.

Львівський легкоатлет Роман Павлик з бронзовою нагородою Паралімпіади-2016.

«Успіх української команди – це не диво, - коментує керівник Львівського обласного центру «Інваспорт» Мирослав Николаєв. – Україна впродовж років демонструвала високі успіхи на Паралімпіаді, тому третє місце в Ріо-2016 цілком закономірне».

Звідки ж тоді взявся такий високий результат?

Мирослав Николаєв пояснює це кількома факторами. По-перше, стверджує він, Україна – одна із небагатьох держав, де параолімпійський спорт має державну підтримку. Такий підхід властивий для пострадянських країн. До прикладу, у західній Європі держава не фінансує спорт – там працює клубна система, яка отримує кошти від федерацій та спонсорів. Однак в умовах українських реалій перейти на такий спосіб підтримки та діяльності параолімпійського спорту наразі немає можливості.

«Велика заслуга у тому, що наша система працює, полягає у роботі Валерія Сушкевича. Свого часу він став депутатом Верховної Ради, перебуваючи на той час керівником «Інваспорту» Дніпропетровської області. Це людина, про яку кажуть – бачить ціль, не бачить перешкод. Він зумів вибудувати вертикаль, завдяки якій спортивні організації в Україні для людей з інвалідністю отримують фінансування із державного та місцевого бюджетів», - додає Мирослав Николаєв.

По-друге, продовжує він, успіх українських паралімпйців залежить від дуже суб’єктивного фактору – бажання реалізації. Люди з інвалідністю мають дуже обмежені можливості для працевлаштування в Україні, тому, потрапивши у спорт, намагаються реалізуватись на повну. У багатьох просто не залишається альтернатив.

Мирослав Николаєв може годинами розповідати історії українських паралімпійців про те, які труднощі їм доводиться долати, аби їздити на тренування чи займатись улюбленим спортом.

«До прикладу, Антон Дацко, наш чемпіон Паралімпіади у Ріо. Він сам з Буська, що за 60 км від Львова. Кожного дня в період інтенсивної підготовки він мусив сідати в авто, заправляти його бензином, їхати до Львова, тренуватись і вертатись додому. Зараз йому, як золотому призеру Паралімпіади, виплатять 40 тис. грн. призових. Але хіба це призові? Йому фактично повернуть ті кошти, які він вклав у свою підготовку перед Паралімпіадою».

Чемпіон Паралімпіади-2016 з фехтування на візках Антон Дацко.

Не менш неймовірну історію згадує Ярослав Грибальський про плавчиню із Червонограду, який розташований за 68 км від Львова. Тричі на тиждень дівчина на візку їздила до Львова на тренування. Ставала вдосвіта, йшла на рейсовий автобус, а потім пересідала на міський транспорт. І це все на візку. Одного разу водій не зауважив, що дівчина вийшла, а візок не забрала, і поїхав далі.

«Кажуть, що серед паралімпійців менша конкуренція, тому логічно, що призові у них менші, - продовжує Мирослав Николаєв. – Ми вважаємо це дискримінацією, адже заслуги паралімпійців перед державою аж ніяк не менші, а зусилля, які спортсмени з інвалідністю докладають до своїх тренувань, в рази перевищують зусилля людей, які не мають фізичних вад. От спробуйте потрапити на тренування, якщо ви пересуваєтесь на візку, а мешкаєте на п’ятому поверсі у будинку без ліфта».

Система, завдяки якій українські спортсмени демонструють високі результати, - це не заслуга президента, уряду чи місцевої влади. Це заслуга ентузіастів, які шукають можливості фінансування з різних джерел, які не втомлюються лобіювати інтереси людей з інвалідністю, які знають, що спорт – це дієвий спосіб як реалізації, так і заробітку.

Спортсмени, тренери та активісти вірять – успіхи паралімпійців мусять привернути увагу громадськості та влади до проблем людей з інвалідністю. Зокрема, у питаннях облаштування громадського простору і транспорту, а для спортсменів – облаштування спортивних споруд, якими зможуть користуватися усі. Наразі такого нема, але мусить бути, переконаний Мирослав Николаєв.