Колективний Янукович-Ющенко

Борису Тарасюку та Леоніду Кожарі од Андрія Окари.

Шановний пане Борисе!

Шановний пане Леоніде!

Пише до ВАС Андрій Окара.

Ми з Вами позапозавчора (в середу, 17) були на вечірньому ефірі на 5 каналі в програмі Павла Кужеєва та Яни Конотоп.

Мої висловлювання на ВАШУ адресу, як мені здається, були не зовсім коректними, тому щиро прошу мене вибачити та не тримати на серці на мене образ.

На превеликий жаль, ефір виявився коротшим, ніж зазвичай: я збирався у другому включенні з тої студії, де я сидів, прояснити мою позицію, але не судилося.

Можете повірити, що мене щиро бентежить зовнішня політика незалежної України.

Я гадаю, що бентежить набагато більше, ніж реальних Ющенка та Януковича, а також і уявних "колективного Ющенка" та "колективного Януковича".

Чому я так думаю?

Тому що провідні тренди політики Ющенка та усіх його "Наших Україн", а також Януковича та ПР не передбачали за Україною справжньої міжнародної та геополітичної суб'єктності.

Звісно, йдеться не про переконання, діяльність чи думки тих чи інших людей з цих політичних таборів, а тим більше не про діяльність професійних (кар'єрних) дипломатів, до яких ВИ, пане Борисе та пане Леоніде, належите, і яким доводиться займатися вирішенням складних проблем у галузі міжнародних відносин.

Йдеться про загальний зовнішньополітичний тренд.

"Колективний Янукович-Ющенко" готовий реально здати суверенітет країни зовнішньому суверену - Заходу або Кремлю.

"Колективний Ющенко" готовий розказати усі державні секрети та таємниці Заходу (насамперед, республіканській еліті США), "колективний Янукович" - Кремлю (навіть не Росії, а саме Кремлю та Білому Дому), особливо якщо будуть гарантовані інтереси ахметівського бізнесу.

(Я не кажу про "колективну Тимошенко", бо їхня зовнішньополітична стратегія для мене є великою загадкою, хоча раніше в їхніх програмних документах зустрічалися паростки уявлень про суб'єктність України; про КПУ, вітренківців та інших подібних не кажу взагалі - вони й досі є патріотами навіть не УРСР, а саме брежнєвського СРСР; найбільше уявлень про суб'єктність України зустрічав в середовищі зовсім маргінальних політичних сил, але вони незалежні - бо від них ну абсолютно нічого не залежить.)

Отже, після розпаду СРСР станом на кінець 1991 року Україна мала колосальні ресурси:

1. Більш як 50 млн. високоякісного населення (з високим рівнем освіти, культури, креативної енергії, вітальності, здатності до виживання).

2. Високий рівень модернізації суспільства в цілому.

3. Hi-teach, високий рівень фундаментальної науки та технологій, розвинута освіта.

4. Високий рівень індустріалізації, хоч та індустрія була часто енергозатратною та з застарілими технологіями.

5. Ядерну зброю, третій у світі сумарний потенціал.

І багато чого ще, що могло б стати основою для ефективного розвиту вже незалежної України.

Але не було одної дрібнички - не було еліти, яка б була зорієнтована якщо не на розвиток, то хоча б на консервацію та збереження ресурсів країни.

Наявна еліта виявилася, по-перше, паразитичною, по-друге, тупою, бо ці люди не просікли, яке щастя їм обломилося. Їх сприймали у світі як керманичів нової несподіваної великої держави - найбільшої в Європі (після Росії) та третьої за ядерним потенціалом. Але вони себе сприймали так само, як і раніше - як дрібних київських комсомольсько-партійно-господарських клерків, призначених з Москви.

Тож модель поведінки дуже багатьох з української еліти на початку 1990-х була точно такою, як в хохла з анекдоту, який в разі, якби раптом став царем, каже, що нацарював би 100 рублів та втік.

Тож Україна як така не стала цінністю ані для "колективного Ющенка" (попри все шароварництво-бджолярство реального Віктора Андрійовича), ані для "колективного Януковича" (попри їхні заклинання про "економічний патріотизм").

Ще складне питання: чия політика є більш неадекватною - Росії щодо України чи України щодо Росії? Сказати справді важко. Але абсолютно точно, що йдеться саме про неадекватності - неадекватні уявлення, неадекватні стратегії, якісь приховані підсвідомі страхи та не завжди адекватних людей.

Я думаю, що зовнішні політики Росії та України мають бути справді партнерськими та будуватися навіть за синергетичними моделями. Але, на жаль, в Росії зараз так мало хто думає.

Наприклад, серед вищого керівництва РФ є декілька таких, що цілком серйозно припускають збройний конфлікт між Росією та Україною. Не кажучи вже про тих, хто пише, видає і популяризує книжки про російсько-українські війни.

Але російська політика України взагалі та українського МЗС зокрема теж не є ефективною. На жаль, українське МЗС та українські політики не звикли бути гравцями, не звикли проявляти ініціативу. Тож їм нав'язують завжди чужі ігри.

В міжнародних відносинах виграє завжди той, хто намагається диктувати умови та тренди. Той, хто без заперечень приймає тренди, вироблені іншими, апріорі програє та стає васалом.

Шановний Борисе Івановичу, своє розуміння цієї теми я Вам намагався висловити ще під час нашого першого з Вами знайомства (навесні 1998 року, під час Вашого чи не першого офіційного візиту до Москви). Хоча навряд чи Ви це пам'ятаєте - через мій низький соціальний статус.

Ну а в шановного пана Леоніда Олександровича як в колишнього посла я взагалі хотів попитати щодо українсько-шведських відносин - якраз напередодні 300-ліття Полтавської битви.

Україна, яка добровільно погоджується на те, аби бути сателітом, скажімо, США (причому, навіть не безпосередньо, а через Польщу), яка не здатна виробити навіть власну стратегію на пострадянському просторі (той самий ГУУАМ придумали не в Києві, як відомо), так само, як і Україна, яка ладна "воз'єднатися", перетворитись на малоросійські губернії і жити за факсами та СМС-ками з Кремля та Старої площі, фактично хоче стати геополітичним євнухом. І це, в принципі, теж певна стратегія. Принаймні, не треба напружуватися, не треба витрачатися на вироблення власної міжнародної політики, що є, насправді, важкою працею. Приблизно так само євнуху не треба витрачати час на всякі там букети-канхвети.

Але в стратегічній перспективі і результати будуть приблизно такими самими - як в євнуха.

А Україна ж могла за ці роки реально стати якнайменше регіональним лідером - причому, одночасно для кількох регіонів. Але не судилося...

Хочеться вірити в нову контр-еліту, яка буде мислити Україну в категоріях реальної міжнародної суб'єктності, але ж де її візьмеш?...