Зараз ми у Львові надолужуємо ту роботу, яку так недбало виконали на світанку нашої новітньої Незалежності. Це все можна порівняти з недбайливою господинею, яка перед Великоднем тако-сяко поялозила по підлозі мокрою шматою, а вгорі на креденсі залишила купу порохів.
На початку 1990-х були перейменовані далеко не всі львівські вулиці, названі на честь радянських і російських діячів. І тут мушу вкотре нагадати, що термін «радянський» – абсолютно фейковий, бо не існує нічого радянського, яке б не було чисто російським. «Радянське», «комуністичне» – це лише евфемізми «російського», і цілковиту рацію мав Путін, коли говорив: «Радянський Союз – це та сама Росія, тільки по-іншому називалась». Говорити про те, що Радянський Союз не російський, все одно, що стверджувати, що Третій Райх не німецький, а якийсь райхацький. Тому й терміни «декомунізація», «дерадянізація» зовсім некоректні, варто говорити лише про «деросіянізацію».
І ось ця деросіянізація була проведена в нашому місті фактично абияк, про що свідчить факт, що ще пару років тому на Новому Львові існувала вулиця Героя Радянського Союзу генерала Карбишева. Зараз нарешті вже добралися не лише до перейменування тридцятьох чотирьох кацапізованих вулиць Львова, але й доводять до пуття знищення, ні, не радянських, а російських символів публічного простору Львова – починаючи від огидного пам’ятника на Стрийській і завершуючи сатанинськими зірками на Пагорбі Слави.
Кацапський дух, сподіваємось, назавжди залишає Львів, але ми мусимо пам’ятати свою історію, навіть ті її сторінки, які пригадувати не завжди приємно, бо не знаючи свого минулого, ми не матимемо свого майбутнього. Одна з таких сторінок – це львівське москвофільство, і аби дуже довго про нього не говорити, зупинимось лише на одному його періоді – австрійському.
Москвофільство у Львові в часи Австрійської імперії процвітало буйним цвітом, бо мало неабияку матеріальну підтримку з Росії і таких ревних адептів, як найвидатніший український історик першої половини XIX століття, автор «Хроніки міста Львова» (1844) Денис Зубрицький. Власне він вважав українців Австрійської імперії і Великої України частиною єдиного великоросійського народу, а українську («просту») мову – говіркою російської, і мріяв «по невежеству впавших в летаргический сон» галичан-українців «склонить к употреблению чисто русскаго языка». Він називав великоросійський народ «величайшим в свете народом», а українців «несомнительной ветвью» цього народу, точнісінько, як сьогодні Путін.
Отримавши 1846 року від царя Ніколая I золоту медаль, якою нагороджували іноземців, за те, зокрема, що висилав зі Львова до Санкт-Петербурга сотні оригінальних історичних документів (вони й досі там), Денис Зубрицький у листі-подяці за це написав: «Я русский, на искони русской земле, посреди русского народа, щедро пожалован русским государем даром для иностранцев установленным. Я чужд в глазах обожаемого мною русского царя». Дорікати, навіть таким чином, цареві була сміливість, характерна для європейця, але віддаймо належне самому Миколі Палкіну за його бачення українців, як «иностранцев», адже він під час польського антиросійського повстання 1830-1831 років називав українців західних губерній «соотечественниками восставших», а в підручнику Арсеньєва, за яким викладали географію в усіх російських школах у 1820-1850 роках, тих самих українців іменували «поляками».
Тобто Москва до певного часу, на відміну від наших рідних москвофільчиків, які у своєму рупорі, газеті «Слово» писали: «наш нарід і нарід російський – се один нарід, а наша мова і мова російська – се одна мова», так не вважала. Лише пізніше, в радянські часи, завдяки академікам Рибакову і Тихомирову, які, без сумніву, виконували наказ Кремля, остаточно сформувалась теорія «трьох братніх народів», яка у путінській Росії перетворилася на «адіннарот».
Утім, зважаючи на відомі усім історичні обставини, не будемо надто картати наших галицьких москвофілів, бо їхня любов до Москви, «любов на відстані», луснула як мильна бульбашка при першому ж тісному знайомстві зі звірячою жорстокістю і дикунством «русского міра». Хоча й раніше, стикаючись із московітами, людина більш-менш притомна мала б утямити, що це за «народєц». І Юрій Папара, і Киріяк Ісарович, і Денис Зубрицький, і багато інших львівських москвофілів не могли не бачити й не відчувати згубних наслідків для України від «дружби» з Росією, але матеріальний зиск, починаючи від дозволу російських царів безмитно продавати в Росії і підросійській Україні книги, надруковані Ставропігією, і закінчуючи матеріальною підтримкою різних «обществ имени Качковскаго», давався взнаки.
Залишився спогад, радше схожий на анекдот, про візит петербурзького інспектора до Львова, де він перевіряв, як місцеві москвофіли використовують російські гроші. «Ми за ці гроші збудували русскій театр», – казали москвофіли і показували інспекторові на Скарбківський театр. «А чому там усі афіші німецькою і польською мовами?» – «А ми їм здаємо театр в оренду у певні дні» – «А коли ж буде русская вистава?» – «Цієї неділі» - «Ну добре, почекаю до неділі». А в неділю наші москвофільчики зранку до нестями напоїли петербурзького інспектора, викликали поліцію, сказали, що це російський шпигун, і бідного невдаху видворили за межі Австрійської імперії. Схожа історія повторилася зі сумнозвісними шістьма мільярдами доларів, які Путін виділив сучасним українським москвофільчикам Медведчуку і Ко на те, аби українці зустрічали рашистських загарбників квітами, але ці гроші фактично пішли на розкішні палаци і яхти колаборантів.
Росіяни з якогось дива настільки були заколисані відданістю українців-галичан Московії, що навіть демократичний соратник Герцена, емігрант, письменник і етнограф Васілій Кельсієв (1835-1872), чоловік зовсім недурний, подорожуючи Карпатами у 1860-х роках, писав абсолютно божевільно-несусвітні речі: «Ни польское, ни молдавское правительства никогда серьёзно не владели этими горами; одна Австрия сумела, без шуму, без войны, покорить их, и вышли из них люди тихие и смирные, такие, что если когда-нибудь эти горы достанутся во власть России, то составят гуцулы такой оплот для нашего государства, лучше какого и желать нельзя». Не навчена гірким досвідом сучасна кацапня з того самого дива теж собі вигадала, що українці «без шуму, без войны» будуть зустрічати загарбників-орків квітами.
Коли нарешті ці гори таки дісталися росіянам, то вийшла зовсім інша, протилежна картина від очікуваної, і «чяянія» Кельсієва втілилися лише у жартівливій гуцульській коломийці часів СРСР:
Ой, у горах випав сніг, а гуцулу – байка,
Бо гуцула добре гріє совєцька куфайка.
Бо коли зараз адепти «русского міра» у своїй ненависті до українців уявляють квінтесенцію усього русофобського, що може лишень існувати у світі, в їхній уяві постає не що інше, як гуцули. Одна з фейкових інформацій російських пропагандонів була такою: «В электричке пьяные гуцулы избивали ногами беременную русскую женщину». Так історія викомарює неймовірні гротески, так надмірна любов, або фальшива уява цієї любові перетворюється на надмірну ненависть, причому з обох сторін.
Зрештою ножем у серце галицького москвофільства стала діяльність НТШ і запровадження хат-читалень «Просвіти» у 1870-х роках. У душах українців-галичан прокинулася одвічна любов до Великої України, почуття нерозривної єдності з такою рідною і такою омріяною Наддніпрянщиною. Так само, як поляки «східних кресів» уявної Польщі стали найбільшими польськими патріотами, так і українці «західних кресів» реальної України стали найпалкішими патріотами українськими, бо відірваність від серцевини нації плекає найбільший патріотизм. Тому майстерно стилізоване геніальне галичанське творіння авторства Степана Чарнецького пісня «Червона калина», яка корінням сягає в козацьку минувшину, зараз без перебільшення завойовує весь світ – від польського костелу і до знаменитих Pink Floyd.
Святі символи українства – Шевченко і Козаччина зробили справжнє диво, коли галичани у своєму незламному українському патріотизмі ставали більшими католиками, аніж сам Папа Римський. Укотре можемо визнати, що без приєднаного до національно ослаблого тіла Великої України потужного детонатора у вигляді Галичини сучасна Україна можливо була б чимось на кшталт Білорусі, і проблема «об’єднання трьох братніх слов’янських народів» не здавалася б такою нездійсненною.
Кажуть, що справжня любов може існувати лише на відстані і ця «любов на відстані» жевріла у серцях львівських русинів-українців, коли впродовж XVII-XX століть вони, на думку дуже поважного історика Ярослава Ісаєвича, «звертали свої погляди на братню Росію і Москву», звертали до того часу, аж поки ця Росія і Москва 1914 року не прийшла до Львова, прийшла особисто, власною персоною.
Дуже показовий випадок, описаний у тодішній пресі, коли галицький українець-москвофіл, побачивши російського офіцера, в майже оргазмічному екстазі від щастя широко роззявив рота, а росіянин, побачивши в пащі свого обожнювача золотого зуба, десь миттєво дістав кліщі і вирвав собі цього зуба. У міжвоєнний період галицьке москвофільство, підживлене комуністичними грошима з Москви, ще якось трохи тліло, але дихало на ладан, а після 1939 року у Львові не залишилося практично жодного москвофіла.
Львівське москвофільство померло остаточно після звірячих нелюдських катувань і вбивств у тюрмі на Лонцького 1941 року і десятків і сотень тисяч українців галичан, вивезених «на білі ведмеді» по Другій світовій війні. Так «дружба і любов між народами» зникає, коли безпосередньо знайомишся з об’єктом цієї «дружби» й «любові». Бог наразі зберіг Львів і Галичину від «третіх», чи то вже «четвертих москалів», але мусимо робити все від нас залежне, аби чимскоріше викинути цю заразу за межі цілої України.