«Україна виграла ще тоді, коли звільнили Київщину»

25 квітня у Львівській філармонії відбудеться концерт «Промінь». На сцені зустрінуться музиканти з України, США та Грузії. Вокал Марʼяни Головко, кларнет Юліана Мілкіса, акордеон Ігоря Саєнка разом із симфонічним оркестром INSO-Lviv під орудою Ніколоза Рачвелі виконають музику Гії Канчелі та авторські композиції Рачвелі.

У цьому концерті українська і грузинська культури не перетинаються, а проростають одна крізь одну. ZAXID.NET розпитав кларнетиста Юліана Мілкіса та диригента Ніколоза Рачвелі про музику свого друга Гії Канчелі та про те, чому для них важливо бути в Україні.

Ніколоз Рачвелі та Юліан Мілкіс

Юліан Мілкіс – видатний кларнетист, учень і протеже джазової легенди Бенні Гудмана. Уродженець Одеси, живе у Нью-Йорку.

Ніколоз Рачвелі – музичний директор і головний диригент Грузинського філармонічного оркестру, поєднує професії композитора, диригента та соліста.

Що почують львів’яни на концерті «Промінь»?

Юліан Мілкіс: Ми з Ніколозом другий рік поспіль у Львові робимо концерт, де звучить музика видатного грузинського композитора Гії Канчелі. Крім всього іншого, він був нашим близьким другом, ми часто виконуємо його музику, дуже любимо його та шануємо його пам'ять, і публіка його любить.

Ніколоз Рачвелі: Цього року ми вирішили включити до програми «Нічні молитви». Цей твір дуже пасує до нинішньої ситуації, в якій перебувають і Україна, і батьківщина автора цієї музики, Грузія. «Нічні молитви» – це дуже глибокий твір, написаний автором без усіляких зовнішніх ефектів, без якихось компромісних пасажів для слухачів. Це твір, який треба дуже глибоко слухати, сприймати та молитися разом з музикою.

У другій половині концерту ми вирішили показати іншу музику. Оскільки в Україні є дуже багато прекрасних, дуже таланливих музикантів, що грають у різних жанрах, ми запросили чудового акордеоніста Ігоря Саєнка, який приєднається до оркестру. Прозвучить музика Гії Канчелі, яку він писав для фільмів Гії Данелії, таких як «Міміно», «Не сумуй» тощо.

Гія Канчелі

Потім до нас приєднається чудова українська співачка Мар’яна Головко, колоратурне сопрано. Але вона також співає джаз, пише музику, грає на гітарі. Цього разу ми домовились, що вона співатиме пісні з різних фільмів та вистав театру імені Шота Руставелі, де звучала музика Гії. Мар’яна сама написала тексти на ці мелодії, тому в нашій програмі прозвучить музика Канчелі з українськими текстами.

У Гії Канчелі є проєкт «Ангелі печалі» для хору з оркестром. Його прем'єру я диригував у Берлінській філармонії, там дитячий хор з Києва також мав заспівати «Щедрик». І тоді Гія попросив Романа Кофмана, який був тоді керівником та головним диригентом філармонійних оркестрів у Києві, написати частину тексту українською. Тож в мене вже був досвід, як мелодії Гії Канчелі звучать з українськими словами. Думаю, якби Канчелі був живий, він би був дуже радий, до сліз, якби послухав українською свої твори. Адже Грузія (я говорю про народ, про уряд я нічого не можу сказати) переживає за Україну, молиться і розуміє, що в нас один ворог.

Виступ з INSO- Львів у 2025 році

Після прогулянки кіномузикою ми знову повернемося до симфонічного та академічного жанру. Концерт з оркестром ми закінчуємо одним з останніх симфонічних творів Канчелі Nu Mu Zu. Це шумерські слова, і це означає «я нічого не знаю». Гія Канчелі написав також звернення до публіки, і ми його прочитаємо на концерті, тому що це теж дуже відповідає тому, що відбувається на цій землі.

У Львові ми співпрацюємо з прекрасним творчим колективом INSO- Львів. І ми дуже радіємо, що знайшли спільну мову. Коли ми приходимо на першу репетицію з цим оркестром, у нас відчуття, що ми повернулися додому.

Юліан Мілкіс: Я ще хочу додати, що для нас дуже цінно те, як вони ставляться до музики Гії. Вони її щиро полюбили.

Ви були одними з перших музикантів, які приїхали в Україну після початку повномасштабного вторгнення. Що вас до цього спонукало?

Юліан Мілкіс: Коли почалося вторгнення, я грав у Москві концерт з оркестром. Я поїхав одразу. Це був передостанній потяг, який йшов із Санкт-Петербурга у Гельсінкі. Більше я туди не їздив, не можу поїхати. По-перше, мене посадять одразу, по-друге, навіть коли все закінчиться, не захочу.

Я поїхав до Філадельфії, грав, давав якісь майстер-класи, потім я приїхав до Нью-Йорка, до себе додому, і зрозумів, що я не можу функціонувати. Взагалі. Я сидів і нічого не міг робити. Скасував всі концерти. Я не міг їсти, спати, читати, ходити гуляти. Я взагалі жити не міг.

І мені подзвонила моя дуже близька знайома Юлія Городецька, відома журналістка з Одеси. Я сказав їй, що не знаю взагалі, що робити, як жити далі. Вона мені запропонувала приїхати до Одеси та організувала там виступи. Перший концерт був в Оперному театрі. У залі було дуже багато поранених, волонтерів тощо. Ці відчуття забути неможливо. Потім було ще два концерти, й тепер я буваю в Україні регулярно.

Юліан Мілкіс

Часто мене питають, чи мені не страшно сюди приїздити. Насправді страшно було у Харкові, який обстрілювали, коли ми там були. Коли ми їхали поїздом, зовсім близько вибухнув снаряд. Страшно було, звичайно, але я розумів, що я повинен приїхати, я не можу інакше. Для мене це дуже важливо це. І я думав, а що б Гія сказав, якби я не поїхав. Це боягузтво, він би цього не зрозумів.

Я завжди думаю, що б про те чи інше подумав Канчелі. І я знаю, що він нами пишається зараз.

Ніколоз Рачвелі: Я керую симфонічним оркестром Грузії. І коли я прокинувся вранці 24 лютого, то наш спільний чат музикантів просто розривався. У той день у нас не було репетицій. Але ніхто не міг спокійно залишатись вдома.

Ми вирішили зібратись у нашому репетиційному залі та записати звернення до оркестрів світу, сказати, що всі музичні спільноти повинні активно підтримувати Україну. Я попросив колег взяти інструменти з собою і написав у соцмережах, що всі охочі можуть прийти до нас, ми разом зіграємо гімн України. І якщо хтось хоче теж висловити свою підтримку або просто не може вдома з емоціями дати раду, наші двері для всіх будуть відчинені.

Ми не уявляли, що прийде так багато людей. Я ніколи не забуду цього. Це були сотні людей, які прийшли з прапорами, з плакатами, з підтримкою. Прийшли всі телевізійні канали, прийшла Ніно Катамадзе, яка називає Україну своєю другою батьківщиною. Ми звернулися до всіх оркестрів, зіграли гімн України, потім Ніно з оркестром заспівала «Чорнобривці». Потім ми зіграли гімн Грузії – країни, яка має досвід війни з Росією.

На другий день ми з оркестром вийшли на вулиці, зробили відкритий концерт, хоча нас критикували і казали, що не варто грати музику, коли люди гинуть. Але ми транслювали наш виступ на сайти, де українці також могли нас почути й побачити, ми отримували листи буквально з різних бомбосховищ з вдячністю. Потім в Грузії мій оркестр, я і Ніно, продовжили робити благодійні вечори та змогли зібрати десь півмільйона євро. А вже у травні вирішили приїхати в Україну.

Ніколоз Рачвелі

Їхали ми втрьох: Ніно, я та наша подруга Софія Чконія, керівниця «Тбілісі Fashion Week», де завжди було дуже багато українських дизайнерів. Ми спочатку приїхали до Львова і там сіли в потяг на Київ. Якось стало відомо, що приїздить Ніно. І на наших місцях лежали листи з подякою.

У Києві наш концерт був другим після Боно концертом у метро. Нам вдалось зібрати струнний квінтет. Ми запросили на концерт медперсонал, людей, які увійшли у щойно звільнені Бучу та Ірпінь та прийняли великий психологічний удар на себе. Ми вважали, що для них концерт може стати ковтком повітря. Неймовірно, але цей концерт транслювали по всій Україні.

Сцена була на станції «Майдан Незалежності», і під час концерту там не зупинялись потяги метро. Але щоб ще й не було забагато шуму, організатори домовились, що водії поїздів сильно знижуватимуть швидкість. І через те, що потяги рухалися дуже повільно, ми зі сцени добре бачили людей у вагонах, а вони бачили нас. І це, мабуть, найнезабутніші відчуття у моєму житті, коли Ніно співала, повз нас повільно проходив потяг метро, і люди звідти нам махали.

Ось так все почалося. І теперішній мій приїзд – 25-й після початку повномасштабної війни. Тож я можу сказати, що своїми очима я бачив, як відновилося життя в Україні. Коли мене питають: «Як ти думаєш, як закінчиться війна?», – я завжди кажу, що війну Україна виграла ще тоді, коли звільнили Київщину. А все інше – помста Росії. І зараз головною задачею усього світу має бути перешкодити планам диктатора. Ми виступаємо у різних містах, і я бачу, що попри те, що вам психологічного дуже важко, народ бореться.

А що ви думаєте про бойкот російської культури?

Юліан Мілкіс: Все правильно. Так і має бути.