Лідери Євромайдану: від цуґцванґу до атаки

Кажуть, ніч з понеділка на вівторок була вирішальною для Євромайдану (чи однією з вирішальних). Силовикам таки вдалося зачистити весь урядовий квартал у центрі міста від барикад і відтіснити протестувальників до Хрещатика. Водночас сам Майдан встояв і функціонує далі. Що це: перемога, поразка, тимчасовий реміз?

Нині проведено «президентський» стіл, приїхали гості з Європи. Ситуація трохи вгамувалася й на якийсь час законсервувалася. В організаторів Євромайдану та лідерів опозиції є час, щоб зробити оргвисновки, перегрупуватися, скоригувати стратегію, відточити тактику. Основна гра має відбутися, скоріш за все, ще цього тижня.

Ми часто чуємо,читаємо лементи про те, що лідери опозиції «злили Майдан», що вони є «безсилими» ледь не «політичними імпотентами». Крім того, що такі заяви не сприяють згуртованості антирежимних сил, підточують віру в перемогу, вони ще й не відповідають дійсності. Як на мене, лідери опозиції відсотків на 90 робили все правильно. Інша справа, що вони були поставлені у цуґцванґ – і власною попередньою діяльністю, і діяльністю своїх політичних сил. Тож нам раніше треба було їх сварити, нині – пізно, маємо терпіти і навіть підтримувати, бо нема на то ради.

Надія на перемогу

Пригадаймо, як відбувалося наростання протестних настроїв останніми днями. У ніч з 29 на 30 листопада «Беркут» по-звірячому розігнав Євромайдан. Хоч би як цинічно це звучало, але саме ця кривава подія давала шанс опозиції повернути ситуацію на свою користь. На крові євромайданівців народжувалася надія на перемогу.

Коли наступного дня на Михайлівську площу в Києві вийшли десятки тисяч громадян, аби прокричати «Ганьба!» чинній владі, коли своїми клаксонами мітингувальників підтримували чи не всі авто, що проїжджали повз, коли з кожною годиною площа не порожніла, а ставала велелюднішою, то в народу народилася ледь не впевненість у перемозі. Її підкріплювали капітулянтські новини з владного табору: голова президентської адміністрації Сергій Льовочкін подав у відставку, Богословська вийшла з фракції ПР, на Львівщині розпускають Партію регіонів, Азаров засуджує дії «Беркуту», прокуратура розслідує побиття тощо, тощо, тощо.

Ось вона, перемога, подумалося, коли першого грудня київськими вулицями потяглася кількасоттисячна дефіляда протестувальників. Ось вони йдуть на Майдан, перелякана міліція утікає, ганебна «йолка» перековується на барикади. Майже не залишалося сумнівів, що ще трішки зусиль, і Януковича буде скинуто, Кабмін розігнано, а силовиків, винних у кривавому розгоні Майдану, суворо покарано.

Революційна ейфорія дещо затухла від спостереження за подіями на Банковій. Стало зрозуміло: влада не настільки налякана, як це нам могло здатися. У її коридорах й далі готуються  підступні провокації. Стало також очевидно, що у лавах майданівських революціонерів достатньо гарячих голів, котрі легко клюють на владні провокації. А також те, що лідери протесту не мають достатньо сил, аби цим провокаціям запобігти.

Ще й досі в соціальних мережах можна побачити пости на зразок: «ми могли б взяти штурмом Адміністрацію президента, якби не пацифістські заклики», «політки продалися владі, тому виступали проти штурму» тощо. Якщо це пишуть не відверті провокатори, то хіба особи, захоплені юначим максималізмом. Усе це була ілюзія, що можна так легко захопити головну владну будівлю. Для цього не було ні засобів, ні навчених бійців. А з того боку було й одне, і друге. Так, можна було ще пробити колону вевешників – молодих недовчених хлопчиків, котрих влада кинула під каміння й ланцюги провокаторів (свідомих і несвідомих). Далі б ті, хто прорвався, наразилися б на «натасканих псів» з травматичною зброєю та люттю в очах. І тоді б жертв провокації на Банковій стало куди більше. 

У понеділок, 2 грудня, стало зрозумілим, що переляк у владному таборі вгамовано. Щурі потроху повертаються на корабель. Навіть розпуск уряду почав виглядати доволі сумнівною затією, що й було доведено на голосуванні третього грудня. Знову залунали критичні голоси на адресу опозиції: навіщо було ставити питання, якщо не було впевненості в позитивному результаті.

Справді, можна було закинути опозиції, що вона недопрацювала. Але що їй залишалося, коли діяти доводиться в ситуації цілковитого цуґцванґу. Не поставили б опозиціонери питання відставки уряду на голосування, їх би звинуватили у зраді Майдану.

Як кувалася поразка

Зрештою, дарма шукати причини поразок опозиційних політиків у їхній нинішній поведінці. Актуальні фіаско були закладені ще в абсолютно програшній тактиці передвиборчої кампанії 2012 року. Тобто провали в актуальній діяльності опозиційних сил на тлі загальнонаціонального протесту стали наслідком дій політиків півтора-два роки тому. В опозиції тоді були всі шанси виграти парламентські вибори, але вона їх змарнувала.

Не хотів би у цій статті аналізувати причини виборчої поразки, про це можна прочитати в усіх суспільно-політичних українських виданнях річної давності. Факт той, що ми маємо у ВРУ, замість демократичної більшості, опозиційну меншість, розділену на три основні сили.

«Батьківщина». Наймасовіша і найвпливовіша політична сила, котра в ідеалі могла б стати центром кристалізації українського спротиву чинній владі. Але в реалі – це партія, котра перманентно породжує тушок, і не бачу підстав, аби цей процес зрадництва зненацька припинився. Вже саме складання виборчого списку 2012 року продемонструвало, що партія не готова ставати ні демократичною, ні європейською за формою організації.

Та й складно було б демократизуватися партії, створеній свого часу не як реакції суспільства на актуальні суспільно-політичні виклики, а за лідерським принципом.  Те, що голова партії Юлія Тимошенко з відомих причин перестала відігравати роль лідера політичної сили, не додало їй демократичності. Порожнє місце зразу ж зайняли інші амбітні політики, заплутавши й без того складні партійні справи.

ВО «Свобода».  До певної міри, справедливо вважається найефективнішою політичною силою у період революційного піднесення мас. Лідери «Свободи»  віртуозно володіють революційною риторикою, рядові члени партії готові до радикальних дій. Найкраще зарекомендувала себе партія й під час виборів-2012: мало яка політична сила зуміла за час кампанії у кілька разів наростити свій електоральний рейтинг. «Свобода» не продукує «тушок» і навіть допомагає іншим опозиційним силам боротися з цим ганебним явищем (хоча без позитивних наслідків).

У чому ж вада ВО «Свобода»? Залишимо за дужками міркування тих аналітиків, котрі стверджують, що «Свободу» остаточно інструменталізувала чинна влада й ефективно її використовує. Бо ця тема для доказу її правоти або для спростування вимагає окремої статті. Поговоримо краще про речі очевидні. Задамо іншу тезу: вада ВО – у  тій же самій націонал-радикальності, популістській революційності. До початку Євромайдану мало б хто міг би запідозрити «свободівців» у відданості європейським цінностям. Один із чільних ораторів партії Юрій Михальчишин таврував свого часу ганьбою різних «ліберастів і толерастів», і нині він вважає, що говорив усе правильно. Ще одна партійна «орлиця» Ірина Фаріон на увесь світ прославилася своїм рейдом дитячими садками, де намагалася виявити «неправильні» імена дітей. Для неї нічого не вартує обізвати журналістів «плебеями й лакеями» лише за те, що вони не захоплюються її особою, а намагаються з’ясувати правду.

Наразі ніхто в партії не відхрестився від цих антиєвропейських заяв і практик. Зрештою, й сам незмінний от уже понад десятиліття лідер партії (теж чітка ознака «європейськості») Олег Тягнибок досі не зрікся своїх ксенофобських виловлювань на горі Яворина 2004 року.

Та й про що можна говорити, якщо Європейська Унія рік тому через Європарламент чітко висловила своє ставлення до ВО у Резолюції щодо ситуації в Україні. У документі міститься заклик до українських демократичних сил не співпрацювати зі «Свободою». Після чого все той же Михальчишин назвав Європарламент «політичним колгоспом». Невже хтось вірить, що «Свобода» щиро бажає вести нас до «політичного колгоспу»?

 УДАР. Партія Віталія Кличка наразі виглядає найвигідніше на тлі цілої опозиції. Їй навіть можна тимчасово пробачити те, що  створювалася вона за тим же лідерським принципом. Пробачити, звісно, можна, а от забути якось не вдається. Бо кажемо «УДАР» – маємо на увазі Кличка, кажемо «Кличко» – маємо на увазі УДАР. Так, під час передвиборчої кампанії партія підтягнула до верхньої частини списку відомих особистостей. Але чи хтось їх асоціює з УДАРом?  Так, партія ще не встигла серйозно заплямувати своє реноме. Але насправді, попри виразне обличчя Віталія Кличка, партія залишається політично безликою. Яка вона: права, ліва, центристська, за що виступає, з чим бореться? Відповіддю на все звучить загальна риторика, котра не дає ні найменшого розуміння про мету й прагнення партії.

Що ж, як не маєш, що кохаєш, то кохаєш те, що маєш. Кличко – то Кличко! Навіть Європа погодилася з його особою як імовірного лідера й пропонує йому тісну співпрацю. Тож нам не залишається нічого іншого, як підтримати чемпіона людських симпатій.

Вийти з цуґцванґу

Отже, в описаних абсолютно несприятливих умовах лідери опозиції мусили очолити Євромайдан, наражаючись на закиди щодо неготовності до такої ролі. А не очолили б, їх би звинуватили в боягузтві чи заграванні з владою. Кличко, Яценюк і Тягнибок доволі розумно вирішили втілювати тактику максимального уникання сутичок зі силовиками. Саме така тактика дасть можливість отримати максимальну підтримку від урядів західних держав – з одного боку. З другого – не дасть приводу для провокацій силовиків. Треба чітко пам’ятати, що встрявати в повноцінне протистояння з підрозділами міліції – це втягтися у гру на чужій території, а отже, наразитися на цілковиту поразку.

Пригадаймо, на чому ґрунтувалася перемога Помаранчевої революції 2004 року – на трьох чинниках:

1) масовість Майдану;

2) підтримка й посередництво західних політиків;

3) тектонічні рухи в українській політичній еліті (читай олігархаті).

Один із цих чинників без підтримки двох інших не дав би бажаного ефекту й не призвів би до перемоги Віктора Ющенка на виборах. 

Нині ми цілковито диспонуємо першим пунктом: Євромайдан майже такий велелюдний, як і Майдан Помаранчевий. Щодо другого пункту, то підтримка (принаймні на рівні заяв) ніби й присутня. Посередництво наразі не таке потужне, як нам би хотілося, але з приїздом заступника держсекретаря США Вікторії Нуланд і Верховної представниці ЄУ з питань зовнішньої політики та політики безпеки Кетрін Ештон ситуація виправляється. І вже найближчим часом ми зрозуміємо, чи цей чинник запрацює.

Сподіваюся, що саме від розвитку першого і другого чинників залежатиме й наростання третього. У владному середовищі давно намітився розкол. Ні для кого не таємниця, що політики й бізнесмени, котрі гуртуються довкола Рината Ахметова й Дмитра Фірташа, а також Віктора Пінчука, Ігоря Коломойського, Олександра Ярославського, вже віддавна точать зуб на «Сім’ю» з її невгамовними апетитами. Я вже згадував про несміливі порухи Сергія Льовочкіна та контрольованих ним депутатів ВРУ. Щойно Захід продемонструє Януковичу свою чітку позицію, а Євромайдан доведе свою твердість, як ці рухи стануть значно рішучішими й потужнішими.

І тут лідерам опозиції треба продумати кожен крок. Найменша похибка може знищити всю гру. Нині ситуація значно складніша, ніж та, що була дев’ять років тому. Тоді Янукович лише нахвалявся, що його «з влади так просто не вичавити». Тепер це справді далеко не просто. Він і його команда зубами хапатимуться за владу, не гребуючи жодними чинниками.

Окрім того, тоді була ситуація президентських виборів, коли все можна було повернути в той чи інший бік. Нині ж реального і легітимного важеля для позбавлення президента влади практично не існує. Тому опозиція має  реально оцінювати свої сили й можливості. І тут їй, активістам Євромайдану, а також всім громадянам України доброї волі можна хіба що нагадати пораду Кардинала Любомира Гузара, висловлену під час виступу на Євромайдані: «Працюй так, як би все залежало від тебе, а молися до Господа, якби все залежало від нього».