Марні потуги: чому тарифного Майдану не буде

План «Шатун», нібито розроблений у Москві для дестабілізації України, цілком може бути оригіналом. На користь цього найбільше свідчить вражаюча некомпетентність його авторів, котрі зовсім не розуміють українського суспільства. Це фірмовий почерк усіх путінських «консультантів», які з висоти кремлівських веж не бачать очевидних речей і тому – на щастя нам – завжди гатять мимо цілі.

Як відомо, в основі плану «Шатун» лежить сподівання на те, що Україну можна розкачати, використовуючи соціальне невдоволення. Для зовнішнього спостерігача в Україні справді склалися майже ідеальні для цього умови. Тут вам і соціальне розшарування, і зубожіння населення, і непопулярні реформи уряду – коротше, набір юного революціонера в комплекті. Залишається тільки чиркнути сірником – і Україну охопить полум’я соціального бунту. Однак на практиці все набагато складніше.

Перш за все, соціальні заворушення мають бути масовими, аби дестабілізувати країну. Але в сучасному суспільстві добитися масовості вкрай важко, особливо якщо йдеться про економіку, а не політику чи культуру. За часів Януковича в Україні вже відбулося кілька «соціальних» Майданів: у Києві протестували підприємці, пенсіонери, чорнобильці, афганці та інші невдоволені. І всі ці Майдани зійшли на пси.

Причина проста: кожна група відстоювала свій власний інтерес, а тому не могла об’єднатися з іншими. Студентів не цікавить підвищення пенсій, пенсіонерам чхати на податкові страждання підприємців, а бізнес не збирається лізти на барикади заради щастя бюджетників. В теорії, усіх невдоволених можна зібрати в один час і в одному місці, але добитися кумулятивного ефекту неможливо: за найменшої нагоди вони вестимуть сепаратні переговори і розсваряться між собою.

Теоретично, можна підвести невдоволених під спільний знаменник високих тарифів, але лише теоретично. На практиці ж тарифи найбільше б’ють по бідноті – та й то лише по тих, кому не надали субсидій. Але всупереч стереотипам, революції роблять не голодні, а ситі, які поголодували кілька днів. Українська біднота – найбільш залякана частина суспільства. Вони не хочуть ніяких Майданів, тому що будь-який економічний струс майже гарантовано скине їх за межу бідності. Тому на авангард Майдану-3 біднота аж ніяк не тягне.

Як варіант, бідні можуть бути основою нового Антимайдану, але і тут їхня суб’єктність під великим питанням. У соціальному зрізі Антимайдан взірця трирічної давності справді був пролетарським, якщо не сказати люмпенським. І саме через це його доводилося звозити до Києва, як безсловесну худобу – на жодну самоорганізацію цей контингент був нездатний. Ну а насильницькі дії робили вже не представники масовки, а спеціально підібрані й навчені люди – тож і тут біднота залишилася за кадром історії.

А в авангарді соціального бунту могла б стати активна меншість – так звані пасіонарії. Але й тут автори «Шатуна» прорахувалися – потенційних українських революціонерів «соціалка» не цікавить в принципі. Революція на граніті, «Україна без Кучми», два Майдани та десятки дрібніших масових протестів свідчать, що мобілізувати українців краще через геополітику, демократію, мовне питання – що завгодно, але не ціни, тарифи, зарплати та інші «шлункові» проблеми.

Чому так? Для цього варто поглянути на історичну ситуацію, в якій перебуває Україна. Попереднє покоління пасіонаріїв боролося проти радянської несвободи, відтак «соціалка» їм – за рідкісними винятками – була безмежно чужа. Наступне покоління політичних активістів визріло в умовах боротьби за утвердження демократії та самостійності України – їм також було не до «соціалки». Завтрашнє покоління пасіонаріїв, які пройшли «хрещення революцією» на Євромайдані і тепер причащаються війною, теж піде за іншою зіркою.

Тим більше, що сьогодні зусилля пасіонаріїв сконцентровані на допомозі фронту та педалюванні реформ в тилу, відтак очолити «гнаних і голодних» просто нікому, навіть якби хотілось. Не кажучи про те, що будь-які заворушення ще потрібно підготувати й організувати – займатися цим також нікому. В авангарді соціального бунту могли б стати українські ліві, але проблема полягає в тому, що в Україні лівих немає. Існуючі маргінальні гуртки лівого спрямування надто зайняті відпрацюванням грантів, їм не до революцій.

Якщо план «Шатун» писався у Кремлі, його реалізацію могли доручити власній агентурі в Україні. Однак сил та здібностей російської агентури не вистачило навіть на те, щоб у 2014-му розхитати південно-східні регіони. Анексію Криму забезпечили «зелені чоловічки», а ЛНР та ДНР збудували силами ростовських тітушок та добровольців з усієї Росії, а потім – і регулярних військ. Ну а ситуацію в решті областей змогла приборкати навіть тодішня розгублена й розхитана українська влада.

Єдині, хто справді може взятись розхитувати соціальний бунт, – це наші популісти. Але у своєму розумінні України вони пішли не набагато далі за московських політтехнологів. Через це у них виходить лише жалюгідна пародія, яка заледве годиться для створення «картинки» на телебаченні. Шансів, що симулятивні мітинги переростуть у справжні масові протести, немає. Єдине, чого слід боятися, – це провокацій, нахабність та деструктивність яких може бути несподівано високою. Але і вони будуть свідченням браку сил, а не надлишком рішучості. Залишається сподіватись, що до жбурляння гранат все ж таки не дійде.