МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Вєслав Маняк, котрий злетів як метеор і згорів

У 60-ті роки Вєслав Маняк був одним з із найкращих спринтерів світу, чемпіоном Європи 1966-го в Будапешті, кращим європейцем у фіналі токійської Олімпіади на 100 метрів, срібним призером в естафетному бігуна тих же Іграх.

1967 року Маняк бігав доріжкою київського стадіону, де проходив Кубок Європи серед збірних команд континенту. У Києві відбулася наша перша зустріч, коли я попросив чемпіона залишити автограф на дружньому шаржі. Довідавшись, що я зі Львова, коротко кинув: «Я там народився».

Друга наша зустріч була несподіваною, зате більш тривалою. 1981 року, перебуваючи в службовому відрядженні в Курчатові – місті, де розташована Курська атомна електростанція з тими ж блоками РБМК, що й Чорнобильська АЕС, якось зайшов до місцевої книгарні. Біля полиць з польською літературою зупинився, щоб переглянути деякі книжки. Переді мною стояв невисокий кремезний чоловік, який теж гортав сторінки якогось видання. Його обличчя видалося мені знайомим, але я ніяк повірити, що це може бути Маняк. Усе ж наважився запитати: «Це ви?». Він теж здивувався, що його тут могли упізнати і, очевидно, не пригадав той зустрічі у Києві. Але цього разу він нікуди не поспішав, і ми довго розмовляли про спорт минулих років, а він розпитував про своє рідне місто, з якого чомусь запам’ятав тільки перон вокзалу.

Вєслава вдавалося обігнати лише чорношкірим спортсменам

Він згадував своє життя, розповів чому опинився у Курчатові… А за рік я прочитав коротку газетну інформацію, що, проживши 44 роки, помер від серцевої недостатності відомий легкоатлет Вєслав Маняк.

Коротка життєва пригода Маняка, який народився 22 травня 1938 року у Львові, і тепер міг би мати усього трохи більше 70 років, розпочалася у нашому місті, де він пережив воєнне лихоліття. Повоєнні роки у Польщі, кілька непростих літ в Англії, блискавичний злет на бігових доріжках світу, смерть у розквіті сил – нагадує метеор, що яскраво світить якийсь час і згорає назавжди…

«Я свого батька побачив, коли мені було 19 років, – розповідав Вєслав. – Коли розпочалася війна, мені не було й півтора року. Батько пішов воювати, потім з армією генерала Андерса потрапив на Близький Схід, а після війни опинився у Великобританії. Ми з мамою пережили воєнні літа у Львові, а потім, 1945-го, опинилися у Щеціні, де я пішов до школи. Тут, як і більшість хлопців, займався спортом, але жодних успіхів не досягав. Пішов вчитися до «Політехніки» і на перших студентських змаганнях пробіг сто метрів за 11,7 секунд. Саме тоді зав’язався контакт з батьком, який одізвався з Манчестера. І 1957 року я переїхав до нього. Перебування там з кількох тижнів перейшло у місяці, а потім - роки. У післявоєнній Польщі ми жили бідно, а на британських островах життя здавалося цілком іншим. Та що міг зробити студент без знання мови, без кваліфікації, без грошей? Я пішов на фабрику, де провів понад три роки за щоденною рутинною, виснажливою працею, а на спорт не вистачало ні сил, ні часу. У свій день народження 1960 року я раптом усвідомив, що маю 22 роки, а ще нічого не досяг і не маю чим похвалитися. Пригадав собі свої перші старти, подумав про ті можливості, які може дати спорт, і вирішив повернутися на стадіон. Трохи зароблених грошей дозволили розпочати навчання у Дубліні, а обов’язки студента було легше погодити із заняттями спортом.

Тріо польських спринтерів-чемпіонів: Ева Клобуковска, Ірена Кіршенштайн і Вєслав Маняк

Поступово я почав швидше бігати і 8 червня 1963 року в першості Ірландії я здобув чотири титули чемпіона: на 100 і 200 ярдів, в естафеті та стрибках у довжину. Та туга за рідним краєм покликала додому, і влітку того ж року я поїхав на канікули – через шість років у зворотному напрямку. Але замість того, щоб поїхати до мами до Щеціна, одразу помчав до Бидгощі, де якраз проходила першість Польщі з легкої атлетики. Записався до бігу на 100 метрів, вийшов до фіналу, де став другим. Це здивувало і стривожило моїх суперників, для яких звідкілясь з’явився ще один конкурент. На мене звернули увагу, а коли я вдало пробіг ще кілька «соток», включили кандидатом до збірної. Куди було мені повертатися до Ірландії, коли у мене попереду раптом з’явилася мрія потрапити на Олімпійські ігри до Токіо. І я почав інтенсивно тренуватися, покращувати техніку бігу, що принесло кращі результати. Спорт тоді ще не давав коштів на прожиття, тому відновив навчання на другому курсі «Політехніки» і почав працювати у торговельній фірмі перекладачем. Так прийшло омріяне Токіо, де у півфіналі поступився тільки майбутньому олімпійському чемпіонові американцю Бобу Хейєсу і показав рівно 10 секунд. Та той результат як рекорд не був зарахований через надмірний вітер. У фіналі був четвертим, але кращим з європейців, бо призерами виявилися тільки чорношкірі бігуни. Та без медалі додому не поїхав, бо разом з партнерами ми вдало пробігли естафету і здобули «срібло».

Легкоатлетичний стадіон ім. Вєслава Маняка в Щецині

 За два роки Маняк доведе, що він справді найкращий спринтер Європи, коли переміг на чемпіонаті континенту в Будапешті. А потім відбулася ота наша побіжна зустріч у Києві. Вєслав уже був одружений із симпатичною Кристиною, випускницею факультету реабілітації Академії фізичного виховання. Його любили у колі спортсменів, бо він ніколи не відмовляв у допомозі, особливо за кордоном, коли треба було продемонструвати знання іноземних мов, а він добре володів англійською, німецькою, російською ( цю мову пам’ятав ще з дитинства). Після закінчення «Політехніки» мріяв ще й про спеціальний спортивний навчальний заклад. Хотів бути тренером, бо мав багато власних спостережень, якими хотів ділитися з новим поколінням бігунів. Та незабаром обійняв посаду спеціаліста в бюро контактів із закордонням варшавського «Енергополю». Знання мов, авторитетність і обізнаність у справах дозволили йому швидко зробити кар’єру в цій організації. Їздив до Франції, США. СРСР, де будували нові атомні електростанції. У Курчатові на будівництві АЕС та розбудові містечка працювало тоді три тисячі польських робітників. Тут відбулася наша друга і остання зустріч. Хто міг подумати, що через рік Вєслава Маняка не стане?

Тепер Польща не має таких визначних спринтерів, як тоді. Один з них народився у Львові…