Не моя війна

Після публікації листування народної депутатки від партії «Слуга народу» «справжні патріоти» вибухнули в екстазі. Цькування нардепки та негативні висновки щодо всієї системи влади в Україні озвучувались наввипередки. Сама Анна Колісник дала пояснення, що так пропонувала відпочити на травневі свята. Хоча в її слова віриться мало.

Але питання зараз не тільки в ній, а в готовності всього суспільства до війни. Фраза «Треба валити з цієї країни» – це про реальний стан готовності більшості українців до спротиву. Є ті, хто може поїхати геть або знає як зробити це швидко, є ті, що скажуть: «Війна – це політичні ігри», а хтось таки поїде захищати. Особисто в мене складається враження, що останніх значно менше.

З початку війни у 2014-му ми живемо в полоні свого патріотизму та готовності пожертвувати всім заради України. З одного боку, ми дедалі більше усвідомлюємо ситуацію, а з іншого – не готові бути активними учасниками подій. «Активними» – це не писати в себе на сторінці: «Путін вбивця», а брати зброю в руки. Від такої правди про Путіна ще не загинув жоден ворог та окупант.

Результати опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг», свідчать, що «36% опитаних оцінюють ймовірність повномасштабного воєнного вторгнення Росії в Україну як високу, 31% – як середню, 15% – низьку, 12% – говорять, що загрози немає. У порівнянні з груднем 2018 року (коли відбулося захоплення Росією українських моряків), кількість тих, хто вважає, що загроза є високою, зросла майже у півтора раза».

Та й загалом кількість тих, кому важко відповісти, чи вважають вони, що загрози немає або вона низька, зменшилось зі 49% до 33%. Це дуже значна зміна у ставленні українців до війни всього за 28 місяців. Правда, подякувати тут треба російській пропаганді, через яку в українців виник збій у віруваннях.

У 2018–2019 роках росіяни через усі свої канали транслювали для нас інформацію, що війна – це бізнес-інтерес Порошенка і влади України, а в разі її зміни настане мир. Справа Свинарчуків була дуже хорошим аргументом на користь росіян (не виправдовую їх). Проте з приходом Зеленського майже нічого не змінилось, миру не настало, українські воїни і надалі гинуть від ворожих куль, а загроза вторгнення тільки наростає. Відповідно частина тих, що раніше бачили велику змову, почали сприймати війну як зовнішню загрозу, а не політичні ігри окремих керівників.

Проте збільшення кількості тих, хто вважає, що Росія може розпочати вторгнення, ще не свідчить про готовність воювати та чинити опір. Фразу «треба валити з цієї країни» (не дослівну, але рівнозначну за змістом) можна почути не раз і не два, у різних дискусіях та обговореннях, зокрема й від «патріотів». Автор найчастіше її чує від молодих людей віком від 16 до 30 років, які вважають, що в разі війни не варто захищати країну, а треба їхати за кордон.

І показовою тут є історія з київською блогеркою, яка на питання «Росія чи Україна?» відповіла «Росія», а потім почала цькувати військового, який про це все повідомив більш свідомій аудиторії, ніж її підписники. Але її підписниками є та сама аудиторія, що бажає виїхати з країни. Фактично в конфлікті, який виник через неї, зіштовхнулись два сприйняття України й ситуації в ній.

Чим закінчилась ця історія? Вона втратила частину рекламних контрактів, але не стала менш популярною. Це свідчить про те, що за 7 років війни суспільство досі сприймає війну та агресію Росії як щось, що мало його стосується. Є окремі політики, є військові – це їхнє питання, але не наше. Чи буде готове суспільство, яке нападало на військовослужбовця, допомагати йому під час війни? Малоймовірно! І такий випадок, як із цією блогеркою, непоодинокий.

Чому так стається? Бо в певний момент ми дуже сильно відділили військових і всіх, хто активно їм допомагав, від суспільства. Ми зробили війну і допомогу чимось високим, священним, а не обов’язком кожного з нас.

Культ добровольців та героїв війни, який інколи виходить за межі здорового глузду, продиктований не тільки захопленням вчинком людей, а й надією на те, що в разі чергового вторгнення Росії вони знову підуть воювати. Психологічно ми перекладаємо на них обов’язок захисту, очікуємо від них активних дій, готові до їхнього публічного визнання. Водночас віддаючи війну на відкуп частини суспільства, ми засвідчуємо свою нездатність усвідомити, що це справа кожного. Ця неготовність нести відповідальність за свою країну призводить до пошуку тих, хто врятує, аби лише не діяти самим.

Зараз, коли активно дебатується питання можливого російського вторгнення, не треба питати, чи допоможуть нам НАТО, США чи навіть Польща. У них всіх свої інтереси й потреби. Навіть якщо й буде ухвалено рішення про підтримку, то це буде зброя, а не військові. Проте саме людський ресурс є основним у війні. Кулі самостійно не вилітають з автомата, снаряди не знають, куди падати, а танки не мають автопілотів. Для того щоб навіть найкраща зброя була ефективною, потрібна людина, солдат, що знає, як нею користуватись.

Ми постійно шукаємо, на кого покласти відповідальність за наш захист. Так, спершу вимагали реалізації Будапештського меморандуму, що призвело не до нашої швидкої реакції на окупацію в Криму, а до повної імпотенції державних інституцій у Донецькій та Луганській областях. Багато надій у справі захисту країни покладалося на Порошенка. Багато хто й досі вірить, що п’ятий президент робив усе правильно в цьому аспекті. Тому їх так налякав прихід Зеленського… Проте всі наші переживання не надто змусили нас більше зацікавитися питаннями комплектації армії, призову, роботи з резервістами. Ми просто чекали на того, хто рятуватиме нас і трішки підтримували «гетьмана».

Нині вже Байдена багато з нас вважають рятівником і тим, хто має захистити Україну. І, звичайно, постійною панацеєю виступає НАТО.

Проте не варто плутати інформаційну та дипломатичну підтримку з безпосередньою участю у війні. Допоки ми будемо сидіти і чекати війська НАТО чи навіть чергових «санкцій, що знищать Росію», вона може окупувати не одну область.

77% українців оцінюють ймовірність повномасштабного воєнного вторгнення Росії в Україну як високу або середню. Проте біля комісаріатів немає черг з охочих провести збори резервістів чи територіальної оборони й поїхати на полігон відновити вміння та навички (для критиків: автор статті поїде на полігон для того, щоб знову відчути в руках зброю та відновити навички поводження з нею). Хоча ще кілька тижнів тому соцмережі рясніли публікаціями прихильників легалізації обігу вогнепальної зброї, які розповідали, як вони захищатимуть країну у разі російського вторгнення.

Тепер їх нема, вони вже не розказують про те, як купують нову кобуру чи як безпечно стане в країні. Не згадують про готовність воювати. Натомість ми чуємо, що резервісти – це «аватари», що армія немає техніки, що військовим віддають команду не стріляти на ураження тощо. Фактично демотивацією і дискредитацією захисників України займаються самі ж українці, деякі лідери думок, політики і навіть колишні учасники війни. Безпека і цілісність держави стали для багатьох політичним інструментом для досягнення своєї утилітарної мети.

Дуже легко захищати Україну від Росії у Львові, б’ючи вуличних музикантів чи розповідаючи, як мають діяти українські військовики в окопах. Але від пустослів’я до реальних дій дуже далеко. У сім’ях учасників війни дуже часто дружини й матері ставлять одне запитання: «А чому знову мій? Інші що, не в тій самій країні живуть?». Хтось про це говорить голосно, хтось тихо, соромлячись осуду. Але така думка точно виникає в головах більшості. Реальні учасники війни точно підуть знову воювати і готові померти за свою землю. Але чи готові інші українці зробити більше для країни, ніж поширювати у ФБ маніпуляції, називаючи це інформаційною війною і даючи в місяць пару сотень гривень на печиво військовикам. Вони вважають, що так «відкупились» від війни.