Незавершені революції

Насправді – це такий собі оксюморон. Такий, як, наприклад, гарячий лід. Бо революцій незавершених не буває. Незакінчена революція такою просто не може вважатися. Революція – це докорінна зміна суспільного ладу, переміна суспільних відносин, а не просто косметичні кадрові зміни. І найголовніше – після революції не виникає одразу гострої потреби в наступній революції. Бо під час революційних перетворень вирішуються найбільш пекучі проблеми суспільства, а не відкладаються у вигляді потужної міни з годинниковим механізмом. Кількість українських революцій чітко засвідчує, що або вони не були до кінця революціями, або їх варто якось інакше кваліфікувати.

Погодьтеся, через незавершеність кожен наступний суспільний вибух в Україні ставав дедалі кривавішим. Напруга і насильство зростали по висхідній. Допоки водорозділ проходив по лінії націонал-патріоти проти радянської номенклатури із зачаруванням «на Схід», боротьба була більш зрозумілою і мала чіткі виміри. Коли ж кланово-олігархічна система задіяла гібридну тактику, а в її служках опинилися вчорашні найбільші патріоти, то звичайним людям стало просто годі розібратися, хто є хто.

Особливо тепер дуже багато «відсторонених» від влади колишніх революціонерів та ландскнехтів «патріотичних» олігархів щораз частіше заводять мову про нову революцію. Інші ж, паралельно, по-брежнєвськи, не втомлюються навішувати собі медалі та ордени, відзначати неймовірні заслуги один одного і роздавати поради молодому поколінню. Мовляв, ми для вас, любі діти, вибороли незалежність і заклали міцні підвалини для щасливого життя ще в буремному 1990 році. Тому ви маєте дослухатися до нас, поважати нашу титанічну працю і велетенський досвід і проголосувати за таку-то достойну людину.

І таких «аксакалів» революційної «національно-визвольної боротьби» до 30-річчя «Революції на граніті» назбиралося вже на добрий кадровий полк. Насправді ж це нагадує картинку, коли батько, показуючи рукою на розвалену стару халабуду без вікон і дверей, промовляє: «Колись, синку, це буде твоїм». Але тут варто зробити одне істотне зауваження. Якщо йдеться про особистий достаток і комфорт, то активні революціонери подбали про нього аж занадто. Якщо ж ідеться про суспільний інтерес і державу, то тут навіть не будка – халабуда. Тому без короткого ретроспективного огляду українських революцій та їх досягнень нам не обійтися.

Уже було сказано, що ні одна з українських революцій не може відповідати її класичному визначенню. І що важливо, назви й означення «революція» з’являлися набагато пізніше. Як правило, тоді, коли революціонери починали творити пафосні ореоли собі улюбленим, вибиваючи для себе тепле місце у владній вертикалі. Відповідно, очікуючи щедрої винагороди за свій подвиг. Винагороди «хлібними» посадами для себе і членів родини. Непоширенням на активних учасників революції дії законів. Коли кримінальне переслідування за злочини може стосуватися лише противника, який програв, а не новітнього злодія, корупціонера, а то навіть вбивці. Так втрачається сама суть революції – встановлення справедливості і законності.

А тепер про наші революції конкретніше. «Революція на граніті» – бунт молоді проти відвертого совка. Найбільш революційною ідеєю якої стало гасло «Геть Масола й Кравчука!». І що? Масола таки «гетьнули», а от Леонід Кравчук лишився. І тепер, агітуючи за одного з третьорядних учасників події, якій виповнилося 30 років, одна з тодішніх активісток називає цей молодіжний бунт «національно-визвольною боротьбою». Але що ж такого революційного сталося тоді? Пам’ятаєте, хто замінив Віталія Масола на посаді голови Ради Міністрів УРСР? Так, система пожертвувала одним старпером і замінила його Вітольдом Фокіним – головою Держплану УРСР і колишнім заступником голови Ради Міністрів. То в чому революція?

А пам’ятаєте, як захлинався студентський протест? Коли учасники голодування почали масово хворіти. Коли влада не мала наміру робити ані найменших поступок. Як керівники студентів-бунтарів не бачили виходу із ситуації, що склалася. Як хотіли припинити голодування, і треба було з гідністю вийти із ситуації. Коли депутат Степан Хмара, який несподівано, пов’язавши собі на голову стрічку «я голодую», прибіг переконувати Маркіяна Іващишина продовжувати голодування до переможного кінця? Що тільки після зустрічі Іващишина з головою опозиційної «Народної Ради» академіком Ігорем Юхновським вдалося розв’язати гордіїв вузол. Студенти збунтувалися і пішли на Верховну Раду, керівництво якої вже було готовим до компромісу.

Так, це був компроміс. Ніби й студенти свого добилися, але й система залишилася неушкодженою. Це вже потім колишні бунтарі заходилися глорифікувати свій подвиг. Причому не треба забувати, що для багатьох голодування і протести послужили путівкою в життя. Хтось укріпив свій матеріальний стан, бо кияни та гості столиці щедро жертвували на бунтівних студентів. Подекуди так щедро, що готівкою доводилося набивати матраци і переховувати їх у сміттєвих контейнерах. Особливого облікування не велося. Але й розтягнути ці досить великі кошти не дозволили. Пустивши їх пізніше не тільки на важливі суспільні справи, але й ведення різного бізнесу.

Багато студентів втратили здоров’я й інтерес до революційної діяльності. Дехто став професійним революціонером, міняючи не тільки партії, але й зраджуючи ідеали юності. Багато з учасників тих подій стали депутатами місцевих рад. Навчилися освоювати бюджети. Познайомилися з практиками дерибану комунального майна. Завдяки чому стали непоганими бізнесменами. Серед них є направду хороші і порядні люди. А інших навіть можна виправдати, якби не вони, то хтось інакший, не такий патріотичний, зайнявся б розподілом колективної власності імперії, що валилася. Але в такому разі не треба про революцію і справедливість.

Не обійшлося і без інфільтрованих у молодіжне середовище інформаторів тодішнього КДБ. Хтось із них згодом зміг зробити непогану кар’єру в СБУ, а дехто, потинявшись, став відверто працювати на антиукраїнські сили.

Наступним направду великим потрясінням стала Помаранчева революція. Набагато масштабніша подія з елементами революції в поєднанні з масовим карнавалом. Але й цього разу система не зазнала хоч якихось відчутних змін. Зате «ветерани» помаранчевої сцени, де з’являвся навіть Микола Янович Азаров, одразу почали себе винагороджувати «хлібними» посадами. Замість реформ і змін – нагороди для себе улюблених. А нові революційні лідери дуже легко вписалися в старий системний патронташ.

Як і очікувалося, революційний народ швидко втомився і віддав право ухвалювати відповідальні рішення лідерам помаранчевої сцени. Відтоді боротьба вже не на життя, а на смерть розгорілася в самому «помаранчевому» таборі. Тільки цього разу її учасники для підсилення своїх позицій чомусь стали звертатися за підтримкою до тих, проти кого недавно спрямовувався революційний гнів. Саме тому, помаранчеві революціонери мають однаковою мірою розділити відповідальність за те, що президентом держави став примітивний зек – Віктор Янукович. Що в результаті обійшлося без реформ і встановлення верховенства права, а отже й справедливості, якої так прагнули революційні маси. До всього додалися страшенна поляризація і протистояння в країні. Це означало, що країна ближчим часом знову розродиться новою революцією. Оскільки остання виявилася всього-на-всього яскравим карнавалом.

Революція гідності – візуально і змістовно мала всі ознаки революції. Палаючий Хрещатик, кров і численні людські жертви. Втеча з країни корумпованої верхівки, яка задіяла проти власного народу збройну силу. До всього додалася зовнішня агресія, анексія Криму та війна на Донбасі. Активні патріотичні сили розривалися між Києвом і формуванням добровольчих батальйонів для захисту країни. А в цей час політичні мародери вже ділили посади і боролися за найбільш ласі шматки в економіці країни. Координували свої дії з тими ж олігархами і спільно розставляли кадри. Розвалювали справи фігурантів попереднього режиму, паралельно «відтискаючи» в них раніше награбоване, але вже для себе.

Ці нахабні мародери знову скористалися втомою людей. Вони приспали пильність і обманули їх вірою в те, що нібито після Небесної сотні, масових розстрілів, крові і знущань нікому навіть на думку не спаде повернути все у своє корисливе русло. Повернули та ще й як. Знову кланово-олігархічна система віртуозно делегувала своїх вірних охоронців у найвищу владу держави. Знову революціонери повелися на винагороди і подачки з боку влади. Серед ветеранів та активних учасників з’явилися штатні спікери та захисники «непогрішних» державних діячів. І знову система перемогла революцію.

Виглядає на те, що українці здатні на неймовірний революційний порив. Часто готові жертвувати навіть своїм життям. Але щоразу результатом є невдача, коли революційний люд передає повноваження політичній еліті. І втрачає над нею контроль. Часто сподіваючись, що тим совість не дозволить чинити аморально. І знову ж таки – дозволяє та ще й як. Тобто ми знову впираємося в якість української еліти. Яка, за рідкісними винятками, ось уже тридцять років ніяк не міняється. Ті самі обличчя політичних лідерів, той самий кадровий резерв. А тому, якщо, не доведи Господи, в Україні відбудеться ще одна (не електоральна) революція, то її руйнівну силу годі собі уявити. А от безрезультатність з такою елітою – легко.

Тому не варто дослухатися до агіток тих, хто просторікує про свої революційні заслуги в минулому. Результат на лице. Усе, що вони вибороли – це право на чергову революцію.