Злочинне мовчання розумних

Хто з нас не чув народної мудрості на зразок «Свисни, Іване, бо ти дурніший», або «Покірне теля двох маток ссе»? Або ж найбільш спрощений їхній варіант – «нема дурних». Не висовуватися, щоб не підставлятися під удар, не виділятися, щоб не привертати зайвий раз до себе увагу. Сходити дурневі з дороги, щоб не покалічив і не нашкодив. Усі ці приклади характерні для суспільства, де не діють закони, де людина розумна незахищена, а отже змушена підлаштовуватися під панівну агресивну посередність. Суспільство, де мудрі сидять тихо, а невігласи правлять бал.

Колись довелося навіть написати статтю «Негативна селекція» про те, що в радянський час у гуманітарну академічну науку брали найчастіше звичайних середняків, які знали своє місце, чітко виконували приписи ідеологічної машини і були нездатними до інтелектуального бунту. Каучукова еластичність української гуманітарної еліти ще довго давалася взнаки і досі проявляється в клонованій під себе молоді.

Випущені на волю гуманітарії після скасування однопартійного диктату дуже швидко знаходили собі нових ідеологічних патронів, прислуговуючи їм з неменшим завзяттям. Такий собі бунт розбещеної радянським режимом маси: пролетаріат-деміург проти старої комуністичної еліти, але вже під легким національним соусом. У цей час безсоромні горлопани та різного роду «спадкові» стукачі й сексоти могли легко закрити рота навіть світочеві науки. Настав час для «професійних» активістів, які більше ніколи не повернулися до виконання своїх прямих обов’язків. Вони стали добре жити зі свого активізму.

Дуже часто цей «актив» складався зі звичайних невігласів – малоосвічених і подекуди просто аморальних осіб, котрі відзначалися неймовірною активністю та надприродним нахабством. Таким людям треба було бути напрочуд напористими і сміливими, щоб тримати першість у колективі й виконувати керівні ролі. Вони самі себе щоразу записували в кадровий резерв влади. Незалежно від того, яка політична сила займала керівні кабінети в Києві. Вони інтригували, маніпулювали, влаштовували цькування тим, хто міг скласти їм розумну альтернативу. За таких обставин направду знаходилося дуже мало тих розумних, хто зважувався протиставитися нападкам агресивних невігласів. І ті просто замовкали.

Замовкали, коли старі сексоти під виглядом дисидентів ліпили зі себе національних героїв й обвішувалися орденами і званнями. Коли старі офіцери КДБ, що свого часу боролися проти церкви, очолювали правозахисні організації. А недавні в’язні сумління говорили: «Нехай краще він буде біля мене, а то підішлють когось невідомого». Колишнього дисидента та революціонера давно фізично усунули, а офіцер діючого резерву КДБ і надалі втішається повагою в суспільстві.

Так само мовчали розумні люди, коли вчорашні радянські дисиденти самі перетворювалися на душителів свободи думки і колективними доносами вимагали закрити комусь рота, звільнити з інституту, заборонити викладати студентам і взагалі вимагали запровадити цензуру. Тепер направду краще промовчати про те, як вчорашні дисиденти просилися очолити обласні управління СБУ і блокувалися на виборах нехай навіть з найбільш проукраїнським колишнім генералом КДБ. Ці люди були недоторканими. До них ішли за політичним благословенням, ними прикривалися, ними користувалися і за це зводили до рангу моральних авторитетів.

Мовчали, коли під виглядом наукових дисертацій протягувався відвертий неліквід. Коли при академічних інститутах створювалися своєрідні «артілі» з написання і захисту дисертацій. Такі собі дисертації «під ключ». Кілька науковців компілювали манускрипт і, як члени вченої ради із захисту дисертацій, пропихали цей непотріб до ДАКу. Пояснювалася така корупція тим, що науковці мусили якось виживати. Що в них мізерні зарплати, що нема приробітку. Або захист дисертацій «по дружбі», коли колеги вирішували, що настав час їхньому товаришеві підняти академічний статус, тож приймали до захисту роботу рівня студентського середняка. Результатом був вал кандидатських і докторських дисертацій, які навіть не містили наукової проблематики.

А якщо взяти до уваги «пошесть» із захистом докторських дисертацій з економіки вищим державним керівництвом, зокрема з малограмотним Віктором Януковичем, то стає зрозумілим, чому так девальвували в Україні академічні ступені та освіта й наука загалом. І де були ті розумні сміливці під час захисту докторської дисертації Віктором Януковичем? Що сталося з їхніми кар’єрами та репутаціями після революції? Нічого не сталося. Вони далі успішно мімікрують під академічних вчених. А на будинку у Львові, де розташований інститут, який писав дисертацію Януковичу, повісили меморіальну дошку його покійному директорові. З прекрасними словами про справжнього вченого та організатора науки.

Мовчать, коли керівниками наукових інституцій та кафедр стають примітивні, а то й аморальні особи, що спекулюють на антинаукових гіпотезах. Академічний світ, як правило, мовчить, а професор Бебик зі шпальт журналів і провідних телевізійних каналів просто глумиться не те що над академічною наукою, а навіть над здоровим глуздом. І що з того, що Україна має висококласних вчених-істориків, якщо вони чахнуть над своїми академічними манускриптами, а від їхнього імені з українцями спілкується Бебик? Розповідає про Богдана Чингізхана, галичанина Ісуса Христа та про те, що українці стали засновниками династії фараонів. І не на Бебика їм треба реагувати, а діяти самим на випередження. Ділитися своїми знаннями і витягувати суспільство із мракобісся, в яке його загнали з мовчазної згоди справжніх вчених.

Питання викликає також те, що колишня народна депутатка Ірина Фаріон ще довго отруювала своїми «п’ятихвилинками ненависті» десятки тисяч українців з екрану телеканалу «Рада». Чому цю докторку філологічних наук державний канал постійно ангажував для тривалих розмов про історію, в яких згадана пані «по-більшовицькому» таврувала історичних персонажів та неугодних діючих політиків, котрі не вкладалися в її індоктринованій волюнтаризмом голові? А в цей час український академічний світ робив вигляд, що він високо у вежі зі слонової кістки і, можливо, потирав руки, коли хтось із колег потрапляв цій пані на язик.

Або чому мовчали колеги, коли особи, що реально вижили з розуму, продовжували калічити учнів та студентів своїми параноїдальними теоріями про те, що українці винайшли першими колесо, коли проводили прямий зв’язок між сучасними українцями і праісторичними трипільцями? Зрозуміло, що мовчать, щоб не бути одразу запльованими і підданими остракізму на першому ж обранні на посаду викладача. Але це мовчання і відсутність реакції розвалює систему освіти. Воно мало того, що привчає до повного конформізму молодих людей, ще й від самого початку робить їх співучасниками злочину. Замикає в тісну систему. Ну бо хто, наприклад, з журналістів зізнається, що їх майже нічого не навчили на факультеті? Це те саме, що публічно розписатися у власній поганій освіті. Тому й творяться легенди про нібито видатних вчителів, які були справжніми гуру своєї справи.

Так само мовчать вчені, коли нахабний невіглас приходить на засідання вченої ради університету і таврує їх за небажання подовжити історію навчального закладу на ще якихось чотириста-п’ятсот років. До слова. Він уже забезпечив «історією» завдовжки в понад п’ятсот років один ветеринарний заклад, мотивуючи свій підхід тим, що рівно стільки років тому якийсь коваль полікував копито коневі. Але, якщо ця людина переконає ЛНУ імені Івана Франка на приписування собі додаткових років, то це виставить університет на вселюдське посміховисько і завдасть непоправних репутаційних втрат. Але схоже, що про репутацію в Україні найменше дбають. Краще відсидітися й обійтися максимум «іспанським соромом».

Знову ж таки, мовчать добрі академічні історики, коли величезні колективи беруться за написання історії України, як «історії державності» або «соборності». І відбувається це велике підтасовування паралельно з домінуванням радянської концепції історії України, основу якої становлять «невдахи і різуни», бунти, повстання, грабежі і вбивства. Яка в часи незалежності з теорії про класову боротьбу плавно переінакшилася на національно-визвольні змагання. З тими самими головними героями, позиціонуваннями і, головне, висновками. Цей радянсько-націоналістичний покруч перетворився на канон для «справжнього» українця. І той, хто не поділяє його, – зрадник і ворог, якому нема місця в українській історичній науці. Як нема місця і в політиці, де за такі погляди тебе негайно зацькують і зроблять довічним маргіналом.

Вміло цькуватимуть не тільки конкуренти, але й патентовані письменники-патріоти, що давно перетворилися на партійно-політичних агітаторів. Моральні авторитети з обслуги біг-босів при грошах і при владі. Люди, які нагороджують орденами «за інтелектуальну відвагу» тих, у кого не помічалося особливо ні першого, ні другого. А просто за те, що це впливові і потрібні люди. Бо публічний інтелектуал – це передусім нонконформіст, який на шкоду собі обов’язково висловить свою думку і застереже перед великою загрозою. Публічний інтелектуал – це завжди проти течії, а не за комфортний мейнстрім. За це не нагороджують, за таке дуже дошкульно б’ють. Особливо вишуканих форм публічному цькуванню додає існування соціальних мереж. Складається враження, що їх придумали для того, щоб «бунт мас» завершився повною й остаточною перемогою маси.

Тому й зрозуміло, що розумні люди, а тим паче мудрі, в добу необмеженого популізму воліють залишатися осторонь. Не висуватися й не підставлятися. Тож нехай не дивуються, якщо незабаром місцеві хунвейбіни вдягатимуть їм на голову відра і зі спокійною душею викидатимуть з авдиторій у вікно.