Нові темні віки

Одним з головних бестселерів на українському книжковому ринку минулого року стала книга «Колонія» авторства Макса Кідрука – перший том трилогії «Нові темні віки». Її жанр означено як фантастика, а події відбуваються у 2141 році. Проте уважне прочитання світу середини ХХІІ століття викликає неодноразове відчуття дежавю: описані Кідруком проблеми, попри певну відмінність декорацій, дуже схожі на нинішні. І на ті, що привели світ на межу катастрофи майже століття тому – популізм, криза усталених інститутів і моральних цінностей, свідоме чи несвідоме потурання злу тощо. Окремі спалахи оптимізму – такі як довгоочікуване й вимучене виділення американськими законодавцями фінансової й військової допомоги Україні – не повинні закривати ширшої, доволі безрадісної картини.

Світ, принаймні його найбільш розвинута й демократична частина, сьогодні розгублено стоїть на роздоріжжі. Роздоріжжі, котре умовний Захід надибав там, де очікував прямий автобан у «світле майбутнє» «кінця історії». Уже не перший рік США і Європа стають жертвами власного надмірного оптимізму, породженого перемогою в Холодній війні і крахом комунізму. Хоча сам Френсіс Фукуяма давним-давно відмовився від своєї горезвісної тези, проте чимало і державних діячів, і пересічних громадян продовжують вірити ілюзії.

Атаки 11 вересня 2001 року і чимало інших терористичних нападів, політика Китаю, КНДР, Ірану чи Росії, спрямована на підрив наявного міжнародного порядку, зрештою – російська агресія проти України – усе це свідчить про марність сподівань на всесвітню перемогу демократії, вільного ринку і пов’язаних з ними явищ. Навпаки, сили і впливи того, що Джордж Буш-молодший назвав «віссю зла», лише зростають, сіючи хаос по світу.

Це породило на Заході непевність і розгубленість – коли «Титанік» оптимізму раз по раз налітає на айсберги реальності. Як і в 1930-х, Захід вірить, що з диктаторами краще домовлятись, ніж чинити їм опір. Що «умиротворення» допоможе утримати світ в рамках норми й запобігти катастрофі. Зайве нагадувати, чим це завершилось понад 80 років тому.

Одна зі сьогоднішніх фундаментальних проблем – боязнь визнати дуже старомодну, «непрогресивну» думку, що у світі таки існує зло. Не лише напів тони, не лише постправда, де кожен має свою рацію і кожного треба намагатись зрозуміти. А політичні режими, суспільства і конкретні діячі, котрі прагнуть нищити і вбивати – й усі західні постмодерні ігри їм лише на руку. Перший крок, щоб успішно опиратись злу – називати його властивим іменем, не боятись неприємної правди. Європа надто пізно усвідомила, що попри всі умиротворення Гітлер і нацисти є втіленням зла. Щодо комуністичного різновиду тоталітаризму не всі це хочуть розуміти й дотепер.

Один з побічних наслідків фатального оптимізму 90-х і початку 2000-х, а водночас одна з причин частої нездатності протистояти поточним викликам – віра в те, що час так званих «великих ідей» минув. Що у глобалізованому й мультикультурному світі ХХІ століття немає місця для атавізмів на кшталт націоналізму, національної держави, великих історичних наративів – не кажучи вже про інші. Українці на власному досвіді щодня переконуються, що це не так. Що коли віч-на-віч стикаєшся зі злом, то всі красиві прогресивні концепції втрачають шарм і блиск, поступаючись місцем таким «немодним» поняттям, як нація, патріотизм, Батьківщина.

30-ті роки минулого століття також були часом занепаду провідних до того моменту на Заході ідей лібералізму й демократії, коли політичні й економічні труднощі спокусили багатьох стати на стежини комунізму, нацизму чи фашизму, які пропонували прості вирішення складних проблем і красиве альтернативне майбутнє. У цьому випадку відхід від традиційних засад обернувся катастрофою. У ХХІ столітті все ще є шанс не збитись остаточно на манівці й уникнути в чомусь нової, а в дечому такої знайомої трагедії. Тим паче, що рашизм, ісламський фундаменталізм режиму аятол чи комуністичний експансіонізм Китаю й КНДР не дуже то й райські образи змальовують. Потрібно лиш наважитись називати їх за реальною сутністю – злом, а не альтернативною точкою зору, яку треба поважати.

Ще одна проблема нинішніх часів, породжена розгубленістю й непевністю – віра в те, що якимось чудодійним способом ситуація зміниться на краще. Чи що включення Китаю у глобальну ринкову економіку позитивно вплине на його політичний режим, чи що заміна Путіна на якогось ліберального опозиціонера (після смерті Навального важко навіть умовну фігуру підібрати на цю цілковито нереалістичну роль) змінить російську державу й суспільство в кращий бік. В українському випадку маємо справу з вірою в Deus ex machina – що ось зараз якась божественна сила у вигляді чи то США, які нарешті прокинуться зі сну, чи то у формі конкретних F-16 чи ATACMS прийде на допомогу і розбереться з поганцями. Реальність же така, що лише тривала боротьба та моральна й фізична стійкість можуть обіцяти успіх.

До болю знайомий сюжет з минулого – занепад міжнародних інституцій, покликаних підтримувати порядок у світі. Можна навести безліч прикладів недієвості, лицемірства і безсенсовості всіх ООН, ОБСЄ та інших ПАРЄ й Міжнародних червоних хрестів, де декларовані цінності все рідше мають бодай щось спільне з практикою. Схожою була доля міжвоєнної Ліги Націй – попередниці ООН. Позбавлена авторитету, реальних важелів впливу, а часто й бажання, Ліга виявилась абсолютно нездатною вчасно «приструнити» Німеччину, Японію чи Італію й запобігти наближенню Другої світової війни. Це не означає, що міжнародних організацій не потрібно. Проте без суттєвих реформ, зокрема позбавлення Росії й Китаю місць у Раді Безпеки ООН, вся чинна система залишатиметься недієздатною.

Усе це не означає, що нинішні тривожні й відверто небезпечні тенденції обов’язково мають завершитись новою глобальною катастрофою. Можуть, але не мусять. Щоб цього не сталось, потрібно знати і розуміти минуле. Очевидно, що не існує двох однакових ситуацій. Але подібності існують, і відкидати їх буде проявом недалекоглядності, самовпевненості і гордині. Історія вчить лише тих, хто готовий приймати її уроки.

Можна раз по раз писати про райдужне майбутнє людства, про тріумфи Просвітництва й Homo Deus – людину божественну. Такі книги навіть мають значні тиражі і роблять їхніх авторів суперзірками. Але мрії про краще майбутнє людства не повинні приховувати дуже важливої істини. Що людська природа, попри весь науковий і технологічний розвиток, загалом незмінна. Їй притаманне і добро, і зло. І останнє нікуди не зникло з нашого світу, хай як ми б себе в цьому переконували. Визнати це – перший крок до уникнення катастрофи. Чинити опір злу, а не намагатись його умиротворити чи зрозуміти – наступний етап. Третій – пам’ятати, що буває у протилежному випадку. І тоді є шанс, що нові темні віки, новий «присмерк Європи», залишаться всього лиш загрозливими хмарами бурі, цей епіцентр цього разу таки омине нас.