Пам'ятник самій собі

На початку квітня 2024 року в Санкт-Петербурзі був затриманий Алєксандр Скобов – дисидент ще радянських часів – і звинувачений у нібито «виправданні тероризму». Кількома днями раніше 66-річний чоловік, який проживає в Росії, закликав підтримати російські добровольчі батальйони, які воюють на боці України. За це йому загрожує до п'яти років позбавлення волі.

За часів Брежнєва Скобова – людину з лівими, але антирадянськими поглядами – двічі заарештовували і відправляли на примусове лікування до психіатричної лікарні, зокрема за напис на стіні «Польська солідарність жива». Пізніше, за часів Єльцина, він відкрито виступав проти війни Росії в Чечні, а за часів Путіна засудив анексію Криму й окупацію частини Донбасу російською армією.

«Потрібна тільки перемога України, тільки звільнення всіх окупованих Росією територій, відновлення кордонів 1991 року, репарації за агресію і притягнення до відповідальності членів військово-політичного керівництва Росії, які розв'язали війну», – сказав він за кілька днів до арешту в інтерв'ю «Радіо Свобода».

Катерина Марголіс, російська художниця і активістка, яка мешкає у Венеції, зазначає, що на відміну від багатьох росіян – зокрема тих, хто втік на Захід – Скобов не піддавався тиску влади і завжди стояв на крок далі, ніж диктувала цензура. «Він діяв прямо і свідомо. Він не підкорявся обмежувальним вимогам влади, – каже Марголіс. – Він не грався в ігри. Він не виставляв напоказ той факт, що був жертвою режиму. Твереза, мудра, мужня людина – і саме тому його немає на жодних прапорах».

Тим часом низка російських публіцистів, які «перебувають на прапорах» – і це обурює Марголіс, – продовжують маркувати кожен свій матеріал, кожен пост, кожен коментар у соціальних мережах абсурдним, але погодженим з Путіним текстом:

«Цей матеріал (інформація) створений, поширений та/або надісланий іноземним агентом (назва), внесеним до реєстру іноземних агентів, або стосується діяльності іноземного агента (назва), внесеного до реєстру іноземних агентів».

Цим займаються, зокрема, Віктор Шендерович, Катерина Шульман, Андрєй Макаревич чи Дмітрій Биков, які мешкають на Заході.

Колективний «толстовський»

Російський історик XIX століття Васілій Ключєвський пише на початку свого «Курсу російської історії»: «Російська історія – це історія країни, яка є колонізованою». Марголіс критично ставиться до своїх співвітчизників, і об'єктом її критики нерідко стають російські опозиційні ЗМІ або політики, які перебувають на Заході. Вона вважає, що недостатньо засуджувати агресивне вторгнення в Україну, а потім стверджувати, що це «війна Путіна». На її думку, всі росіяни поділяють відповідальність за цю війну. Щоб подолати цю відповідальність, Марголіс вирішила минулого року започаткувати освітній курс «Росія і деколонізація», перший випуск якого завершився у квітні. Запрошені експерти обговорюють з аудиторією імперські наративи, які досі функціонують на рівні російської культури, журналістики, історії та політики. Зокрема, і на рівні опозиції, яка засуджує війну в Україні.

«Усвідомлення себе носієм імперської культури вимагає неабиякого терпіння та відданості, – каже Марголіс. – Зараз травма тільки поглиблюється. Ми біжимо за потягом, який давно пішов. Тому що громадянської освіти як такої в Росії не існує, хоча певну роботу в цьому напрямку проводить "Меморіал". Але на громадському, індивідуальному чи родинному рівні зв'язки розірвані. Мало хто знає про переслідування чи репресії власної родини: дідусь чи бабуся колись вважали, що саме знання цього факту є загрозою для наступного покоління. Розрив цих зв'язків призвів до повної відсутності солідарності, здатності діяти солідарно, розуміння свободи».

Курс про деколонізацію Росії та росіян стосується не лише солідарності і свободи. Це також практична робота з примирення з власною ідентичністю – «з Толстоєвським», як жартують учасники. Виявляється, це нелегкий процес.

«Щойно з’явилося оголошення про курс, як на нас обвалилася величезна хвиля критики, – згадує його ініціаторка, – Дехто звинувачував нас у тому, що деколонізація – це "модна тема", що ми ганяємося за трендами. Представники колонізованих народів, з іншого боку, обурювалися, що "знову росіяни вирішили їх повчати". Це дійсно проблема, тому що ми не можемо перестати бути самими собою, зі своєю ідентичністю, зі своїми травмами. Але ми не змиримося з колоніалізмом, якщо не будемо слухати представників Калмикії, народів Кавказу чи Півночі, України чи Польщі. Варто говорити про колонізацію від першої особи, щоб показати, що це не лише голос жертв, але й голос людей, професіоналів, які мають інтелектуальну спроможність зрозуміти цей виклик з іншого ракурсу».

Як каже Марголіс, «ми не є експертами в галузі, якої ще навіть не існує». Йдеться про те, що деколонізація свідомості як практика – це діяльність на перетині науки і громадського активізму. Теоретичною базою курсу, наголошує Марголіс, є, зокрема, праці Едварда Саїда. Слова Марголіс про відсутність деколонізаційного напряму в Росії ще 2015 року підтвердила дослідниця колоніалізму Мадіна Тлостанова: «У Росії немає усталеного постколоніального дискурсу, немає досліджень на цю тему, немає практичних деколоніальних семінарів. Рідко ця тема з'являється в мистецтві, але здебільшого інтуїтивно і несвідомо, виростаючи зі сенсаційності або світосприйняття. Вона рідко пов'язана з практикою».

Це тим більше парадоксально, що в СРСР колоніалізм згадувався в усіх сферах. Але не власний, а західний. Саме завдяки радянським товаришам у грудні 1960 року 15-та сесія Генеральної Асамблеї ООН після палких дискусій ухвалила декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Її політичний сенс полягав у формуванні позитивного образу Радянського Союзу як «борця за права пригноблених народів». Цей наратив спробував воскресити минулого року Путін, критикуючи Захід і звертаючись до суспільств в Африці, Латинській Америці та Азії. «Ми допомагали, а що зробили колишні колонізатори? Нещодавно мені показали фотографії, на яких видно, як людей везуть з Африки в клітках до європейських країн. На це неможливо дивитися без сліз. Ніхто в Африці цього не забуде», – нарікає Путін, якого Гаазький трибунал переслідує за депортацію українських дітей.

«Російський уряд часто виступає проти імперських наративів, – пояснює Марголіс. – У багатьох університетах є постколоніальні дослідження, але там говорять про Англію, Португалію, Індію. А Росія – на сьогодні єдина така величезна імперія – ніколи не відповідала за колоніалізм. І це проблема не тільки Кремля, але й інтелектуалів, людей, які загалом критично ставляться до влади. Це також проблема для західних досліджень, славістів, які продовжують підтримувати русоцентричні моделі, побудовані навколо "великої російської культури"».

«Я не уявляю собі серйозної літератури українською мовою»

Приклади такого підходу знайти неважко. Достатньо простежити ставлення росіян до української мови. Слов'янофільська газета «День» невдовзі після січневого повстання писала про це так: «Малоросійська мова, складена хахломанами, не може бути ні мовою управління, ні мовою освіти». 160 років потому, у травні 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну та розкриття вбивств у Бучі, Сєва Новгородцев – давній дисидентський оглядач Російської служби новин BBC на Заході – сказав: «Українська мова, попри всю її мелодійність і милозвучність, не має тих засобів, які накопичені в мовах світу – англійській, французькій, іспанській і навіть російській. Я не можу собі уявити книжку з квантової фізики українською мовою».

«Курс з деколонізації Росії потрібен для того, щоб навіть прозахідні росіяни, які, безумовно, не підтримують війну, яким близькі демократичні цінності, дивилися на Росію без рожевих окулярів, – пояснює Катерина Марголіс. – Ідея полягає в тому, щоб вони побачили, наскільки домінантним, поширеним і жахливим є наратив колонізації. Це не просто ідея, бо за цією ідеєю стоять мільйони життів, тож із цим треба щось робити. Відчути, що вся російська культура просякнута цим наративом, отруєним у найменших буквосполученнях, – дуже складний виклик для росіян. Не тільки зрозуміти, але й відчути через голос, оптику і погляд Іншого». Активістка й художниця додає, що віру росіян у вищість власної культури вже давно описали дослідники расизму. Це так званий білий привілей, white privilege, який змушує людей вірити у власну соціальну, культурну вищість, відкидаючи позицію Інших.

Цей феномен не був відкритий сьогодні. У травні 1988 року в Лісабоні відбулася конференція російських і центральноєвропейських письменників, яких вважали «антикомуністами». Серед її учасників були Йосип Бродський, Сергій Довлатов, Тетяна Толстая, Чеслав Мілош і Адам Загаєвський. Зберігся конспект цієї події. Російські письменники постійно посилаються на «гуманізм» або «загальнолюдські цінності». Однак, коли угорський письменник Дьордь Конрад запитує про радянські танки, що стоять на його батьківщині, російські письменники починають розкривати власну травму. Бродський заявляє: «Власні проблеми Росії настільки великі, важкі і складні, що російські громадяни мають мало часу, щоб стежити за тим, що відбувається за межами Росії».

Толстая додає: «Я хочу говорити про літературу Польщі, Чехословаччини, Югославії, Албанії і ще когось... За цим ми сюди і приїхали. Про російську літературу не було сказано жодного слова, у мене таке враження, що всі натягнуті висловлювання і докори були спрямовані на нас. Це дуже дивно, тому що у нас теж вистачає своїх проблем. І кожен з тих, хто приїхав сюди, має на нас якусь образу, закиди, ніби ми повинні відвести танки. Очевидно, що ми не можемо цього зробити. Ми – люди, які мають свої трагедії, свою непросту історію».

«Ця розмова справила на мене неприємне враження, – з гіркотою констатував Дьордь Конрад, – що мої колеги з Радянського Союзу говорять про вічність і водночас про незначущість радянської військової присутності. Це хибна позиція. Я переконаний, що ваше загальне ставлення, ваші моральні ідеали, ваша література покликані відображати той факт, що це ваші танки вдерлися до нас, і це не може вас не турбувати. Для того щоб змінити клімат у вашій країні, недостатньо просто говорити про необхідність відновлення російської економіки. Ви також повинні враховувати імперську політику Росії, як минулу, так і теперішню».

Внутрішня колонізація

Сьогодні, 36 років потому, ця розмова все ще актуальна. Більше того, вона відлунює тими самими словами й аргументами. Що росіяни не здатні зупинити танки. Що це не їхня війна, а «війна Путіна». Що, зрештою, вони самі є жертвами режиму, а не їхні сусіди, які живуть під постійними обстрілами.

Сучасний російський історик і культуролог Олександр Еткінд увів термін «внутрішня колонізація», розглядаючи російську еліту як колонізаторів, а російське суспільство – як колонізоване: «Внутрішня колонізація – це тривалий історичний процес, в якому держава колонізувала власний народ у межах своїх кордонів, одночасно пересуваючи ці кордони і колонізуючи ззовні».

Росія, на думку Еткінда, на відміну від Британії чи Іспанії, мала бути «імперією навпаки», про що свідчили б вищі рівні доходів та освіти серед поляків, фінів, українців і євреїв на противагу росіянам, нижчі податки на Кавказі і в Сибіру, а також коротша «російська» тривалість життя на противагу балтійським народам, євреям, українцям, татарам і башкирам.

Критики Еткінда стверджують, що процеси колонізації тривають у всіх колоніях навіть після того, як кордони змістилися. Колонія не стає метрополією, а відмінності полягають не в рівні добробуту чи здоров'я, а в культурній гегемонії й економічній експлуатації. Хай там як, ідея про те, що росіяни є жертвами нарівні з колонізованими народами, досить добре тримається серед російської опозиції.

«Це втеча від власної відповідальності до віктимізації, – вважає Марголіс. – Значна група людей вважає, що так воно і є, що в усьому винен путінський режим і що ми є його жертвами нарівні з українцями. Однак це "сусідство" є оманою, адже саме через колонізацію України "росіянин" перебуває у привілейованому становищі». Катерина Марголіс згадує свою розмову про російський колоніалізм з однією італійською інтелектуалкою і письменницею, яка погодилася з нею: «Так, це жахливо, цей імперіалізм!». А наприкінці запитала: «Тоді скажи мені, Катю, а чи є взагалі українська література?».

Російська культура і література розвивалися завдяки культурі колонізованих суспільств, і до того ж вони самореферентні, тобто вони посилаються на себе, вони є єдиною точкою відліку для себе, і так вони замикаються на своїх власних переконаннях. «Це оптика, яка дозволяє постійно виключати себе зі сфери відповідальності. Зовні демонструється нарцисизм, подвійна віктимність, самореферентні погляди. Росіяни говорять з росіянами про те, що росіяни зробили з іншими народами», – каже Марголіс.

Коли Марголіс запитують про її походження, вона постійно чує компліменти про «велику російську культуру». «Якось я запитала, – згадує вона, – якщо я скажу, що я британка, чи вважатимуть за потрібне всі повторювати мені, як вони люблять Байрона чи Шекспіра? Російська література поставила собі пам'ятник і змусила весь світ робити їй компліменти».

Забрати лапки з мови

Марголіс бачить надію в людях, особливо молодих, які усвідомили важливість говорити про деколонізацію самих росіян. «Серед тих, хто подав заявку на наш курс, є люди, які готові працювати над собою, які вже роблять таку роботу. Вони хочуть докопатися до суті цього питання. Вони хочуть зруйнувати цю "білу крихкість" [White Fragility – книга Робіна Діанджело про те, чому білим людям важко говорити про расизм, – ред.]. Ми не можемо створити комфортне середовище для росіян, щоб говорити про деколонізацію. Це не може бути приємним і комфортним процесом. Як і в процесі лікування, можна переконати пацієнта, чому лікування потрібне, але це неможливо зробити без його участі».

Авторка курсу з деколонізації Росії сподівається, що її проєкт буде розвиватися. «Кожен з нас повинен знайти свою зону відповідальності і побачити, наскільки багато роботи з деколонізації існує, – каже Марголіс. – Думаю, тут важливий вік. Дуже велика кількість представників молодого покоління росіян не потребує авторитету "сильних". У молодих людей ця система цінностей ще тільки формується. Це дуже важливий чинник, який робить молодих людей більш охочими говорити про це».

Молодим росіянам легше говорити про права жінок, ЛГБТ чи рух BLM, на відміну від старшого покоління російських дисидентів та опозиціонерів. Для багатьох представників прозахідної російської інтелігенції початку 1990-х років заклик Михайла Горбачова «приєднатися до цивілізованих країн» означав стати привілейованою країною. Тому багато нових російських емігрантів на Заході долучилися до боротьби з «лівими» чи cancel culture, сприймаючи західні публічні дебати про колоніалізм або права меншин як бажання відібрати їхні «білі привілеї».

Іншою стороною цієї логіки є наратив «я – жертва», який має зняти зі себе відповідальність. «Кремлівський режим переслідує власний народ і культуру з такою ж люттю, з якою він діє на окупованих територіях України. Більше того, виконавцями є ті ж самі люди. Тортури в російських СІЗО нічим не відрізняються від тортур в Ізюмі», – писав російський колумніст Алєксандр Гольдфарб у вересні 2023 року.

«У мові російської публічної дискусії багато речей втратили свій сенс, вона в лапках. Так, це хороший спосіб іронічно дистанціюватися від прямого значення слів, але в якийсь момент цього стало настільки багато, що затулило справжній сенс багатьох речей, посилюючи моральний нігілізм. Видалення лапок для відновлення сенсу дебатів буде великим кроком вперед», – наголошує Марголіс.

Усе це Марголіс називає «шизоколоніалізмом». Поняття «шизофашизм» з'явилося в російській публіцистиці близько 10 років тому, коли розвивалися неофашистські «русские марши», а тим часом почалася війна в Україні проти «фашистів». Марголіс вбачає в цьому коріння нападу на Україну: в імперському світогляді під виглядом боротьби за звільнення від диктатури. Це об'єднує росіян у діаспорі й тих, хто залишився вдома – головна функція «шизоколоніалізму» полягає у виправданні колоніальних порядків. Подвійні стандарти сягають корінням у XIX століття, ними також були інфіковані ті, хто щиро вірив у гуманістичні ідеали. Однак постійне життя в репресивній свідомості не сприяє подоланню їхньої шизофренії, а породжує культ зречення відповідальності, підкреслення власних страждань або навіть привласнення страждань інших – українців, а перед тим поляків, угорців чи чехів.

«Дивлячись на все, не забуваймо про оптику Іншої Людини. Прислухаймося до неї. Будьмо суб'єктом. Але не забираймо право бути суб'єктом в інших», – підсумовує Марголіс.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Pomnik wystawiony samej sobi