«Одного з героїв фільму усиновили, побачивши його у кіно»

В український прокат вийшов документальний фільм «Будинок зі скалок» Сімона Леренга Вільмонта. Картина, що розповідає про тимчасовий дитячий притулок у Лисичанську, була відзначена на фестивалі Sundance (найкраща режисерська робота у секції світового кіно). Також фільм номіновано на «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Дансько-фінсько-українсько-шведський документальний фільм з неймовірною ніжністю та делікатністю розповідає про вихованців притулку, в драматичну долю яких до всього іншого втручається війна.

Напередодні церемонії вручення «Оскара» ZAXID.NET поговорив з сценаристом, лінійним продюсером та другим режисером Азадом Сафаровим та українськими продюсерками Дарією Бассель та Вікторією Хоменко про фільм.

Як ви знайшли цю історію та звідки виник проект?

Азад Сафаров: Ми знімали з Сімоном перший фільм, «Віддалений гавкіт собак», про хлопчика та його бабусю, якіживуть поруч з війною. І Сімон говорив, що добре, що у хлопчика є хтось, хто ним опікується. Немає мами, немає тата, але є бабуся, яка допомагає йому пережити цю війну. Сімон сказав: «Уяви, що б було, якби в дитини нікого б не було».

Ми почали досліджувати цю тему. Спочатку приїхали в інтернат, в холодну та бездушну інституцію, де діти по суті не мають своєї індивідуальності. Ми шукали далі й знайшли Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації дітей, який ви бачите в фільми. Він не є звичайним. По-перше, він камерний, там живе не більше 20-25 дітей. Незвичність його ще й в тому, що діти потрапляють туди на 9 місяців. Більшість із них не є сиротами, просто їх батьків позбавили батьківських прав через те, що вони вживають алкоголь або наркотики. Ці діти по суті залишаються на самоті. І під час війни в них по суті крім виховательок нікого немає.

Крім того, ми побачили що діти поводять себе там зовсім не так, як в інтернаті, де ми були спочатку. Вони не марширують за вказівкою, а бігають, стрибають, жартують. Попри те, що при нас деякі виховательки поводили себе досить штучно, вони були іншими, ніж в тих інтернатах, де ми були до того.

Ми зрозуміли, що хочемо розповісти історію цих дітей, які ростуть без батьків, але в яких є виховательки, які їх підтримують в цей подвійно важкий час.

«Таке враження, що дуже швидко подорослішали діти й дуже швидко отупіли дорослі»

По суті такий будинок можна уявити будь-де. Але героями фільму є діти такого віку, які практично й не жили без війни. Як вона позначається на їх житті?

А.С.: Ми коли говоримо про війну, насамперед уявляємо фізичні наслідки, смерті та руйнування. Ми дуже рідко говоримо про опосередковані впливи. У цьому регіоні батьки п’ють, як і в інших. Але війна все погіршує. Якщо раніше в цей притулок приходила одна кількість дітей, то через війну вона потроїлась.

Ми, до речі, дуже довго боролись, щоб нам надали ці цифри. Соцслужби чомусь не хотіли, щоб ця інформація була оприлюднена.

Тобто через війну діти частіше опиняються в таких притулках. Крім того, вони дуже швидко дорослішають. Вони знають, що таке війна, що таке суд. Вони питають у виховательок, не коли їм привезуть іграшки, а коли у мами буде суд, куди вони підуть, якщо маму позбавляють батьківських прав. І це питають діти, яким лише 6-7 років.

Був випадок, коли Аліна, одна з героїнь фільму, та інші дівчата чистили картоплю й говорили про своїх мам. Одна каже, як її мама вбирається. А Аліна каже: «А моя мама алкоголічка». Тобто вони все дуже рано і дуже добре розуміють. Вони швидко втрачають дитинство. Коли вони розмовляють з батьками, таке враження, що вони помінялись з ними ролями. Таке враження, що дуже швидко подорослішали діти й дуже швидко отупіли дорослі.

Вражає, наскільки діти природно поводяться перед камерою. Як вам це вдалось?

А.С.: Знімати дорослих важко, знімати дітей ще важче, а знімати саме цих дітей ще складніше. Вони втратили довіру до дорослих, які дуже часто їх обманювали та не дотримувались обіцянок. І тому ми консультувались з волонтеркою та правозахисницею Оленою Розвадовською щодо того, як нам спілкуватись з дітьми, щоб їх не травмувати. І вона сказала: «Не брешіть їм. Якщо ви прийшли знімати кіно, то так і скажіть». Адже діти, які живуть в притулках, усіх дорослих сприймають як потенційних батьків. Тому ми відразу відверто розповіли їм, що ми плануємо робити й чому нам важливо розповісти їх історії. Ми сказали також, що попри дозвіл дорослих на зйомку, остаточне рішення приймають вони.

Те, що вони природно поводились виникло не відразу. Ми приходили, залишали камеру і просто з ними спілкувались, розповідали про себе, показували попередній фільм. Так само було з дорослими, вони нам теж не відразу почали довіряти. Відкриватися герої почали поступово, ми почали дізнаватись про їх звичаї та ритуали. Наприклад, що потрібно дарувати, якщо тебе забирають у прийомну родину, що потрібно залишати іншим дітям. Нам був потрібен час. Крім того, ми намагалися з ними просто спілкуватись, грати в футбол, їм все було цікаво. Ми дали зрозуміти, що ми не просто хочемо зняти фільм та бігти далі, що нам справді цікава їх історія.

Наприклад, зняти сцену з курінням було дуже важко. Ми знали, що діти курять, але вони ховалися. Потім нам дозволили прийти в курилку, але без камери. А потім дозволили їх зняти.

Тобто нам було потрібно було спочатку заслужити довіру.

Кадр з фільму

Скільки тривав процес?

А.С.: Самі зйомки тривали два-два з половиною роки.

З точки зору продюсерок, які були проблеми та труднощі?

Дарія Бассель: Азад з Сімоном були весь час на знімальному майданчику, а наша з Вікою роль полягала в залученні фінансування. Ми були дуже втішені, що нам вдалось отримати підтримку Держкіно, адже це фільм не просто знятий в Україні, а фільм з українським фінансуванням, українська копродукція і саме це дозволяє нам повноцінно пишатись номінацією на «Оскар». Адже попередній фільм Сімона «Віддалений гавкіт собак», над яким також працював Азад, не мав такого статусу. Так що наша робота більше проходила в кабінетах.

Вікторія Хоменко: До викликів проекту додалось і те, що робота припала на період ковіду, це додало багато додаткових нюансів: потрібно було отримати додаткові дозволи, постійно робити тести на ковід тощо.

А.С.: Робота продюсерок була дуже важлива, це був тил, який дозволяв спокійно працювати на майданчику. Дуже круто, що це не просто фільм з України, а фільм спільного українського виробництва. І у випадку перемоги це принесе Україні перший «Оскар».

А щодо труднощів, то з тим фільмом трапилось все, що тільки можливо. В перший день зйомок машина потрапила під обстріл. Це була машина Олени Розвадовської, яка повезла нас в Золоте, просто щоб ми зрозуміли контекст.

Кадр з фільму

Потім був ковід і головна лікарка цього притулку дуже не хотіла, щоб ми там знімали. Але ми змогли переконати керівництво та пообіцяли, що будемо робити тести, одягати костюми тощо, бо якби ми пропустили цей проміжок часу, то ми б втратили історії цих дітей.

Дуже добре, що Сімон не здався і завершив зйомку.

«Оскар» – це увага, це додаткова можливість говорити про нас. Це супершанс, щоб світ нас почув

Що таке «дорога до «Оскара»» і чому саме зараз це так важливо?

Д.Б.: Очевидно, що це важливо передусім тому, що під час війни потрібно використовувати будь-яку можливість говорити про Україну. Тим більше тут йдеться про таку важливу тему, як долі дітей під час війни. І це та тема, з якою ми будемо стикатися і після війни, це про те, що буде з нами відбуватись, про наше майбутнє. А «Оскар», навіть номінація, це увага, це додаткова можливість говорити про нас. Це супершанс, щоб світ нас почув.

Також це можливість привернути увагу до фонду «Голоси дітей», який робить дуже важливі речі. Чи можна говорити, що фонд виник завдяки зйомках фільму? Це, мабуть, одна з найкращих історій про цей фільм.

А.С.: Цей фільм справді унікальний. Ми почали знімати фільм і десь через чотири місяці зрозуміли, що ми не можемо просто зняти фільм та піти. Ми зрозуміли, що маємо щось зробити для дітей. Адже психологічна допомога у притулках є на дуже низькому рівні. Тому ми запропонували Олені, яка нам допомагала зі зйомками, щось зробити для психологічної допомоги дітям. А потім, коли почалась повномасштабна війна, фонд допомагав з евакуацією дітей. Також Колю, одного з героїв фільму, всиновили, побачивши його у кіно. Для нас це великі здобутки.

Унікальність цього фільму, що він дав поштовх для допомоги дітям по всій Україні. Він круто поміняв і життя авторів, і життя героїв. Тобто з маленького притулку діяльність фонду розрослась на всю Україну.

В.Х.: Я думаю, що фільм працює на усвідомлення того, що відбувається в Україні. А саме, що в нашій країні вже не один рік триває війна, і що вона у великому масштабі впливає на долі людей. Ці наслідки або ж травми не завжди помітні, але вони можуть руйнувати як і зсередини так і ззовні, впливаючи на майбутнє.

«Діти дуже хочуть до своїх виховательок, до своїх друзів, до середовища, до якого звикли»

Я, власне, мала запитати вас, що зараз відбувається з притулком. Я так розумію, дітей вдалося евакуювати.

А.С.: Так, ще в перший день війни місцева адміністрація вивезла дітей. А ми допомагали. Спочатку їх вивезли до Львова, а потім, за кілька тижнів, до Європи. Лише кілька з них повернулось, а ті, хто і надалі залишається в Європі, дуже просяться назад, що дивно. Але вони дуже хочуть до своїх виховательок, до своїх друзів, до середовища, до якого звикли. Але на щастя вони в безпеці.

Хочу повернутися до сумного боку «Оскара». Як ви ставитесь до того, що фільм є в одній номінації з «Навальним»?

Д.Б.: Ми з командою фільму «Бачення метелика» робили акції у Каннах, скеровані на підтримку українського кіно насамперед. Ми закликали не пропускати інформацію про Україну, не відключатись від неї. Ми на цій позиції і залишаємося. Нам важливо, щоб була увага до України. Я особисто не беру участь у діалогах чи круглих столах та інших акціях, де є представники Росії. Мені нецікаво говорити про російське мистецтво. Для нас важливо говорити про українське кіно та його підтримувати, щоб наше, українське, залишалось в центрі уваги. Щодо «Навального», то ця історія мене не надто цікавить, мені важливіше говорити про наше.