Павло Полянський: Міносвіти не скасує ЗНО, але зробить все для його нівелювання

- Щодо ідеї написання спільного підручника чи погодження з сусідами, то це «Fata morgana»; нічого цього не буде, тому що в цьому немає жодної потреби. Попередні всі проекти за участі інших країн, які набагато більше толерують одна одну, провалилися.

Про нівелювання ЗНО, потенційні небезпеки реформ у галузі освіти, які впроваджує владна команда, а також про неможливість видання якісного спільного українсько-російського підручника з історії читайте в інтерв’ю ZAXID.NET з головою правління Центру освітнього моніторингу, екс-заступником міністра освіти та науки України, професором Павлом Полянським.

«Міністерство не зважиться на скасування ЗНО»

- Завершилась реєстрація до участі у ЗНО-2011. У контексті того, що тестування 2010 року було дуже розкритиковане, а Міносвіти пропонує нові зміни, як її оціните?

- Власне, параметри проходження цьогорічними вступниками ЗНО вже закріплені в затверджених міністерством Умовах прийому на 2011 рік та розроблених на їх підставі вищими навчальними закладами Правилами прийому. В узагальненому моніторингу перших ста днів діяльності теперішньої керівної освітянської команди у Центрі освітнього моніторингу висловили думку про її незацікавленість зберегти ЗНО у тому вигляді, в якому воно здійснювалося у попередні роки - за каденції Василя Кременя, Станіслава Ніколаєнка й Івана Вакарчука. Тоді суспільне схвалення ЗНО сягнуло близько 80%. Ми тоді спрогнозували, що з політичної точки зору міністерство не наважиться на прямолінійне скасування ЗНО, яке так сильно підтримує громадськість. Натомість буде зроблено все для того, щоб значення ЗНО було нівельовано.

Очевидно, але зовсім не «на щастя», що ці прогнози збулися: «розмивання» питомої ваги сертифіката про проходження ЗНО так званим «середнім балом» вишу (його запропоновано у проекті нового закону «Про вищу освіту»), зведення до 200 балів середнього балу шкільного атестату, розширення кількості абітурієнтів, що можуть вступати в обхід ЗНО, зміна керівництва Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯО) й інші речі свідчать про демонтаж системи вступу, що базувалася на єдиних для всіх прозорих процедурах. Тих процедурах, завдяки яким вперше на престижні спеціальності, такі, як міжнародні відносини, міжнародна економіка, у найпрестижніших вишах, а зазвичай такими вважають столичні університети, на студентських лавах опинилися діти, які навіть зовнішнім виглядом відрізнялися від завсідників: скромно одягнені «прибульці» з обласних і районних центрів, із сіл. Але добре підготовлених і переповнених бажанням вчитися. На деяких «елітних» спеціальностях «елітних» вишів таких першокурсників, можливо, багато років там не було. Понад те, діти з таких соціальних прошарків навіть документи ніколи не наважувались туди подавати.

Я свідомий того, що та модель не була довершеною й потребувала доопрацювання, але вона забезпечувала довіру суспільства – те, що так важко набувається й так, як виявилося, легко втрачається.

- Тобто ЗНО як таке значення фактично не матиме?

- Питання якраз у тому й полягає: яким буде це значення. Чи стане ЗНО таким собі «п’ятим колесом до воза», остаточно з’ясується після прийняття нового Закону України «Про вищу освіту» та вступної кампанії 2011 року.

- Отож, Табачник свідомо йде на повернення корупції при вступі до університетів, надаючи так багато ваги шкільному атестату, а також плануючи запровадити профільні університетські іспити?

- Думаю, що це запитання слід адресувати не мені. Я можу давати експертну оцінку процесів і тенденцій в освіті, але не персоналій. Чому, на мою думку, недоречно прирівнювати бали шкільного атестата до 200 балів, тобто, фактично, до проходження ЗНО з одного предмету? Бо тестування відбувається публічно. Всі вступники бачать одне одного, всі сидять в аудиторії в абсолютно однакових умовах, працюють зі стандартизованими завданнями, зміст яких утаємничений до самого початку процедури, перевіряє «закриті» завдання комп’ютер, а «відкриті» - педагоги, які не навчали вступників. До того ж, ці люди зовсім з інших регіонів. За всю дотеперішню історію українського тестування не було жодного випадку розтаємничення завдань ЗНО. Були усілякі балачки, що щось продається, але жодного випадку продажу, злиття інформації не було. Навіть у країнах, які раніше за нас почали тестування, як от Литва, Польща, – були випадки розтаємничення завдань, коли скасовували по всіх країнах результати тестування. У нас не було. Що буде зараз – залежатиме значною мірою від кадрової ситуації в УЦОЯО і в його регіональних відділеннях.

Бали ж до шкільного атестату  виставляють на підставі зовсім інших процедур, і ставити їх на одну планку немає підстав. Від такого «нововведення» вже страждають принципові вчителі, які не завищують балів, а також ті школи, гімназії, ліцеї, які дають добрі знання, але також мають певну планку вимог.

Так недалеко до того, що скоро середній бал 200 чи близько до цього стане звичним явищем. Це так само, якби на публічних спортивних змаганнях зі стрільби в тирі хтось раптом витягнув з кишені мішень, де влучення – винятково в «десятки», і намагався переконати, що це він «вдома» так влучно стріляв. Може й стріляв, а може й цвяхом продірявив ті отвори, – ніхто того не бачив. Мої слова жодною мірою не зачіпають честі і професійної гідності вчителів. Навпаки, якраз непокоюся за них в умовах, коли буде шалений тиск певних батьків і дітей на них, щоб змусити ставили незаслужено високі бали.

Тестологія – це дуже складна наука. В Україні фахівців з тестування можна полічити на пальцях кількох рук. Охочих «керувати» тестуванням – набагато більше.

- Тобто немає на кого змінювати фахівців…

- Змінювати можна будь-кого. Головне, щоб кожна наступна зміна давала більш високий фаховий рівень. Всі фахівці, які є, були задіяні в цій системі. Щоб розумітися на тестуванні, потрібно багато років студіювати спеціальну літературу, відвідати зарубіжні центри тестування, мати навики освітнього менеджменту. Без цього нічого не вдасться.

«Скорочення держзамовлення змусить ректорів йти на «компроміси»

- Чи запровадять, на Вашу думку, профільний вступний іспит? Це теж привід для корупції?

- Вищі навчальні заклади на спеціальності мистецького спрямування, спортивного, творчих професій можуть проводити певні випробування. Нічого екстраординарного тут немає. Та є чимало нюансів, адже, наприклад, якщо людина позбавлена музичного слуху й не має вокальних даних, то якими б не були в неї бали в сертифікаті про проходження ЗНО, навряд чи вона стане студентом консерваторії. Тому важливо, який чинник буде мати вирішальну роль при вступі. Виші мистецького та спортивного профілю – це справді окрема категорія. Щодо інших, то цілком, як на мене, достатньо урахування балів ЗНО з профільного предмету. Крім того, вищий навчальний заклад вправі поставити планку з профільного предмету набагато вищу, ніж 124 бали.

- Щодо змін, які пропонує Міністерство: наскільки вони відповідають курсу України до європейської якості освіти?

- Сьогодні важко насправді уявити, який взагалі цей курс, у чому він полягає. От зараз тривають дискусії щодо механістичного скорочення державного замовлення відразу на 40 і навіть більше відсотків. Кажуть, тому, що на такі відсотки скоротилася кількість випускників. Так, але держзамовлення залежить не тільки від кількості випускників шкіл. Державне замовлення передусім має залежати від того, скільки фахівців з певної спеціальності потребує економіка й гуманітарна, духовна галузь країни, сфера обслуговування. Різке скорочення державного замовлення насамперед звужує можливості для дітей з бідних родин, але дітей тямущих, беручких, скористатися одним-єдиним шансом – здобути вищу освіту і зробити майбутнє своє життя більш успішним, вдалося їх батькам – вступити на місця державного замовлення. Будь-яке, навіть таке повальне, скорочення не зачепить «золотої молоді», так званих «мажорів», бо вони навчаються в інших країнах. А якщо раптом і в Україні, то на платній формі навчання їм буде ще зручніше, бо, як відомо, хто платить, той і замовляє музику.

Що буде далі? А далі поважні у цій країні люди, я так про них думаю, бо це кращі люди, ректори, змушені будуть оббивати пороги освітянських чиновників, випрошуючи собі державне замовлення. Бо без цього вони будуть змушені звільняти з роботи викладачів, вся «провина» яких полягає лише в тому, що в країні тимчасовий демографічний спад. До речі, про нього стало відомо не вчора й не сьогодні. Ще при прийнятті у далекому вже тепер 1999 році Закону України «Про загальну середню освіту» було визначено, що демографічна тенденція призведе до скорочення кількості випускників саме 2011 року.

Натомість 2010 року, нагнітаючи жахи довкола того, що, мовляв, «не буде випуску зі школи» на заклання було віддано європейську модель дванадцятирічної школи зі старшою трирічною профільною школою в її структурі, а тепер ще намагаються «зекономити» на держзамовленні. Немає нічого простішого, ніж диктувати умови тому, хто просить. От і буде ця народна казка про сороку: тому дам, а тому не дам. Сьогодні ректорів не критикує хіба що лінивий. Але спробуймо поставити себе на їхнє місце: повноважень жодних, автономія лише декларується, а за ними стоять викладачі, студенти, їхні батьки. Заради них ректори змушені будуть йти і на поступки в якихось питаннях, і на «компроміси».

- Чи загостриться відтак проблема хороших фахівців в Україні?

- У нас ситуація непроста, з певних спеціальностей в університетах готуються спеціалісти, про яких можна наперед сказати, що вони не знайдуть собі роботи. Робочі місця вже зайняті.

При тому, як на мене, саме поняття здобуття вищої освіти і набуття професії не є синонімами. Доведено: суспільство, де багато людей з вищою освітою, менш криміногенне, більше толерантне. Адже вища освіта – не лишень набуття ремесла, це людина, яка має певний загальний рівень культури. Що більше буде таких людей, то краще. Японія взагалі зараз ставить питання про стовідсоткову, так би мовити, «вищеосвітизацію» суспільства. Держава має регулювати місця державного замовлення: в одних випадках таки скорочувати його, а в інших – збільшувати, передусім на ті сфери, де є потреба у фахівцях. За кошти державного бюджету треба спершу готувати фахівців, яких реально бракує на ринку праці і яким роботодавці готові надати робочі місця.

- У 2011 році абітурієнти матимуть змогу подавати до приймальних комісій «вишів» сертифікати про проходження ЗНО зразка 2008, 2009, 2010 та 2011 років. Очевидно, це нерівні умови. Хто опиниться в найгірших умовах?

- Уявімо таку ситуацію: стоять 10 бігунів на стартовій лінії стометрівки, підходить одинадцятий учасник і показує папірець, що чотири роки тому він пробіг цю саму дистанцію за 8,6 секунди. Тому, мовляв, вони нехай біжать, а його результат, будь ласка, зарахуйте. Але ж тоді були інші умови, інший склад учасників забігу, може, був сильний попутний вітер… Оце точно так само, адже завдання щороку змінюються. Що таке бали в сертифікаті? Вони показують, яке місце цього, й лише цього року учасник тестування посів серед інших.

- Як тоді можливо вплинути на цю ситуацію, наприклад, з боку громадськості?

- Були часи, коли в УЦОЯО не встигали виписувати посвідчення громадським спостерігачам. Минулого року частково моніторинги робила ГМ «ОПОРА», частково - КВУ. Було очевидно, що міністерство не хоче цього, воно не зацікавлене. Те, що в цьому не зацікавлені університети, - ніколи не було таємницею. Але тоді їх спонукали, щоб ніхто не смів чинити перешкоди громадським спостерігачам, оскільки вони мають на це право.

Особисто я бачу, щоб профільне міністерство було зацікавлене у допомозі з боку громадськості в розробленні важливих документів. Бо якби було по-іншому, то не було б тоді такої реакції громадськості на Умови прийому на 2011 рік, на законопроект про вищу освіту, на скорочення держзамовлення, на підвищення плати за навчання, на концепції про мовну та про літературну освіту тощо. Не спостерігається готовності до діалогу. Коли у людей працює тільки передавач, але зовсім не працює приймач, інколи просто шкода часу, щоб доказувати очевидне.

- Повертаючись до проблем абітурієнтів: ЗНО змушує учнів старших класів вивчати лише предмети, з яких вони здаватимуть тести, а про інші предмети шкільної програми вони фактично забувають. Чи не є така проблема штучно створеною?

- Ні, це не «штучно створена проблема». Це поспіхом придумане дивацтво. Нічого принципово нового в укладі життя учнів випускних класів із запровадженням ЗНО в цьому сенсі не з’явилося. Завжди - і десять, і тридцять років тому у випускних класах діти більше уваги приділяли тим предметам, з яких вони складали вступні випробування до вищих навчальних закладів. Хто мав потребу й змогу, ще й додатково з репетиторами навчався, підготовчі курси відвідував. Іншим предметам, природно, приділяли вже менше уваги, дбаючи, щоб в атестаті були пристойні бали з них. Головні ж зусилля у випускному класі спрямовували саме  на підготовку з необхідних для вступу предметів.

Крім того, навчальні програми 2008 року були скориговані так, що вивчення головного обсягу матеріалу завершувалося у другій третині другого семестру. Далі відбувалося закріплення і повторення. Взагалі ж, діти не тому часто не вчать якогось предмету, що з нього не проходитимуть ЗНО, а тому, що він або вчитель дитині не цікавий.  Пригадаймо, ми у своєму шкільному житті одні предмети любили, а з іншими мали більш «прохолодні» стосунки.

Не вивчати низки предметів учнів провокує зовсім інше. Якщо в Умовах прийому передбачено підрахування середнього балу шкільного атестату в 200-бальній шкалі ніби то для того, щоб діти вчили всі предмети, то чому ж у тих же Умовах прийому відтепер дозволяється подавати документи навіть тим, хто з непрофільних предметів має бали нижче 124? Ліва рука не встигала стежити за тим, що пише права? Хіба не цим «підказують» частині вступників, що з певних предметів вони взагалі можуть нічого не вчити, бо й з нікчемними балами сертифікат «зіграє». Кажуть, це для «геніїв». Та ні, якщо в «генія» рівень знань на рівні «двійки» за старою шкалою оцінювання, то або з «генієм» щось негаразд, або з тими, хто такі речі проштовхує. Це справді проблема. Й таки штучно створена.

- Чи потрібна, на Вашу думку, оптимізація мережі навчальних закладів? У міністерстві кажуть, що є багато приватних комерційних вишів, які сумнівно виглядають…

- Є також багато державних, які виглядають не менш сумнівно. І навпаки – є університети і державної, і приватної форми власності, де високий рівень освітніх послуг. Вважаю, що питання оптимізації мережі вишів не має зводитися до боротьби проти приватних навчальних закладів, а винятково – за якість освіти.

Принципові й чесні процедури ліцензування, моніторингу якості освіти у вишах, відгуки роботодавців, а також демографічна ситуація будуть регулювати цю кількість. Звісно, у нас університетів за назвою дуже багато; жодна країна не має такої кількості університетів. Щоб ліквідувати вищий навчальний заклад як юридичну особу, потрібні вагомі підстави. Думаю, що не в останню чергу вступники своїми ногами (точніше – своїми грошима) «проголосують» за долю закладів, де освітня і наукова діяльність лише імітується.

Торік задався метою визначити відсоток оригіналів сертифікатів, які були подані в той чи той навчальний заклад, а також їх копій. Якщо людина подає оригінал документів, то цим вона засвідчує, що найбільше бажає вступити саме до цього вишу, а ті, до яких подано копії – запасний варіант. Виявилося, що до деяких університетів, які за звичкою вважають себе «провідними», було подано значний відсоток саме копій сертифікатів, а не оригіналів. Значить, на ринку освітніх послуг відбуваються серйозні трансформації, якщо люди вже розцінюють такі виші, як запасний варіант. Оце для них є серйозний попереджувальний дзвінок, бо конкуренція з року в рік зростає. Тож або керівники вишу терміново вживатимуть заходів щодо модернізації, або йому доведеться зійти з дистанції. Незалежно від того, якої він форми власності.

Але чекати десятки років суспільство не буде, тому, якщо справді міністерство запропонує прозорий механізм оптимізації мережі, то громадськість це підтримає. Тут винятково адміністративними методами успіху не досягти. Потрібно, щоб люди бачили, що такий то виш ліквідовується не тому, що він комусь заважає, а лише тому, що в ньому низька якість освіти й науки. І, звісно, передбачити, щоб не постраждали студенти таких закладів, а також  викладачі, які чесно роблять свою справу.

- Але на рівні акредитаційної комісії теж буде корупція…

- А щоб її не було, не потрібно передавати всі повноваження в руки чиновників, а залучати громадськість. І змінювати час від часу членів таких комісій, щоб не встигали «вгледітися».

- Попередній міністр Іван Вакарчук великого значення надавав автономії ВНЗ. Чи дає чинна влада можливості для її розвитку?

- Я вже частково торкався цього питання, коли говорив про дилему, перед якою поставлять ректорів у разі скорочення майже наполовину державного замовлення.

У «міністерському» законопроекті про вищу освіту не передбачено ні права вчених рад університетів, хоч би для початку національних, на присвоєння, без подальшого затвердження в міністерстві, яке перебрало на себе функції ВАК, вчених звань та наукових ступенів, ні вільної траєкторії навчання студентів, ні використання університетами коштів спеціального фонду на власний розсуд, ні багато чого іншого, з чого й складається справжня, а не декларативна автономія. Більш привабливий вигляд в цьому плані має законопроект депутата-регіонала Юрія Мірошниченка. Можливо, в тому документі аж надмірно автономії, але він все ж значною мірою наближений в цій частині до європейської практики.

Подивимось, в якій редакції буде прийнято новий закон «Про вищу освіту». Якщо буде прийнятий той варіант, який відстоює тепер міністерство, то там справжньої автономії не закладено.

Намагатись керувати всім і всіма стає дедалі складніше. Та й потреби в цьому в XXI ст. немає.

«Батьки й досі обирали для своїх дітей мову навчання»

- Наскільки слушними є заяви міністра про те, що батькам треба надати можливість вибирати мову навчання для дітей? Як було раніше?

- Та ж і дотепер, згідно із законодавством, саме батьки й обирали для своїх дітей мову навчання. На початку цього навчального року у країні функціонували 16 594 школи з навчанням українською мовою (3 407 128 учнів), 1 149 – з російською (685 806 учнів), 82 – з румунською (18 866 учнів), 66 – з угорською (15 126 учнів), 15 – із кримськотатарською (5 399 учнів), 6 – із молдовською (3 877 учнів), 5 – із польською (1 357 учнів). А ще наші діти навчаються чи вивчають як предмет словацьку, болгарську, німецьку, новогрецьку, іврит, гагаузьку, турецьку, корейську, чеську, вірменську, естонську мови. Українські школи комплектують не на етнічній підставі, а саме, відповідно до побажань батьків, якою мовою вони воліють, щоб навчали їхніх дітей. Отож, виходить, що батькам хочуть надати «можливість вибирати», якою вони й без того десятки років користуються. Може, це буде якась «можливість №2»?...

- Ви подали у відставку фактично одразу після призначення Дмитра Табачника міністром освіти. Чи доводиться зраз спілкуватися з професійних питань з міністром?

- Ні.

«Спільний підручник з історії – це «Fata morgana»

- Однією із топ-тем після призначення Дмитра Табачника міністром стали підручники з історії України. Якими вони мають бути? Що повинні вчити діти і чи треба ці підручники погоджувати з сусідами?

- На моє переконання, ні «кризи історичної науки», ні «кризи методики та дидактики», ні «кризи історичної освіти» - явищ, про які останнім часом раптом заговорили теперішні керівники освіти та частина політикуму – в Україні не було й немає поготів.

Українські підручники, хоч і не ідеальні, та придатні для навчання. Немає жодної країни, де люди вповні задоволені підручниками. У них постійно щось треба змінювати, там трапляються якісь неоковирності, та безгрішний тільки той, хто їх ніколи не писав.

Нелогічно з-поміж багатьох шкільних предметів вихоплювати один чи два (окрім історії, це стосується також курсу літератури) і довкола них імітувати раптове «занепокоєння». Тут щось одне: або тим, хто цю справу «накручує», відверто байдуже, як дітей навчають математиці, фізиці, хімії, біології тощо, або вони чомусь вирішили, що вони краще розуміються на історії. Насправді ж на історії вони розуміються так само, як на хімії чи фізиці. Але здогадуються, що «переписуванням» хімічних реакцій чи фізичних процесів неможливо надбати пропагандистський капітал.

У межах загальноєвропейських структур немає імперативних, наказових вказівок, як навчати дітей історії в тій чи тій країні. Натомість є загальні узгоджені рекомендації, наприклад, Ради Європи, упроваджувати, особливо у старшій школі, інтерактивні педагогічні технології, багаторакурсність, формувати національну свідомість і загальноєвропейську полікультурність  тощо. На підставі цих та інших узгоджених засад кожна держава обирає власну модель історичної освіти, керуючись набутками і національної історичної школи, і загальноєвропейськими тенденціями у цій царині. Отож, шкільна історія – це, з одного боку, внутрішня справа кожної країни, а з іншого – загальноєвропейська відповідальність.

Щодо ідеї написання спільного підручника чи погодження з сусідами, то це «Fata morgana»; нічого цього не буде, тому що в цьому немає жодної потреби. Попередні всі проекти за участі інших країн, які набагато більше толерують одна одну, провалилися.

- Неодноразово доводилося чути обурення вирізанням уривків з підручників історії…

- Вирізання й вимарування текстів у підручниках – справа не нова. Історія знає, хто, коли й де це робив. І чим це завершилося? Історичні тексти можна ретушувати, але замовчати історичне минуле вже не вдасться. Ключова постать у класі – вчитель. Від нього, його фаховості й чесності, врешті-решт, багато що залежатиме. А ще є пам’ятєва історія, періодичні видання, Інтернет. Ні ножиць, ні чорнил не вистачить…

Довідка ZAXID.NET

Павло Броніславович Полянський народився 27 вересня 1961 р. у селі Пилипча Білоцерківського району Київської області. Закінчив історичний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О.М. Горького. З перервою на час служби в армії працював учителем історії, суспільствознавства і правознавства.

1997–2007 рр. – працював у Міністерстві освіти і науки України на посадах провідного спеціаліста головного управління загальної середньої освіти, начальника головного управління змісту освіти, директора департаменту загальної середньої та дошкільної освіти. Згодом  працював в Академії педагогічних наук України на посаді першого заступника головного вченого секретаря – начальника Науково-організаційного відділу апарату Президії АПН України.

З 23 січня 2008 по 17 березня 2010 року – заступник Міністра освіти і науки України. Звільнений розпорядженням КМУ за власним бажанням.