У прокат вийшов фільм режисерки Ольги Ряшиної «Я, Побєда і Берлін». Знятий за книгою Андрія Кузьменка (Кузьми Скрябіна), він просто приречений викликати інтерес. Тим більше під час зйомок цей інтерес активно підігрівався: довго тримали у таємниці ім’я виконавця головної ролі, наприклад. Потім уже готовий фільм два роки чекав на можливість вийти у прокат. Так що глядацька увага йому забезпечена. Але саме це також викликає і великі очікування. Тож пропетляти «добре, що хоч так знімають» тут не вдасться.
Але чи отримає глядач те, на що розраховує? Мабуть, хто як.
Автори від початку зазначають, що фільм знято за мотивами книги. Тобто буквального слідування тексту не буде.
Нагадаємо сюжет. 90-ті. За три дні до запланованого концерту музикант-початківець Кузьма (Іван Бліндар) вирушає зі своїм другом Бардом (Володимир Гева) до Берліна на старій «Побєді». Кажуть, там є колекціонер, готовий обміняти її на шестисотий «Мерс». Кузьма обіцяє своїй дівчині Барбарі (Марія Стопник) повернутися додому на новій тачці, а хлопцям з гурту – встигнути на виступ. Проте все йде не за планом. У книзі концерту немає. Тож виставивши нереальні часові рамки актори фільму ніби відразу наполягають на його повній відірваності від того, що могло відбутись чи відбувалось насправді.
Книга Кузьми – абсолютний продукт 90-х, в ній, при всіх сто разів проговорених та прописаних недоліках, є відчуття легкості, та молодості. Того відчайдушного відчуття свободи, яка щойно з’явилась, повного безгрошів’я та потенційних можливостей. А її повна неполіткоректність так само має дуже точну часову прив’язку та пом’якшена гумором та харизмою Андрія. Авторам фільму чомусь здалось, що цього недостатньо. Вони напихають у фільм купу трешу: тут і наркотики, і мафія, і тортури. «Питкі, казні та уроди», словом, як казав ще один класик.
Кадр з фільму
Весела безтурботність стає криміналом, а неполіткоректність – ксенофобією. Проте герої продовжують сприймати усі ці нові негаразди так само безтурботно і виглядають через це трохи дурнувато.
Крім того, з одного боку автори пишаються тим, як точно вони відтворили одяг та предмети побуту з 90-х, з іншого підсувають Берлін, як у рекламних роликах, де легко помітити туристичні принади, яких під час подорожі Кузьми просто не було. І це, на жаль, стосується не лише Берліна (який, до слова, має купу локацій, які справляють враження машини часу).
Те саме стосується й образів. Кузьма, абсолютно чистий та наївний у фільми, втрачає свою матеріальність. Зате його друг Бард «відривається» за двох. Звісно, це художня історія, проте тоді не зрозуміло, для чого наприкінці фільму ми бачимо реальні фотографії та живого Кузьму. Такий прийом часто використовують у кіно. І завжди для того, аби підкреслити реальність подій, на яких фільм базується.
Кадр з фільму
Чи все так погано? Ні. Ми бачимо якісну картинку, принадливих та старанних акторів (часом, правда, надто старанних) та чуємо пісні «Скрябіна» у виконанні сучасних зірок. Трохи концертна штука, звісно, але працює добре. Проте від усього разом залишається відчуття порожнечі та штучності. І не надто доброго смаку.
Ми використовуємо