Поліна Барвінська: Українські історики надто зосереджені на національній історії

IQЮлія Поліковська, 1 лютого 20110

Яким має бути український підручник з історії? Наскільки важливі для навчально-виховного процесу творення національних історичних героїв? Чи реально написати підручник спільним українсько-російським колективом?

Ці запитання вже вийшли за межі суто наукових дискусій, заполонивши шпальти газет, Інтернет-форуми й політичні ток-шоу. Долучаючись до дискусії, ZAXID.NET пропонує своїм читачам інтерв’ю з визнаними істориками з різних регіонів України.  

 

Нещодавно у Львові в Українському католицькому університеті відбувся круглий стіл з обговорення концептуальних підходів до формування нового підручника з історії України, в якому взяли участь історики з усіх куточків України. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з істориком з Одеси Поліною Барвінською про аспекти підручникотворення, про потребу попередньої дискусії над складними історичними проблемами до вироблення узгодженого погляду на них в середині країні й сусідами, про історичну політику в Україні та виклики, які вона несе українському суспільству.

 

- Яких універсальних принципів, підходів слід дотримуватися, створюючи підручник з історії для школярів? Яку мету при цьому мало б ставити собі Міністерство освіти і науки України?

- Я мушу визнати, що це насправді дуже важливе і складне питання. Добре, що ми зібралися для його обговорення. Добре, що це хвилює ЗМІ, суспільство.

Тезу, що історія є учителькою життя, можна сприймати з усмішкою, але насправді підручник дає учневі, дитині, молодій людині певні зразки поведінки у суспільстві, й про це потрібно пам'ятати укладачам підручників. Я не буду тут зупинятись на дидактичних аспектах.

Коли ми маємо такі складні й гострі дискусії, то, на мій погляд, підручник концептуально має бути побудований так, щоб пропонувати різні приклади поведінки людей у різних складних ситуаціях. Вчитель ці зразки поведінки має дискутувати з учнями й пропонувати їм власний вибір. Важливо, щоб учень знав, що у будь-якій ситуацій можна знайти людське вирішення тієї чи іншої проблеми.

Наведу приклад Одеси. Один із найжорстокіших єврейських погромів в Одесі влаштували греки. У роки Другої світової війни молода грекиня Циклопуло Тетяна, використовуючи збереження своєї сім’ї і користуючись меркантильністю румунських охоронців, викуповувала євреїв з навколишніх таборів. Вона дуже ризикувала, але робила це.

Також при написанні підручника з історії України дуже важливо враховувати поліетнічність і мультикультуральність. Ми обов’язково повинні говорити про інші етноси і їх внесок у розбудову цієї держави, цього краю.

Безумовно, з сусідами варто мати дружні відносини. У нас одним з найскладніших питань є історія російсько-українських відносин. Вважаю, у підручнику потрібно дуже чітко розрізняти владу і народ. Не можна однозначно говорити, що російський народ гнобив українців. Ми маємо говорити, що царська влада проводила політику утисків щодо українства і не тільки українства. Ймовірно, кріпосних росіян продавали, вимінювали на собак навіть більше, ніж інших. Якщо говорити про період Радянського Союзу, то ми не можемо стверджувати, що російський народ експлуатував інші народи. Тезу «старшого брата» формулювало вище керівництво держави, і не завжди лише етнічні росіяни були в тому керівництві. Там були й етнічні українці, грузини. Як на мене, то вкорінення цієї тези в психіку росіян шкодить їм до сьогодні чи не найбільше. І вони досі залишаються жертвою цієї політики. Насправді найбільша преференція, яку мали етнічні росіяни в Радянському Союзі, - це мова, але вони також зазнали і репресій, і цензури, й інших «досягнень» побудови соціалізму. Якби та роль «старшого брата» була тоді така мила й вигідна росіянам, то 1991 року Росії б не було серед ініціаторів припинення існування Радянського Союзу.  Визнання цього може бути шляхом до порозуміння.

 

- Яким має бути підручник з історії України, саме викладання, щоб заохочувати школярів до вивчення історії України?

- Навіть якщо підручник буде «золотим», тобто дуже гарно написаним, але в класі буде стояти учитель-посередність, то підручник сам по собі не забезпечить інтересу школярів. Ми маємо ще більшу проблему вчителя, ніж підручника. Якщо ми пригадуємо наші шкільні роки, то зазвичай спочатку пригадуємо гарних вчителів, а не підручники. Вчитель має бути особистістю, яка здатна емоційно донести матеріал, започаткувати дискусію, і у цій дискусії знайти компроміс і порозуміння, адже в класі теж можуть бути діти з різними точками зору. Але навіть гарний вчитель потребує доброго підручника.

 

- Які нові наукові концепції мають право на введення у навчальний процес історії?

- Зараз є дуже багато наукових проблем, різних наукових концепцій і поглядів на ці проблеми. Безумовно, школяр не повинен знати всі ці концепції. Він не може їх опанувати тому, що немає компромісу з тих чи інших проблем навіть серед фахових істориків.

Я вважаю, що ми повинні давати ті концепції, які будуть формувати толерантне ставлення: міжнаціональне, міжконфесійне, і які будуть разом з тим виховувати повагу і гордість за свою націю, за свій край і за свою землю.

Наприклад, зараз дуже гострим є питання щодо вживання терміну «Велика вітчизняна війна». Багато відомих істориків, яких я поважаю, говорять, що ми не можемо прийняти цей термін, а маємо його відкинути.

Я особисто тривалий час задумувалася над цим. І подумала: якщо б воїни Червоної армії воювали виключно за великий і могутній Радянський Союз, за виконання союзницьких угод, за комуністичну партію, за товариша Сталіна, який сидів у затишному кабінеті, курив люльку, попивав «Хвачкару» і дуже часто приймав безглузді рішення, то чи перемогли б вони у цій війні? Як на мене, то навряд чи. Ми маємо приклади тих же загороджувальних загонів, коли люди не хотіли воювати за товариша Сталіна, не хотіли підніматись в атаку і йти завідомо на смерть заради виконання його непродуманих наказів.

Думаю, у цій війні ми перемогли тому, що кожен воював насамперед за свою землю, де він народився, і де на окупованій території залишилася його мама, сестра, дружина, діти, кохана. Це була справді війна за вітчизну, і тому була виграна. Хоча, можливо, я помиляюся.

Це питання треба дискутувати, і скористатися тим, що залишилася ще частина учасників тих подій. Якщо ми назвемо цю війну радянсько-німецькою, то чи будемо точні у визначенні й чи не образимо їх і пам'ять про тих, хто загинув? З ними треба ініціювати відверту розмову, дати їм можливість сказати, чи воювали вони за товариша Сталіна і радянську владу, чи за себе, свою родину, свою землю, а можливо, просто хтось мстив за свого друга, який загинув на очах, за своє спалене село, за замордованих рідних й інші звірства. Все це дуже складно. Мені видається, що ми продовжуємо в певній мірі традицію радянської історіографії, занадто все ідеологізуємо, тільки в іншому напрямі. Навряд чи в тому пеклі було стільки ідеології і саме вона була вирішальною. Коли взяти ті вірші й пісні, які були написані тоді й стали найулюбленішими на фронті, там не буде радянської влади, Сталіна, комуністичної партії.

 

- Чи є сьогодні різне трактування історії ХХ-ХХІ століття у наукових центрах у різних частинах країни?

- Воно є різним не тільки і не стільки в різних частинах країни, воно є різним в одному й тому ж науковому центрі. І для історичної науки це добре. Що стосується регіоналізації, то тут доволі складно виокремити. Можливо, можна говорити про специфіку Львова: тут був найменший вплив радянської історіографії, тому тут вдалось зберегти європейські наукові традиції, львівські історики були значно мобільніші в контактах з діаспорними та західними істориками, що зробило їх значно чутливішими до сьогоднішніх світових тенденцій.

 

- Якою бачать новітню історію України в Одеському університеті?

- Можу сказати, що коли прийти в Одеський університет, то на одній кафедрі відносно того чи іншого питання можна почути різні оцінки, різне трактування. Мене тішить, що ми можемо дискутувати і маємо таку свободу.

У нас є російськомовні викладачі, які чи частково, чи повністю є етнічними росіянами. Дехто з них налаштований доволі проросійськи. Те ж саме можна сказати про українськомовних викладачів. Це дуже яскраво виявилось під час дискусій щодо пам'ятника Катерині ІІ. Оцінки були діаметрально протилежні й у виступах моїх колег на телебаченні, і в суді. Є у нас і молоді прихильники марксистсько-ленінської методології, які активно залучають студентів до читання творів Маркса та Леніна. Дискусії є і серед студентів. І таке оточення в кінцевому результаті змушує бути значно виваженішим, терпимішим, дивитись на проблему значно ширше. Стосовно оцінки періоду незалежності, то, попри все різноголосся, більшість сходиться на тому, що це час втрачених можливостей. Бачення цих можливостей теж різне і тут, можливо, є підстави для тривоги, що ми в нашій державі дуже часто не знаємо, до чого йти, або хочемо йти в різних напрямах, тому досі стоїмо на пероні втрачених можливостей.

 

- Як на Вашу думку, чи мали б виробити українські науковці, педагоги спільну концепцію викладання історії до того, як узгоджувати її з колегами із сусідніх країн, приміром із російськими істориками?

- Виробити спільну концепцію викладання історії в школі так, але не в університетах. Що стосується узгодження з колегами з сусідніх країн, то ми не є першими у цьому. Повоєнна Західна Німеччина мала дуже складні відносини зі своїми сусідами, і це позначилось на викладі історії в підручниках і в Німеччині, і в Франції, Чехословаччині, Польщі. З часом прийшло усвідомлення того, що із сусідами треба досягнути порозуміння і компромісу. Були ініційовані погоджувальні комісії. Справа в тому, що це не було написання якихось посібників чи підручників, не було нав'язування тієї чи іншої концепції один одному, це не стосувалось абсолютно всього курсу історії. Це було обговорення складних питань і пошук їх трактувань, які б давали можливість порозуміння, примирення, вибачення один одному. Ці погоджувальні комісії працювали під егідою ЮНЕСКО.

Перша така комісія була створена 1951 року між Західною Німеччиною та Францією. Її робота була найбільш продуктивною. Дуже швидко домовилися і знайшли компроміси. Знайшли саме такі трактування, які не були солодкою цукеркою, але в яких не було принижень, в яких показували не тільки проблеми, але й шляхи подолання цих проблем. І ці напрацювання комісії кожною країною впроваджувалися в свої підручники самостійно.

Пізніше подібні комісії були засновані з Чехословаччиною та Польщею. Їх робота була значно складнішою й тривалішою, бо не так легко було знайти компроміс. Часто напрацювання комісії не сприймались в науково-освітньому середовищі тої чи іншої країни й доводилось повертатись до окремих питань знову. Також пізніше були засновані австро-чехословацька і австро-польська комісії, які працювали самостійно без нагляду й допомоги ЮНЕСКО. У кінці минулого століття в Європі було проведено низку конференцій, присвячених історії подолання конфліктів.

Вважаю, що це загалом добрий досвід. Але коли пропонується написання підручника чи посібника спільною комісією й чомусь цілого курсу історії однієї країни й чомусь для однієї країни, а не дискутування певних дражливих проблем й науковий пошук компромісів для шкільних підручників обох країн, то це виглядає дуже дивно. До того ж, такий підхід вже сам по собі є принизливим для однієї з країн.

Наскільки я проінформована зі ЗМІ, підручник з історії України мають писати з Росією, Польщею, Литвою, Туреччиною та іншими сусідами. Вірменська діаспора уже дуже різко виступила проти цього, адже Туреччина не визнає геноциду вірменів, а втеча багатьох вірменів на територію України була спровокована тією різнею. У цьому підручнику факт геноциду може заперечуватися, що для громадян України вірменського походження є неприйнятним.

Я на сто відсотків впевнена, що в українсько-польському підручнику у багатьох питаннях будуть абсолютно відмінно трактувати ті чи інші події, ніж у підручнику українсько-російському, чи українсько-литовському. Я уявляю собі українського вчителя, який отримає цих сім посібників з різними трактуваннями!..

Ми справді мусили б мати такі комісії, але потрібно обговорювати складні питання в нашому спільному історичному минулому, знаходити науково обґрунтовані компроміси, на їх основі - шляхи до примирення, а потім втілювати ці напрацювання у своїх підручниках. Ми – у своїх, Росія – у своїх, Польща – у своїх, а не обмежуватися написанням для України підручника з історії України з чужим баченням. Це моя позиція.

 

- На Вашу думку, російські колеги були б готові до компромісного узгодження історії Росії ХХ століття? Чи було б цікаво українським історикам брати участь у таких проектах?

- Мені важко сказати чи були б вони готові. Можливо, з якихось своїх великоімперських позицій декотрі з них взагалі не готові до того, щоб хтось писав їхню історію, чи її з кимось узгоджувати. Якби ця новостворена комісія працювала, опираючись на досвід, напрацьований в Європі, то участь російських істориків в її роботі вже сама по собі означала б їх згоду внести зміни в свої підручники.

Я можу сказати, що в Україні є теж деяке не зовсім нормальне сприйняття окремими істориками написання історії України зарубіжними дослідниками. Хоча для мене є завжди дуже цікаве таке незалежне відсторонене бачення.

Є й інша проблема. Українські історики й українська історична наука занадто зосереджені на національній історії. З одного боку, це нормально, тому що історіографія будь-якої країни починалася з власної історії, але для багатьох країн такий підхід залишився ще у ХІХ столітті. Думаю, по 20 роках незалежності ми повинні більше уваги звертати і на всесвітню історію - історію інших країн й безумовно історію Росії. Але в цьому ми теж маємо проблеми.

 

- Які?

- У курсі всесвітньої історії і підручниках ми найбільше говоримо про військові події, про імперську політику, розширення територій, завоювання, революції й тому в основному зосереджені на країнах, які активно проводили саме таку політику.

Можу гарантувати, що у підручнику з всесвітньої історії майже нічого не знайдете про Швейцарію, хіба що з приводу переходу Суворова через Альпи. Про Швецію найшвидше все закінчиться подіями Північної війни. Зараз це багаті країни з дуже високим рівнем життя і високим рівнем соціального захисту, а ми їх не вивчаємо. Ми не знаємо їхньої історії успіху.

Насправді ж історія Швейцарії – це дуже цікавий приклад. Коли воювала Німеччина і Франція, то французи і німці Швейцарії не вдались до підтримки жодної з країн, що привело б до громадянського протистояння. Це дуже гарний приклад того, що домінування не етнічних, а державних інтересів уможливлює шлях до щасливого й заможного життя в країні. Він є дуже важливий для сьогоднішньої України. Приклад Швейцарії є дуже повчальний і для Росії. Швейцарія не витрачала себе на імперські захоплення і розширення території, на якесь політичне домінування в регіоні. Це дало їй можливість бути дуже успішною, де громадяни є не тільки заможними, але й щасливими. Що має сьогодні Росія, яка виснажувала і продовжує виснажувати себе імперськими амбіціями? Імперська політика ще приносила дивіденди в ХІХ, можливо, частково ще й в першій половині ХХ. Але зараз це застаріла модель, яка тільки виснажує.

Ми б мали у підручниках з всесвітньої історії давати більше таких прикладів, де країни досягають успіхів не тому, що зуміли стати членами ЄС, не тому, що мали могутню армію й вели загарбницькі війни чи боролись за сфери впливу, не тому що робили величезні запозичення за кордоном чи поширювали по всьому світу дешеву фальшовану і неякісну продукцію, а тому, що, перш за все, переймались гарними відносинами зі своїми сусідами, сповідували демократичні принципи і свободи, дбали про добробут, здоров'я, освіту всіх своїх громадян, а відповідно продукували все якісне.

 

- Як нині трактується факт проголошення незалежності України: це - подарунок долі чи результат боротьби впродовж століть?

- Нічого випадкового не буває. І нічого не трапляється просто так на порожньому місці. Доля робить подарунки тим, хто про них хоча б мріє.

Безумовно, був тривалий час прагнень до самостійності, до державності, не завжди вдалої і не завжди славетної боротьби. Разом з тим, маємо певний збіг обставин, що склалися на той час. Потрібно віддати належне тогочасним політикам, тогочасним громадянським діячам, які зуміли оцінити цей момент і скористатися ним, дали нам можливість отримати цю незалежність ціною дуже малих втрат. Варто також пам'ятати, що їм убезпечували в цьому підтримку, а інколи й були ініціаторами самі громадяни, де були і шахтарі з Донеччини, і студенти в Києві, і патріоти з Західної України. І наша незалежність - це не заслуга чи зреалізоване бажання якогось окремого регіону, то було прагненням переважної більшості.

Для порівняння можна привести приклад об’єднання Німеччини. У них були прагнення до об'єднання, були спроби протистояння, пошуку компромісів. Коли ж склалися сприятливі обставини, тогочасне керівництво Німеччини зуміло оцінити цю ситуацію і скористатись нею для швидкого і мирного возз'єднання.

Я взагалі значно більше ціную мудрих політиків, які дуже точно оцінюють ту чи іншу ситуацію, вміють знаходити достойних союзників, що дає їм можливість безкровним шляхом або в гіршому випадку малою кров'ю здобувати перемогу. Насправді це дуже складно і потребує чималих зусиль дипломатичних, політичних, стратегічних. Для мене героями є вони, а не ті, які бездумно кидають людей на барикади, що точно приводить до масових втрат і не гарантує перемоги.

 

- Чи треба у підручниках з історії України подавати факти з зовсім недавнього минулого, наприклад, про акцію «Україна без Кучми», про Помаранчеву революцію, про несприйняття Віктора Януковича під час першого кандидування на пост Президента України у Західній Україні, про протести студентів проти реформ Табачника? Як такі факти мають подавати?

- Навіть щодо далекого минулого є загроза політичного забарвлення. Маємо чимало прикладів цього. Є така загальна біда для історичної науки, що завжди політики хочуть її використати для своїх цілей.

Думаю, факти з недавньої історії мають бути представлені у підручниках, однак для подання оціночних суджень має минути час. Треба побачити наслідки тієї чи іншої суспільно значимої події, щоб дати їй оцінку.

Безумовно, ми маємо говорити про Помаранчеву революцію як приклад того, що народ без крові і збройних сутичок змусив владу діяти за законом. А влада не спокусилась до спроби застосувати зброю. Чим вона керувалась при цьому – це вже інше питання. Це уже один з можливих зразків поведінки. Це приклад того, як можна змушувати владу мирним шляхом рахуватися з народом, працювати на народ і державу, а не виключно на себе.

Зараз є проблема розчарування, бо лідери Майдану не зовсім виправдали очікування, але завжди сподівання є більші, ніж реальність. З іншого боку, сьогодення помаранчевих лідерів мусило б слугувати уроком для політиків, що не можна бути такими недбалими до довіри народу, обіцяти йому одне, а потім робити все навпаки. Бо довіра народу не є вічна й повернути її не дуже легко, а без неї політикам інколи буває вже й не так солодко.

 

- Чи ми достатньо самоутвердилися, щоб визначати загальнонаціональних героїв? Чи це шлях в нікуди?

- З огляду на те, що ми спостерігаємо сьогодні, то пошук загальнонаціональних героїв породжує більше протистояння, ніж об'єднання. Можливо, ми не там шукаємо, тому, очевидно, нам ще варто дорослішати для цієї справи. Ми сваримось за минуле, втрачаючи час для побудови майбутнього. А перед нами зараз дуже багато серйозних викликів власне українського масштабу та світового. Світ раз за разом і дедалі частіше здригається від екологічних катастроф, терористичних актів, економічних криз. Україна в її сьогоднішньому стані є дуже вразливою.

 

- Як Ви ставитеся до героїзації і дегероїзації Степана Бандери? Чи можна вважати його загальнонаціональним героєм?

- За моїми світоглядними цінностями, Степан Бандера не потрапляє до кола героїв. Він зробив дуже багато помилок. Ось кілька з них. Людина його рівня мусила б знати, хто такий Гітлер і що він приготував для слов'ян, зокрема для українців. До того ж Гітлер ніколи цього не приховував. Тому будь-які контакти з Гітлером були завідомо програшні. Як ми знаємо, цього не довго довелось чекати. Можливо, я втішу прихильників Степана Бандери, коли скажу, що для мене переважна більшість тогочасних європейських політичних лідерів є політичними банкрутами. Більшість із них, знаючи хто такий Гітлер, підіграла йому й розв'язала руки для тієї страшенної бойні.

Степан Бандера абсолютно не врахував ні своїх сил та можливостей, ні сил та можливостей свої суперників. Я не буду продовжувати цей перелік. Ці помилки позначились не тільки на його долі, а привели, до поразки й, що найгірше, до великої кількості жертв.

Мені легше зрозуміти звичайного мешканця Західної України, який, здобувши зброю, у своїй скруті відстрілювався на всі боки. Для мене більшими героями є ті мешканці Західної України, які, опинившись поміж НКВДистами й своїми озброєними земляками, знаходили можливість підгодовувати 1947 року українців зі Сходу та Півдня, для яких тоді це був чи не єдиний шанс вижити під час чергового голодомору.

Мені значно симпатичніший політик Віллі Брандт на колінах, ніж будь-який політик по коліно в крові. Для того, щоб переконатись, що вибачатись заради примирення є не така вже проста штука й потребує чималої сили духу, можна спробувати запропонувати нашим комуністам не відновлювати пам'ятник Сталіну, позірно прикриваючись ветеранами Великої Вітчизняної війни, а вибачитись перед громадянами України за голодомори, репресії, депортації, зруйновані храми, дії НКВД в Західній Україні тощо. Я вже не пропоную їм подякувати тим мешканцям Західної України, які також громили гітлерівців. Не менший список вибачень і подяк можна запропонувати й «Свободі» та іншим політичним силам. Чи погодяться вони це зробити і чи легко їм це може датись навіть без вставання на коліна? І чи не виграли б сьогодні ми всі більше від саме таких вчинків, якби вони були зроблені не позірно, а усвідомлено і щиро?

 

- Ви згадували про пам’ятник Катерині ІІ в Одесі, які її заслуги перед Одесою?

- Думаю, це ще один приклад поганої історичної політики, про яку зараз багато говорять. До певної міри це було намагання протиставити щось посиленню українізації. Це відчувалося.

Я не є фахівцем з історії того періоду. Але не думаю, що її заслуги саме перед Одесою аж такі великі, щоб демонтувати пам'ятник потьомкінцям й сварити людей. Щодо заслуг Катерини ІІ безпосередньо перед Одесою, то з цього приводу є гарна стаття одеського історика Гончарука. Катерина ІІ не бачила Одесу навіть повітовим містом, не те що губернським. За часів Катерини це було дуже провінційне містечко, його розквіт припадає на значно пізніший період після її смерті.

 

- Чи не має у Вас як історика відчуття, що Україна ризикує повторити невтішний досвід перших десятиліть ХХ століття?

- Якщо говорити про втрату державності, то однозначно ні. Тоді дуже сильно спрацював міжнародний чинник. Нині втрата Україною державності не потрібна нікому, бо це був би чималий головний біль для міжнародної спільноти. Це не потрібно навіть нинішньому керівництву Росії — їм потрібна слабка й залежна від них Україна, але з власною державністю. Це не потрібно нікому з нинішніх українських політиків і олігархів, бо з втратою Україною державності вони втратять дуже багато. Але світ є дуже мінливий, і що буде за деякий час - не може сказати ніхто. І які виклики можуть постати перед Україною й чи вона зможе на них відповісти теж не відомо. Тому наразі значно гостріше стоїть питання не втрати державності, а того, що ми зараз будуємо, куди рухаємось і чи можемо довірити виключно владі і політикам визначати наше майбутнє за їх розсудом?

 

Довідка ZAXID . NET

Поліна Барвінська народилася на Вінниччині. Закінчила 1997 р. історичний факультет Одеського державного університету ім. І. І.Мечникова, 2001 р. захистила кандидатську дисертацію про українсько-німецькі відносини в 1917-1922 р.

Протягом останніх десяти років працює на кафедрі нової та новітньої історії Одеського національного університету ім. І. Мечникова. Нині досліджує особливості конструювання образу Східної Європи істориками німецькомовного простору у ХХ ст.

 Була стипендіатом DAAD та  фонду Герди Хенкель (ФРН), брала участь в міжнародних проектах: н імецько-український семінар “Інтернаціональні впливи — національні традиції: українська і німецька історичні науки в 20 столітті” - 2002-2004 рр. (Volkswagen Stiftung, ФРН), р егіональний семінар “Переосмислюючи соціальний час і простір: національна, регіональна і локальна парадигми у викладанні про Східну і Центральну Європу” - 2006-2008 рр. (Open Society Institute, Central European University, Угорщина), міжнародний проект (Ре)Інтеграція України в Європу (Fond der Wissenschaftlichen Forschungen, Австрія) — 2007-2008 рр. Є автором публікацій з проблем європейської історії та історичної науки ХХ ст.

 

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук