Польща втрачає свій винятковий статус в Україні

Після 2022 року в Україні про Польщу говорили майже виключно з вдячністю. Відкритий кордон, дах над головою для біженців, зброя, політична підтримка та роль Варшави як захисника Києва в Європі закріпили образ найближчого союзника – держави, з якою Україна нарешті залишила минуле позаду. Це було тим більш відчутним, що на першому етапі повномасштабної війни Польща також вважалася «голосом відчайдушної правди» на Заході, який усе ще ірраціонально вірив, можливо, вже не Росії, але все ще в Росію.

Однак незабаром риторика української дискусії почала змінюватися. Після блокування кордону й висипання зерна у 2024 році, ескалації напруги навколо Волинської трагедії, позбавлення Володимира Зеленського Ордена Білого Орла та повідомлень про напади на українців уже не йдеться про чергову дипломатичну суперечку. Українські автори пишуть про втрату ілюзій, політичний цинізм та загрозу, яка з риторики переноситься на вулицю. «Ми надмірно ідеалізували й переоцінювали польську дружбу. Польща остаточно втратила свій неформальний статус адвоката України», – наголошує Петро Герасименко на порталі ZAXID.NET. «Парадоксально, – підкреслює він, – романтична ілюзія 2022 року витримала навіть блокаду кордону, але не витримала історії з Орденом Білого Орла».

«Напади на українців фактично були узаконені», – без обхідних виразів пише Юрій Панченко, публіцист, який роками займається польсько-українськими питаннями, на сайті «Європейська Правда». Розчарування в зовнішній політиці переростає у страх за фізичну безпеку українців у Польщі. Панченко наголошує, що антиукраїнські настрої використовували політики різних таборів, зокрема оточення Дональда Туска.

Відомий публіцист і журналіст Віталій Портников вказує на ризик «македонського сценарію»: держава-член ЄУ використовує європейську інтеграцію сусіда як інструмент тиску на його історичну пам’ять та ідентичність. «Я вже бачу, як польські політики не можуть встояти перед цією спокусою. Як пояснити сусідам, що цей сценарій є небезпечним, – я не знаю», – пише журналіст. Раціональний аргумент про спільну російську загрозу вже не гарантує порозуміння. «Це виглядає як свідома спроба погіршити відносини, хоча майбутнє Польщі залежить від успіху України у війні», – додає Портников.

Фактом є те, що в Україні – вперше в таких масштабах – руйнується символічний образ Польщі як найближчого партнера, а натомість народжується образ Польщі як країни політичного цинізму. Чому до цього дійшло і чому саме зараз?

У нас триває війна, а ви говорите про наших героїв

З Романом Кульчинським, журналістом і головним редактором порталу texty.org.ua, та Віктором Пушкарем, соціальним психологом і викладачем Національного транспортного університету, я розмовляю ввечері 29 липня. За кілька годин Росія розпочне черговий масований обстріл України, внаслідок якого загинуть десятки людей.

Українці щодня відчувають фронт – у сиренах, вибухах і новинах про жертви. Саме з цього ракурсу вони дивляться на польські суперечки щодо УПА, вимоги змінити назву українського військового підрозділу, позбавлення Зеленського Ордена Білого Орла чи повідомлення про побиття українців у Польщі.

Для них новини з Польщі дедалі частіше звучать як ірраціональні претензії, а до того ж нагадують російську наративну лінію – про неправильну історію, неправильних героїв і недостатню вдячність. Зміст може бути іншим. Тон залишається болісно знайомим.

Кульчинський починає з простого пояснення, чому Польща загалом не займає багато місця в українських ЗМІ: для країни, що живе під обстрілом, польська політика є важливою, але не найважливішою. У центрі уваги – війна, загиблі, фронт, енергетика та зброя. «Люди й досі ставляться до поляків як до друзів, як до союзників. А тут відбувається щось, що українці сприймають як удар у спину. І не кожен здатний зрозуміти, звідки це береться», – каже журналіст.

Історія з Орденом Білого Орла стала саме таким моментом: з’явилося відчуття втрати емпатії. Кульчинський висловлює це прямо: слухаючи польських політиків, можна подумати, що в Україні «там щось відбувається», але в принципі життя тече спокійно і є час на чергову суперечку про минуле. Тим часом немає ані часу, ані сил, іноді навіть на те, щоб думати про себе. «Люди в Україні живуть у постійному стресі. Нам зараз справді не до поляків. Але коли ти перебуваєш у стресовому стані, ти гостріше реагуєш на все: тут снаряд падає прямо на тебе», – каже редактор.

Тому претензії Польщі потрапляють не до кабінету історика, а до суспільства, яке четвертий рік поспіль живе в умовах повномасштабного конфлікту, а вже понад десятиліття – війни з Росією. Коли такому суспільству пояснюють, кого йому дозволено називати героєм, це зачіпає не лише пам’ять, а насамперед суб’єктність – право України на автономію.

Естетика, яку Україна вже знає

Схожість польської та російської риторики не означає ототожнення Польщі з Росією. Польща – це демократична держава, союзник України, член ЄУ й НАТО; вона прийняла мільйони людей і надавала зброю. Однак травмована війною свідомість реагує не лише на політичні наміри – вона також вловлює тональність висловлювань.

Росія роками заперечує право України на власну історію, вимагає денацифікації, вказує, хто може бути українським героєм, а кого треба викреслити з пам’яті. Коли з Польщі лунає ультиматум щодо назви українського військового підрозділу або погроза пов’язати європейську інтеграцію з українською політикою пам’яті, українці вбачають у цьому знайомий сценарій: ми визнаємо ваш суверенітет за умови, що ви зречетеся частини самих себе.

Віктор Пушкар називає цей рефлекс реактивним: «Вони ображаються на нас – тож і ми теж образимося». Це вже не раціональна розмова про факти, відповідальність і пам’ять про жертв, а майже зворотна реакція. Одна сторона реагує роздратуванням, інша відповідає тим самим. «Коли замість спільних, раціональних інтересів ми керуємося взаємними образами, нас знову може чекати нещастя», – зазначає він.

Психолог наголошує, що колективна травма в суспільстві не є незмінним архівом. Про одні травми мовчать, інші переосмислюють – часто в межах свідомо проведеного політичного процесу. Він згадує власну родину, мовчання навколо Голодомору і страх людей, які знали, що за пам’ять можна було заплатити свободою або життям. Подібно до цього, Волинська трагедія перестала бути лише історичною темою, а стала інструментом політичної мобілізації.

Коли травма перетворюється на колективну образу, раціональні аргументи перестають діяти. Пушкар визначає цей механізм спочатку як невротичне переживання травми, а потім – як психотичну надкомпенсацію. Одна зі сторін бачить себе суто як невинну жертву, а будь-яку реакцію на реальну чи уявну кривду вважає природною та цілком виправданою. «Це ірраціональна колективна образа: чому ви вшановуєте людину, яку ми не поважаємо і вважаємо злочинцем?» – каже він.

Антипольських настроїв не було. Саме тому сьогодні це так болить

Обидва співрозмовники окремо наголошують: в Україні не існувало помітних, масових антипольських настроїв. Пушкар посилається на кількісні дослідження, у яких Польща послідовно потрапляла до трійки найдружніших країн. Кульчинський описує інформаційний простір: у ньому не було закликів до помсти Польщі за пацифікацію, операцію «Вісла», міжвоєнну політику чи колишні кордони. «У своєму оточенні я взагалі не бачив антипольських настроїв. Люди підходили до автомобілів із польськими номерними знаками й дякували за допомогу», – каже він.

Однак журналіст помічає зміни. Кожна нова вимога з Варшави викликає обурення. Колишній, закріплений радянською пропагандою образ «польського пана», який після розпаду СРСР втратив вірогідність, знову отримує підживлення. Російські інформаційні операції можуть лише підлиті олії до вогню: історичних прикладів, навколо яких можна розпалювати взаємну ворожнечу, вистачить на цілі століття. «Навіть якщо українці самі стримаються і скажуть: зараз не час, нам не потрібна нова суперечка – прийдуть росіяни, напишуть своє, і все спалахне», – підкреслює він.

Пушкар не відкидає появи антипольської пропаганди. «Є до чого причепитися», – каже він. Однак це не має раціонального обґрунтування, адже Україна й Польща мають спільного ворога. Відстань від білоруського кордону до Варшави не більша, ніж до Києва. Якщо Україна впаде, – нагадує психолог, – дорогою до Варшави поїдуть уже не лише вантажівки.

Небезпека починається тоді, коли миттєві емоції перетворюються на тривалу образу. Сьогодні розчарування українців залишається переважно реактивним: воно є відповіддю на польську наративну лінію і не має власної розвиненої політичної інфраструктури. Однак повторюваність конфліктів може створити таку інфраструктуру.

Що ближчий партнер, то глибше розчарування

Мої співрозмовники переконані, що Польща болить Україні не тому, що є найбільш ворожою, а тому, що була однією з найближчих держав. За 30 років незалежності вона стала для багатьох українців взірцем для наслідування. «Солідарність», польські інтелектуали, кіно, реформи, вступ до ЄУ та підтримка обох Майданів – усе це складало образ культурно близької країни, яка пройшла шлях, доступний також і для України.

У 2022 році це відчуття близькості ще більше зміцнилося. «Польща здобула дуже позитивний імідж. Тому несподівані події сприймаються дуже емоційно – як зрада», – зазначає Кульчинський. Першим великим розривом він вважає блокаду кордону, а особливо висипання українського зерна. Для суспільства, яке пам’ятає Голодомор, зерно не є нейтральним товаром: воно виросло під обстрілом, а фотографії, на яких його висипали на землю, викликали майже фізичну реакцію. Ще болючішим було мовчання значної частини польського суспільства.

Найглибша відмінність виявляється там, де польська пам’ять бачить насамперед злочин проти цивільного населення, а українська – один із символів опору радянській імперії. Визнання злочину й повага до жертв не нівелюють цієї відмінності.

Для Кульчинського вимога відкинути УПА означає вирвати з української історії частину досвіду державотворення. Сотні тисяч сімей були депортовані, ув’язнені або переслідувані радянською владою через зв’язки – реальні чи приписувані – з підпіллям. Пам’ять про УПА стала пам’яттю про тих, хто відмовився визнати радянську владу остаточною. «УПА – це величезна частина української історії. Польщі в такому способі мислення просто немає. Ніхто не робив цього ані для того, щоб принизити Польщу, ані для того, щоб її похвалити», – наголошує журналіст.

На моє запитання, чим була б Україна без УПА, він відповідає: Білоруссю – державою, яка не отримала достатнього імпульсу до опору проти імперської асиміляції.

Пушкар формулює це подібним чином. Алея Бандери в Києві була, на його думку, «великим жестом протесту проти Москви», а не проти Польщі. У польському розумінні Бандера є насамперед антипольською постаттю, в українському – передусім антирадянською. Коли не розрізняють цих значень, кожне українське вшанування починає виглядати як свідома образа Польщі.

Саме так у Польщі зародилася теорія, нібито Зеленський навмисно назвав підрозділ іменем «Героїв УПА», щоб принизити Варшаву. Кульчинський відкидає її зі сміхом: це рішення було елементом внутрішньої української політики пам’яті, а про Польщу в той момент просто не думали.

Що робити з ірраціональною колективною образою? Пушкар відповідає парадоксально: одну істерію іноді можна заглушити іншою. Не йдеться про симетричну кампанію принижень чи про пошук українського списку польських злочинів. Така симетрія лише закріпила б ролі жертви й ката. «Правильно сформульована» відповідь має повернути розмову до того, що об’єднує обидві сторони: до безпеки, економіки, збереження української державності та захисту Польщі від Росії. «Треба шукати спільні інтереси: що поляки отримують завдяки тому, що українці воюють, і що Україна отримує завдяки польській підтримці», – наголошує психолог.

Сама лише раціональність не лікує приниження. Потрібна також взаємність: визнання польського болю не може означати заперечення української суб’єктності; визнання українського антиімперського досвіду не може означати мовчання про польських цивільних жертв. Пам’ять може бути спільною лише тоді, коли жодна зі сторін не претендує на моральну винятковість.

Чи це точка неповернення?

Незважаючи на гострі оцінки, обидва співрозмовники не вбачають у нинішній кризі кінця польсько-української близькості. З української перспективи в посиленні антиукраїнської риторики в Польщі вбачаються насамперед політичні цикли, а українська політика влаштована так, що не сприймає політичну кон’юнктуру надто серйозно. У країні, яка щодня залежить від ракет для протиповітряної оборони, розвідувальних даних і зброї, конфлікт із Варшавою не сприймається як екзистенційний. «Це неприємно, це емоційно болісно. Але в Україні ніхто не доходить висновку, що мости спалено назавжди. Виборчі цикли минають, а союз залишається необхідним», – підсумовує Роман Кульчинський.

Віктор Пушкар також вказує на «оптимальну соціальну дистанцію»: українці й поляки мають спільну долю і спільні інтереси, але залишаються окремими суспільствами. Надмірні очікування братерства можуть бути настільки ж небезпечними, як і відкрита ворожість. Після хвилі ідеалізації неминуче настає розчарування тим, що близький партнер не відповідає створеному образу.

Можливо, дозрівання цих відносин полягає не в поверненні до романтизму 2022 року, а в одночасній відмові від двох ілюзій: що Польща завжди й безумовно захищатиме Україну та що Україна відмовиться від частини власної пам’яті заради схвалення з боку Польщі. Тим часом ресентимент, якого ще недавно майже не було в українському публічному просторі, знаходить свою мову, приклади й аудиторію.

Зранку, після наших розмов, російська ракета Х-101, що прилетіла з боку Волині, впала на польське поле поблизу Тарнави-Колонії в Люблінському воєводстві. На полі залишилася 10-метрова вирва. Реальна загроза переходить межу тоді, коли обидва суспільства знову сперечаються про загрози з минулого, а Росія явно підвищує ставки ескалації.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Polska traci swój wyjątkowy status w Ukrainie