Приборкання чудовиськ
IQ

Приборкання чудовиськ

Пищик і народні маси

Олег Резанов, 14 червня9421

Коли Марк Бернес 1960 року заспівав улюбленої пісні мого прадіда, у Лодзі на тамтешній кіностудії було закінчено стрічку Анджея Мунка за прозою Єжи Стефана Ставинського. Це була сумна комедія «Зизооке щастя» (Zezowate szczęście). В Радянському Союзі її дещо скоротили і використали назву літературного твору – «Шість перевтілень Яна Пищика» (Sześć wcieleń Jana Piszczyka).

Ян Пищик – на початку кіна юнак, котрий живе між двома війнами у Польщі. Він щосили прагне самотужки і якнайкраще влаштувати собі гідне життя. Громадянин Пищик документально поляк, який, згідно з поширеними на той час уявленнями, має виразну «єврейську» зовнішність.

Під час університетського навчання панові Пищику наполегливо радять почепити на грудях документи, бо ж виникає плутанина. Річ в тім, що в тодішній Польщі юдофобія стає визнаною на державному рівні, тож євреї мусили перебувати в окремій частині авдиторії. Згодом пан Пищик долучається до провладної студентської організації. І от одного разу, коли маленький студіозус Пищик прямував чи то вчителювати, чи то на побачення до своєї учениці, його раптом було залучено до великої смолоскипної ходи, яку влаштувала студентська організація.

Його несе юрба. Йому доручено тримати прутика з табличкою «Na Kowno!». Литовський Каунас-Ковно, який за сивої давнини був у складі Речі Посполитої, по Першій світовій мав велику польську громаду, польськомовних литовців і численні зв’язки людей, розмежованих кордонами. Навколо цього, звісно, всякчас схрещуються багнети. Тож в юрбі попереду нашого студіозуса вигукують: «На Ковно!», уславлюють військову потугу і маршала Ридз-Смиґлого. Хоч Пищикові кортить втекти на побачення, і Ковно його зовсім не обходить, він також починає вигукувати те гасло, коли розуміє, що він вже не плентається в хвості, а опинився десь посередині ходи. Позаду нашого студіозуса зненацька з’явилися ще якісь фацети, які скандують: «Żydzi na Madagaskar!» («Євреїв на Мадагаскар!»). Хода перетворюється на єврейський погром і маленький Пищик, «документальний» поляк, котрий щойно крокував з прутиком і гаслом «Na Kowno!», опиняється серед побитих… поліцією.

Спекуляції болем

Я вперше побачив цю стрічку в кінотеатрі «Победа» у Севастополі. Це були дні польського кіна, влаштовані за сприяння консульства Республіки Польща, яке згодом з відомих причин переселиться до Одеси. В оточенні севастопольського радянського воєнного патосу трагікомічна розповідь про Яна Пищика мене навіть дещо спантеличила, адже Польща також була пляцдармом тої війни. Вона також була тереном того, як це зауважив український історик Андрій Усач, «фільозофського Лісу» поза «цивілізованим Містом», де нацисти вважали за дозволене геть усе. Над цією стрічкою «про польського конформіста», яку дуже бурхливо обговорювали, працювали колишні вояки підпільної Армії крайової. Зокрема, єврей Анджей Мунк, котрий в роки війни намагався вижити на окупованій території.

Водночас в цьому непростому кіні врешті-решт перемагає прагнення звільнитись від жаху, здатність виборсуватись і вдаватись навіть до певної іронії. Іронії вельми специфічного штибу, адже на екрані був Ян Пищик, котрий, згідно зі всіма інструкціями, вдягнув протигаза і кумедно бігав капустяним полем під обстрілом з нацистських літаків.

Що ж сталося з нами? Чи не стала безмірно «Велика Перемога» численними поразками маленьких людей? Той Франковий «один страшний тягар», те скупчення травм і образ, якщо не побільшало, то вже напевно ускладнилося впродовж років. І воно промовляє.

Вільно чи невільно ми спостерігаємо, ба навіть беремо участь у цьому диспуті ляпасів. Їх ціле море. Приміром, у п’ятницю, 6 березня 1953 року у паризьких вітринах з’являється термінове число газети французьких комуністів L’Humanité (фр. людство, людяність). З першої шпальти кудись дивиться чоловік з вусами, а величезні літери сповіщають про учорашню втрату: «Жалоба всіх народів: світ скрушно висловлює безмірну любов до Великого Сталіна». А у травні року 2015 в есеї російського економіста з українським корінням Андрія Мовчана той таки знаменний четвер позначено яко «день, когда сдохла гадина». Вождь, врешті-решт, лише кілька років полежав у мавзолеї.

Автор цих рядків так само, як хтось з читачів, може «похвалитися», що бачив на власні очі затяте боріння гасел, які часом виплескуються на розмаїтій атрибутиці, навіть ширяться хоч якими поверхнями наших міст: «Смерть москалям/бандеровцам…» (залежно від регіону, однаковим може бути хіба щось антисемітське), «Бандера – герой», «Не забудем! Не простим!», «За глум не сльози, тільки кров», «За Родину! За Сталина!», «Україна понад усе!»…

Це виснажливе боїще майстерно змальовано 2012 року в суто львівській п’єсі Павла Ар’є «Слава Героям», де у палаті шпиталю для ветеранів зустрічаються хрестоматійні вороги: колишній радянський воїн і вояк УПА. До давньої ворожнечі цілком пасує сучасність: злиденність, шахрайство з розподілом ліків, хронічна болюча відсутність «гідного життя». Одна з героїнь п’єси зненацька волає, що хоче, аби почалася війна. І чорна розлючена безпорадність вбачає лише один розв’язок – геть усе знищити, всіх розстріляти… Фінальне «перемир’я» в п’єсі відсувається у потойбічний світ.

Для европейської історії дві війни в першій половині ХХ століття були тим, що брутально знищило старе, аби натомість з’явилось щось інакше. Це «інакше» дебатувалось, однак, водночас вдосконалювались технольоґії, докладались до медичного поступу навіть нацистські експерименти. Звідси туди їдуть люди, котрі інакше осмислюють юриспруденцію, де знову ж йдеться про права людини. Саме ті, які в нашому просторі досі дехто бере на глум, як таку собі теоретичну псевдорелігію, що зовсім не надається до вжитку на щодень.

Дивакуватий Захід, виявляється, має здатність визнавати власні травми і долати їх, вірити в те, що радість життя непереборна. Натомість ми, як це випливає з вітчизняного інформаційного простору, потерпаєм на нездоланну війну. Колись до неї було залучено не завше письменних, не надто самостійних в думках і доволі нещасливих людей, котрі зазвичай не бачили за деревами лісу. Люди тої вдачі і того світогляду досі є в нашому мозаїчному суспільстві. Пищики є… а хоч би й в нас самих, коли ми мислимо «народними масами», «плебсом» чи «бидлом», коли вважаємо доцільними і прийнятними страти і розстріли, а потім раптом згадуємо, що таки «не всіх дурних війна убила».

Коли вже ці роздуми добігали кінця, у дощовитому львівському травні мені випало поспілкуватись з людиною, котра народилася у селі на Львівщині. Оскільки посунути з думок деякі есеї вкрай важко навіть під час дружніх посиденьок, я серед розмови зненацька заповзявся питати про родинну історію, майже певний того, що мені пробачать це раптове дивацтво. Мій співрозмовник зауважив, що зазвичай про це ніхто не розмовляв. Та війна була тим, що залишилося позаду і «добре, що воно минуло». Наостанок він додав, що в його родині серед інших було два брати. Один воював в Радянській армії, інший – в УПА. По війні вони не уникали одне одного, принагідно переповідали якісь пригоди з буремних часів, але ніколи не торкались якоїсь політики. Врешті-решт, в СРСР її… не було.

Той пан з лікнепом у львівському гостелі, про котрого я писав у попередній своїй статті «Друга світова війна зі Сходу на Захід», промовляв дуже затято, наслідуючи найкращі взірці агітпропу перших років радянської влади в Західній Україні. Натомість, аби почути наведену історію двох братів, мені довелося чотири роки прожити у Львові і випадково спитати про це під час невеличкого бенкету.

А історія ця непроста. Вона геть не пасує до мислення «народними масами» і нагадує про те, що нічого не змінилось: вже на початку ХХІ століття у теперішній війні на Сході вільно знайти такі самі родинні історії.

Втім, хтось вміє страшенно ображатись через неможливість втягнути в сучасність історичні кордони «славетних пращурів», які добряче зачіпають терени теперішніх сусідів. Хтось вміє розлючено позирати на «панування чужинців» довкола. Хтось вперто нехтує тим, що рафінований історичний чи етнографічний принципи колись вже було використано, а примусовий рух «народних мас» у ХХ столітті жорстоко покарав усіх. Навіть непричетних, навіть «переможців». Та й де те «гідне життя»? Чи ж не починається воно з Пищика, з людини, з поваги до неї та усього розмаїття її проявів?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук