Друга світова війна зі Сходу на Захід
IQ

Друга світова війна зі Сходу на Захід

«Обґрунтоване» знищення людей такими самими людьми

Олег Резанов, 7 червня17621

Коли теперішньої війни ще не було, мені трапилась в соцмережі світлина з урочистостей до 9 травня в моєму рідному місті – Донецьку. Поширювач стверджував, ніби є якась недоладність в зображеній літній пані з гроном медалей на грудях, а саме – геть химерне поєднання нагород. Пані артистично сиділа на місцях особливої пошани при монументі «Визволителям Донбасу», але мене вразила навіть не заувага щодо медалей – на військових відзнаках я не розуміюся, – вразило те, що «ветеранка» була однією з моїх викладачок акторської майстерності. Вона, я знав про це, не воювала і, врешті-решт, була дещо замолода для тієї війни. Одначе цей есей не є розвідкою щодо приробітку в працівниці будинку дитячої та юнацької творчості. Це лише моя скромна спроба порушити найєретичніше з питань: «Навіщо?»

Східняк у Львові

У дощовитому жовтні 2011 року я вперше потрапив до Львова яко турист і побачив, як львівською бруківкою маршують люди. «Бандера прийде – порядок наведе!» – лунало до їхніх кроків, а я навіть гадки не мав, що 14 число є датою створення Української повстанської армії (УПА). До обнадійливого припущення про друге пришестя пана Степана згодом долучився інший пан у львівському гостелі. Він, зачувши, звідки я приїхав, влаштував мені достоту історичний лікнеп. Виклад був дещо заплутаний і непослідовний. Втім панові ішлося, зокрема, про нацистів, що вони були шоковані тими жахіттями, які коїли радянські воїни з притаманною їм несамовитою жорстокістю. Про «шокованих нацистів» я вже чув раніше, однак в попередніх розповідях їх дивували жорстокістю «люті бандерівці».

Блукаючи містом того ж урочистого дня, на вилогах маринарки якоїсь пані я побачив червоно-чорну стрічку, виготовлену, мабуть, на тому таки обладнанні, що й її георгіївська сестра. Все це спонукало до величезних сумнівів, бо ж мавзолей з мертвими вождями також був сподіванням на подальше їхнє воскресіння, а до георгіївських стрічок часом домішувалось щось геть нездорове.

Аби бодай тимчасово пристати до котроїсь з думок, довелося більш-менш детально дізнатись про те, як Друга світова війна докорінно змінювала Львів. В ґрунті речі, осягнути ці зміни зі шкільного курсу історії на сході України в більшості випадків неможливо. Тим паче, якщо послуговуватись лінійною розповіддю про суто політичний бік життя. Строкатий, суперечливий Львів, який розмовляв кількома мовами, в якому поруч із традиційною ворожнечею існувала не лише буденна байдужість, але й виняткова, подиву гідна співпраця, – той Львів по війні намагається ставати середньостатистичним російськомовним радянським містом. Певної миті навіть стає.

Однак глибше заховані кривди, чергова спроба державності, перерозподіли майна з пограбуваннями і мародерством, голод, руйнації, фабричне винищення людей, виселення, ґвалтування… Про це досі вільно почути від мешканців не лише Львівщини. Якщо ж намагатись уявити тодішнє мерехтіння подій, стає зненацька зрозумілим, якою досконалою, пророцькою, всеосяжною мала б бути свідомість людини, аби вона спромоглася з гідністю виборсатися з тодішніх жахіть.

«Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі…» – пише в окупованому нацистами Львові митрополит Андрей Шептицький. Це з його пастирського послання до вірян під назвою «Не убий», поширеного наприкінці тої осені 1942 року, коли намагаються оточити муром «ущільнене» єврейське гетто, де на одну особу передбачено трохи більше двох квадратових метрів простору.

Голос митрополита Андрея, вочевидь, не чути серед набагато гучніших проявів війни. Втім, найхристиянськіші переконання греко-католицького Отця поєднуються з благословенням війська. Однак чи мав митрополит Андрей визначальний вплив в часі, коли в документах ще є «національність», яка скеровує все подальше життя, коли люди, захоплені великими ідеями, вважають, ніби підбурювати і збаламучувати «народні маси» можна нескінченно й без жодної шкоди і наслідків. І все це, зокрема, заради «правильного», «гідного» життя.

Зі Сходу не є зрозумілим, що німецьке, німецькомовне в Галичині набувало рис алюзії до затишних часів за небіжки Австрії. Також перебільшується нібито винятково «западенська» співпраця з нацизмом, хоча те, що пізніше називатимуть коляборацією, траплялося скрізь – ніхто не знав, які переможці писатимуть подальшу історію і на кого сподіватись. Врешті-решт, серед химерних обставин тих років була, зокрема, єврейська спільнота, в якій хтось до останньої хвилі вважав, що німці – культурний народ, який не здатен на дикунство.

Понад півстоліття вже минуло відтоді. Єврей Даніель Баренбойм замешкав у Берліні і виконав твори «нацистського» композитора Ваґнера в Ізраїлі. Я не певен, що ті концерти мали вплив на одного мого друга з Донецька, але з ним сталася вельми промовиста пригода за доволі сумних обставин. Він терміново шукав лікарню, де зробили б складну операцію його батькові, коли з’ясувалося, що така медицина для людей аж такого похилого віку існує хіба в Німеччині. В невеличкому місті, де був надсучасний шпиталь, мій друг одного разу розмовляв з власником винайнятого помешкання, який, дізнавшись про місце, звідки приїхав його пожилець, майже радісно згадав, що його родич був в радянському полоні і працював на будівництві десь може навіть на Донбасі. Не менш привітно мій друг відповів, що будували насправді дуже добре. Можна припустити, що то була дія цілющого німецького повітря, але в межах України все чомусь інакше.

Родинна історія і радянський міт

Ризикуючи перетворити цю оповідь на спогади з власної родинної історії, я все ж потребую певного пункту опертя. Україна велика, розмаїта, несподівана, тож моя східна історія про Другу світову війну, буде лише одним виміром з багатьох. Я народився напередодні Незалежності, однак мене не оминула шкільна «мобілізація» до 9 травня, коли дітлахи мали за обов’язок кілька годин вранці стояти вздовж доріг середмістя. Стояв і я. З квітами і старанно виготовленим картонним голубом на прутику. Дещо дивно це усвідомлювати, але перебуваючи там, я знав, що мої найближчі родичі, яких та війна неабияк стосувалась, не беруть участі в цьому параді. Парад скидався радше на підупалу на змісті обрядну ходу.

До сутичок в громадських просторах і суттєвих заворушень у пресі чи соцмережах все тривало якось одноманітно. У школі тоді розмовляли шаблонами, які на шляху зі столичних академій ставали дещо муміфікованими, а єдиний прадід-військовик, якого я бачив на власні очі, у святковий день вдягав звичайного костюма. На запитання про відсутність нагород він відповідав невизначеним помахом долоні. Той прадід походив з теперішнього терену Росії.

Решту складали оповіді бабусі і бабусиних сестер про воєнні роки. Я пригадую навіть побіжну згадку, ніби котрогось з братів матері моєї бабці було замордовано «бандерівцями» на Західній Україні. Окремо постає історія іншого прадіда-військовика, котрий сягнув аж Берліна як шофер, дістав контузії, в подальші роки працював на залізниці, порався при порівняно великому господарстві, потерпав на страшенний біль голови і помер ще до мого народження. Цей прадід походив з тих місць, які стали Україною.

Горю від тої кривавої лабораторії краю немає, і безліч речей назавжди згинули у пригніченому мовчанні, бо про те навіть… не вміли розмовляти. Щось лишалося невимовним навіть для дуже вправних майстрів слова. І в оповіді про мого прадіда було, мабуть, найголовніше, що я зрозумів про ту війну. Прадід повернувся до дружини з дитиною, до тої самої, що й до війни, домівки, яка, звісно, перебувала під окупацією, однак у тьмяних спогадах про це були хіба «німці», що стріляли курей і пригощали дітлахів солодощами. Натомість улюбленою піснею «про війну» в прадіда була «Враги сожгли родную хату» – авторська, але з віршами, написаними мовою стилізованою, наближеною до народної. Це була розповідь про солдата, який по війні повернувся до суцільної руїни. Від старого життя йому лишилися хіба мовчазні образи-примари.

І була це пісня особлива, заборонена «проповідниками оптимізму» впродовж понад десятиліття. Її навіть не співав, а радше мелодійно промовляв Марк Бернес (Нейман), єврей, народжений у Ніжині Чернігівської губернії. Музику до неї написав Матвій Блантер – також єврей, який походить з Почепа тої таки Чернігівської губернії, однак нині це Росія. Вірші склав Михайло Ісаковський – росіянин, перекладач деяких творів Шевченка і автор текстів найвідоміших радянських пісень, який народився дещо північніше – в Смоленській губернії.

Бернес заспівав цю пісню в рік, коли про «Велику Перемогу» ще не йшлося. Люди намагалися перетривати сплеск злочинності, сирітство, вони щойно почали наближатись до порівняно стерпних життєвих умов і відбудовували зруйноване. Нікому не спадає на думку створювати помпезне патріотичне видовище.

Новітнє дійство, де брали участь ветерани з кількома шарами блискучих нагород, викликало навіть певне сум’яття. Я пригадую, що кричущу «переможність» дещо зневажали сестри моєї бабці, які всю війну рубали ліс і боролися з машинами на торф’яниках. Врешті-решт, «Великою Перемогою» ніби намагатимуться відшкодувати незадоволеність повсякденням. І це дуже нагадує міт, яким десь в ті часи також огортають вкрай небезпечне, тяжке і руйнівне шахтарське ремесло: тоді на перетині магістралей від летовища і залізничного вокзалу, на Шахтарській площі у Донецьку з’явиться монумент «Слава шахтарській праці».

«Мы город держим на своих плечах» – ще кілька років тому мешканці Донецька читали на нових – вже часів Незалежності – рекламних щитах від «Макіїввугілля».

Занурення у пам’ять

У такий спосіб з’явилася моя цілком природна зацікавленість тлом подій Другої світової війни. Між нами і тодішнім суспільством пролягає неабияка прірва, хоча подеколи навіть в нас прокидаються речі геть дивовижні. На кшталт того, як сестри моєї бабусі зненацька страшенно лякалися, коли надто голосно сварили президента Кучму і цю лайку було чути сусідці. Достоту Сталін був живий. Принаймні їм в голові.

Ще сто років тому ці землі переважно замешкують люди, які за мирних обставин вкрай неефективно виконують закільцьовану тяжку працю. Вони більше за нас роблять м’язами. У випадку жінок до цього додається виснажливе народження дітей. Частина жіноцтва помирає через ускладнення пологів. Частина дітей помирає, не сягнувши дорослого віку. Для тих людей є, назагал, прийнятним насильство. Нікого не дивує тілесна кара. Їм притаманна також доволі жорстка доцільність – хто не виконує працю, той є тягарем родини. Це зумовлюється загрозою голоду, якщо не буде доброго врожаю. Ефективність землеробства, ми пам’ятаємо, вкрай низька, а таке майже споконвічне і доволі безрадісне становище ускладнюють пошесті. Невиліковних хвороб набагато більше.

Також є старосвітське міське життя, є заможність, однак це не заперечує спроб подивитись на становище з певним сумнівом, застосувати до цього найєретичніше з питань «Навіщо?». Тяглість споконвічного устрою надзвичайно потужна. Про неї накопичується визначальна кількість публіцистичних, літературних праць, які спонукають замислитись, побачити в цьому стані проблему. Виникають самозречені, дещо мрійливі намагання бодай щось покращити. І це не є справою однієї людини. Хтось поширює загальну освіту чи влаштовує відчити по селах щодо медицини та гіґієни. Хтось сприяє вдосконаленню господарства попри те, що землероб дещо забобонний: його лякає навіть залізний плуг замість дерев’яного. Хтось намагається дбати про можливості відштовхнутись від наявного стану тим, кого було розкріпачено без жодного дороговказу «на волі». Хоча засаднича економічна грамотність майже відсутня і Франко вкрай похмуро змальовує надання банківських позик посполитому люду, в ті часи ідеться навіть про прищеплення музичної культури «цивілізованого світу».

Ці велелюбні прожекти шляху до «гідного життя» мають на меті багато десятиліть повільних змін. І вони не лише уриваються війнами і революціями, бо водночас з малими кроками до ліпшого, існують переконання інакші. Існують проповідники швидких і дієвих змін, священної війни з собою і світом. У випадку вождів Радянського Союзу чи керманичів українських націоналістів, існує навіть гидливість щодо того жалюгідного інертного поспільства, яке в своєму споконвічному колі не долучається до світових подій.

Саме прибічники священної і блискавичної війни, надшвидких і рішучих перетворень стають на чолі найбільш дієвих сил Другої світової війни. Лише сьогодні це видається дещо парадоксальним, але вони були переконані, ніби панування шляхетних осіб має заступити панування шляхетних націй, ототожнених з расою. Хоча навіть ідеальна раса, в їхньому розумінні, потребує «очищення» від хворобливих і збочених проявів. Рівнобіжно до того, навколо тих земель, що утворюють сьогодні Україну, прибічники надшвидких змін вбачають у поспільстві навіть «рабів». На їхню думку, якесь гідне життя треба вбивати «при помочі бука» і терору в це «царство хамів і жеброти».

В налагоджених державних машинах, на ці насильницькі перетворення накидається використання надсучасних натоді технолоґій. Приміром, кінематографу, який дуже добре поширює взірці нового життя. З переконанням про корисність насильницького розвою і священної війни, прогресивні вожді вважають, що мільйони загиблих в ті кілька десятиліть є якимись незначними похибками в межах буденної споконвічної смертності та позірної беззмістовності закільцьованого буття. Загиблі на тлі великих ідей ніби є тим, про що кажуть: «Нічого страшного». Врешті-решт, «народні маси» цілком упокорюються шляхом знищення «ворожих елементів». Дуже простий світ і дуже просте суспільство, до якого не зайве застосувати колективну відповідальність.

Тож, коли йдеться про те, що СРСР впродовж майже двох десятиліть долає той самий шлях, на який західнішим країнам знадобилося століття по Індустріальній революції, виникає питання, що ж сталося з людьми? Чи вони встигали за змінами? Чи не паморочилося їм від стрімкого монтажу Дзиґи Вертова? Вони мусили опанувати дуже багато.

Чималу кількість людей ніщо ніби не зачепило або навіть не справило на них враження чогось надміру поганого, бо скрізь і в усіх була така сама буденність. Однак чималу кількість людей тодішня кривава лабораторія вбила: для них історія закінчилася розгубленою невизначеністю, в якій жодної перемоги не було. Нині це спричиняється до затятих суперечок, в яких зазвичай комусь бракує співчуття, ба навіть людяності. Часом лише втікачі або люди надзвичайної чуйності були спроможні осягнути побачене і порушити щодо цього найєретичніше з питань…

І велика, розмаїта, несподівана Україна ХХ століття стала простором приголомшливої зневаги до людини. Тереном «народних мас», використовуваних як пальне для священних блискавичних війн, краєм глибоких образ і давньої ворожнечі. «Обґрунтоване» знищення людей такими самими людьми – ціна того, що дедалі більше стверджується думка про права людини, про те, що кожна і кожен мають незаперечне право на життя і самоздійснення. Та частина світу, яку ми називаємо цивілізованою, по двох моторошних війнах все ж йде до переконання, що цієї мети варто прагнути. Варто намагатись приборкати наших чудовиськ.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук