Про 8 березня та егоїзм

...За кілька днів ми знову почнемо сваритися. З одного боку мегафонно кричатимуть про категоричну емансипацію жінки, науку, штани, сигарету. З іншого, через динаміки над порталом входу до культової споруди, горлатимуть про берегиню, материнство, традиційні цінності, борщ.

Буде складно, хоч до фейсбуку не заходь. Бо кожне ж хоч і сидітиме набурмосено перед монітором, але все одно строчитиме, немов єнот-полокач, пости, коментарі й інші маляви.

Маю рецепт. По-перше, приймімо простий факт. 8 березня – то не аморфно-абстрактний «міжнародний жіночий день», а Міжнародний день боротьби жінок за рівні з чоловіками права. По-друге, слід прийняти ще одне. У 2019 році у цивілізованому суспільстві, яким мені би дуже хотілося вважати українське, фемінізм – то насамперед про вибір. І про право. І про право вибору.

Укотре і до хрипу повторюватиму, кожна жінка має право самостійно вибирати, ким і як їй хочеться бути (як і кожен-кожнісінький чоловік). Хоче людина бути «приборканою берегиною», хай буде. Хоче на SpaceX орбітою кружляти, хай кружляє. Хоче радіти долі квочечки з купою діточок, в чому проблема? Хоче забезпечувати свого чоловіка і тішитися статусом child-free, то чому ні?

Кардинальність і категоричність, на мою суб'єктивну думку, народжується з вузьколобості. Справжня свобода – це свобода вибору, а не відповідність нав'язуваним стереотипам. Що з боку «маршів на захист родини» (від кого?!), що зі сторони ліворадикальних крикунів й крикунок.

Бути щасливою людиною – ось що найголовніше. А як нею бути – уже особиста справа кожного і кожної. Десь днями у фейсбуці натрапив на фразу про егоїзм. Мовляв, жити як хочеш, то не егоїзм. Егоїзм – змушувати інших жити так, як сам хочеш.