«Росіяни завжди будуть намагатися нас заткнути»

Львівські митці, що стали героями документального фільму «Правило двох стін», повернулись з фестивалю «Трайбека» (США). Саме там відбулась світова прем’єра фільму режисера Девіда Гутніка, картина отримала спеціальну відзнаку.

«Правило двох стін» досліджує війну в Україні крізь призму бачення митців, які живуть і творять під час повномасштабного вторгнення Росії. Фільм висвітлює життєво важливу роль культурного та духовного спротиву в часи потрясінь.

Головними героями фільму є Степан Бурбан (автор та виконавець проекту «Паліндром»), Ляна Мицько (директорка Львівського муніципального мистецького центру, організаторка концертів), Богдана Давидюк (художниця та ілюстраторка), Сергій Петров (Bob Basset, художник), Kinder Album (анонімна художниця), Діана Берг (авторка проекту «Укритття»).

Оператор-постановник – Володимир Іванов, звукооператор – Михайло Закутський, композитори – Антон Байбаков та Ендрю Оркін, виконавчий продюсер – Лієв Шрайбер, продюсерки – Ольга Бесхмельниціна та Наталія Лібет.

Це не перший фільм Девіда Гутніка, який показали на «Трайбеці». У 2020 році його дебютна ігрова стрічка Materna перемогла у категоріях «Найкраща операторська робота» та «Найкраща акторка».

ZAXID.NET попросив Ляну Мицько поділитися враження про те, як цю українську історію сприйняли у Нью-Йорку.

Яким є відношення фестивалю до війни? Чи є розуміння того, що відбувається.

Так, та американська спільнота, з якою ми бачилися на фестивалі, навколокіношна, культурна, соціально активна – цілком усвідомлює те, що війна є, багато хто з них сприймає це як цивілізаційний вибір – бути з Україною. На щастя, напевно, не довелося потрапляти на рашистів для якихось справжніх словесних баталій. Але ми не можемо втомлюватися повторювати навіть для, на перший погляд, свідомої аудиторії, що Росія – держава терорист, яка робить геноцид та екоцид України, що нема хороших росіян для нас. Цей меседж ми повторювали зі сцен, які нам були надані на фестивалі.

Наш фільм загалом є дуже страшним, там, окрім кадрів культурного життя у перші місяці війни, вітальних кадрів, використовуються зйомки з Маріуполя, Бучі, Харкова, Київщини… Різні документації злочинів, прильотів, знищених життів. Багато людей у заповнених залах плакало та не хотіли аплодувати. Овації починалися лише після наших промов, як підтримка позиції українців. і попри все важливо, що ми були на фестивалі і могли підтвердити все, що відбувалося на екрані.

Пару років тому у конкурсі переміг фільм з Прілєпіним, який грав бойовика так званої «ДНР». Чи відчували ви, що щось змінилось і немає вже того «не все так однозначно»?

Коли режисер написав, що він шукає можливість привезти українську команду фільму на фестиваль – попросила підтвердження того, що на Трайбеці не буде росіян і російських фільмів. Письмове підтвердження ми отримали і зібралися в цю далеку дорогу.

Автори фільмів не мають впливу на вибір того, що показують такі величезні фестивалі. І очевидно, що останній рік для «Трайбеки» відбулася велика переоцінка того, що показувати на події. Тобто – жодного фільму про Росію, три фільми в конкурсі повномернажних документалок та короткі метри про Україну – чудовий приклад того, як голоси МЗС та учасників політичних і культурних процесів витісняють російську повістку із світового культурного дискурсу.

Це приклад м’якої сили, коли через себе і через фільми ми пояснюємо ситуацію і вона змінюється. МЗС рекомендує так чи інакше репрезентувати у світі наші, українські, голоси. Бо росіяни завжди будуть намагатися нас заткнути, пролазити. Ми не можемо тиснути на фестиваль, але ми можемо пояснювати. І ситуація із «Трайбекою» – тому приклад.

Знімальна група на фестивалі «Трайбека»

Розкажи, будь ласка, трохи докладніше про фільм.

Фільм знімався на самому початку квітня 2022. Режисер побачив статтю про діяльність Муніципального мистецького центру у The Washington Post у Львові і мої тези про те, шо якшо Путін говорить про те шо української культури нема то шо ми таке? – і так почалися наші зйомки.

Він подзвонив вже з Варшави і попередив, шо їде до нас. Ходив за мною з камерами два тижні і лиш підтвердив тезу про те, що життя в Україні зараз – це справді якесь кіно.

Спочатку сприйняла його як ше одного журналіста, який їде в тил і буде казати про своє перебування у гарячій точці. Але в процесі роботи зрозуміла, що і його ставлення до самого себе змінюється. Девід має українське коріння, його родичі з Чернівців виїхали після ІІ Світової в США. Таким чином Девід зробив і себе персонажем цього документального кіно, адже в процесі зйомок переосмислив сам себе.

Кадр з фільму «Правило двох стін»

У процесі наших спільних зйомок в кадр потрапили Степан Бурбан (Паліндром), ілюстраторка Богдана Давидюк, харківський художник Bob Basset, Діана Берг (активістка Маріуполя), художниця Kinder Album, технічна команда фільму з України, – усі вони мають свої тези про перші місяці повномасштабної війни. Всі ці зустрічі відбувалися на базі Муніципального мистецького центру та вели Львовом і між тезами демонструються військові злочини росіян, зазвичай це – 18+. Трупи, пожежі і трагедії. Драматургія змушувала людей у залі плакати через усвідомлення жахів війни, які стали тлом для виживання через мистецтво.

Хто ще був в конкурсі? Яке загалом тематичне та естетичне скерування?

Конкурс був максимально полісемічним. Головне, що на ньому не було помічено москалів. Вгагалі не бачила російських прапорів, що не може не тішити.

Важливо зазначити, що «Трайбека» відбувається у прайд-місяць, звідси часто використання веселкових барв у лого. Трайбека має актуальну до нас часову прив’язку. Проте наші погляди були звернені у першу чергу на українські прем’єри. Три фільми з України були у документальній програмі, ми зазвичай спілкувалися із документальним сектором творців кіно. Наш фільм, кіно про Gogol Bordello з фронтовим туром, та фільм про жанр комедії під час війни в Україні. Фільм з Євгеном Ґудзем також отримав відзнаку фестивалю. Ігрове кіно про українських переселенців у Вісконсині було в основній програмі, ми на нього не потрапили.

Загалом нашим неоголошеним, але зрозумілим завданням на ці кілька днів у США було налагодити контакти із людьми галузі та розповісти їм про війну та Україну стільки, скільки ми можемо. Сподіваюся, що особливо наші виступи зі сцени мали впливи на аудиторію та довели, що це не лише кіно про катастрофу, яку створила росія — ми є її свідками та готові надавати дані про це. А мистецтво документує ці події на інших рівнях.