Російська опозиція свариться через історію

У тоталітарній Росії політичне життя не існувало б без YouTube і російського сервісу миттєвих повідомлень Telegram. Опозиція Путіну, навіть до того, як її остаточно витіснили з країни, практично не мала доступу до традиційних ЗМІ, за винятком, можливо, ліцензованого квазіліберального радіо «Эхо Москвы». На тлі дедалі частіших розмов про те, що Telegram контролюється кремлівськими службами, YouTube залишається чи не єдиною платформою для ефективної комунікації з громадянами. На практиці це змушує представників російської опозиції трансформувати свої організації у фірми, які спеціалізуються на медіа- й кіновиробництві.

Лідером у цій сфері протягом багатьох років є Фонд боротьби з корупцією (ФБК) Олексія Навального, який формує політику навколо документальних фільмів-розслідувань, таких як «Він вам не Дімон» про корупцію колишнього президента Дмітрія Мєдвєдєва або знаменитий «Палац Путіна», який вийшов в ефір після затримання Навального і який станом на сьогодні подивилися на YouTube 132 млн користувачів.

Їхній останній хіт на YouTube – це вже навіть не стрім чи фільм. Цього разу це триепізодний серіал «Зрадники» («Предатели»). Марія Пєвчих, керівник відділу розслідувань ФБК і каналу YouTube «Популярна політика», який їм належить, є автором і модератором серіалу. Вона скромно описує його як новий жанр, що не має назви. За її словами, це щось середнє між журналістським розслідуванням, документальним кіно і true crime. Це жанрове одкровення, опубліковане на YouTube у серіях зі 16 квітня до 1 травня 2024 року, загальна кількість переглядів якого наближається до 20 млн, шокувало росіян сильніше, ніж події на фронті чи відставка Сєргєя Шойгу.

Серіал «Зрадники» розповідає історію 1990-х років у Росії та, показуючи еволюцію політичної системи, реконструює шлях Путіна до вершини влади. Стрічка про події понад дводесятилітньої давнини викликала потужну хвилю обурення й коментарів у Росії та серед росіян за межами країни, яка зараз перебуває у стані війни і зростаючої економічної й соціальної кризи. Щось у цих документальних кадрах і широко відомих фактах 1990-х років, розказаних самотньою жінкою в темній кімнаті, виявилося настільки своєчасним, що тільки лінивий російський публіцист не вважав за потрібне прокоментувати серію фільмів. Питання в тому, що ж це таке?

Заповіт Навального

Від самого початку серіал промувався як реалізація політичного заповіту Алєксєя Навального. У низці інтерв'ю Пєвчих розповідала про те, як багато часу вони з Алєксєєм провели разом, обговорюючи значення 1990-х років для сучасної Росії та путінізму. За словами Навального, питання розплати з недавньою історією було центральним у політичній програмі, яку його оточення будувало для «Прекрасної Росії майбутнього», що мала настати після падіння Путіна. Саме ця ідея стояла за публікацією в серпні минулого року знаменитого тексту Навального під назвою «Мій страх і ненависть». Навальний написав його з в'язниці, під час нескінченних системних тортур з боку адміністрації колонії. Він зізнається, що ненависть є невід'ємною частиною його побуту у в'язниці, але це не ненависть до охоронців, суддів, агентів ФСБ чи навіть до Путіна. На той момент ненависть Навального, в якій він зізнався публічно, нагадувала ненависть дитини, яка в пориві гніву говорить мамі, що ненавидить її. Бо Навальний у в'язниці ненавидить тих, кого колись любив, за кого стояв і боровся. Він також ненавидить себе за те, що колись любив усіх цих людей.

Так, Навальний ненавидить тих, хто продав чи змарнував шанс 1990-х: Єльцина з його Сім'єю й Анатолія Чубайса, відповідальних за появу Путіна, авторів Конституції і тих, хто не зміг реформувати судову систему. Він ненавидить «вільні ЗМІ» і «демократичне суспільство», які вкрали вибори 1996 року, і олігархів на чолі з Владіміром Гусінським. Навальний підсумовує: «Те, що я написав про дев'яності, – це не історичні вправи, не рефлексія і не безглузде скиглення. Це найважливіше та найактуальніше питання політичної стратегії всіх прихильників європейського шляху та демократичного розвитку». Ця ненависна літанія російських 1990-х років є практично готовим сценарієм для серіалу, який Марія Пєвчих написала вже після його смерті.

Атака на Єльцина, вкрадені вибори і Путін з конопель

Політичне розслідування серіалу починається на початку 1990-х років, коли Боріс Єльцин, проїжджаючи в урядовому лімузині, помічає порожню будівлю на Осінній вулиці і наказує її відбудувати. Глядач дізнається, що, окрім сім'ї самого Єльцина, в будівлю один за одним заселяються люди з його найближчого оточення, серед них нікому не відомий журналіст Валєнтін Юмашев. Ця, на перший погляд, невинна послідовність серіалу відкриває міркування, зосереджені на ранніх джерелах корупції нової влади, укладених у незрозумілих зв'язках, транзакціях, маніпуляціях зі ЗМІ та інших тіньових практиках. Ці ниточки неминучі без таких фігур, як Боріс Бєрєзовський, Міхаіл Ходорковський, Роман Абрамовіч чи Пьотр Авен. Завдяки їм ми пам'ятаємо про закулісся приватизації, яка була гігантською аферою людей, наближених до Єльцина. Ми також бачимо, як Бєрєзовський, завдяки змовам із Кремлем, будує медіа-імперію навколо каналу ОРТ, а потім допомагає Абрамовичу взяти під контроль компанію «Сибнефть», щоб рекапіталізувати телеканал. Усе це відбувається під наглядом Єльцина і мотивується підготовкою ґрунту для виборів 1996 року.

Ці вибори знаменують собою поворотний момент у російській історії. Єльцин уже мав низку промахів, на кшталт того, коли він у нетверезому стані диригував військовим оркестром у Берліні. Він хворий і практично не може бути обраний. Чеченська війна триває, а економіка перебуває в кризі. На цьому тлі Геннадій Зюганов і його Комуністична партія Російської Федерації, спадкоємиця Комуністичної партії Радянського Союзу, набирає силу. У цей час народжується ще одна змова олігархів на чолі з Бєрєзовським, але вже з метою проштовхнути Єльцина на виборах і приватизувати коштовні камені в короні занепадаючої пострадянської економіки. З'явилася ідея схеми «кредити в обмін на акції» (заставний аукціон), яку ініціював Чубайс. Так 1995 року майже за безцінь були продані потужні підприємства, серед яких «Лукойл», ЮКОС, «Норнікель», «Сургутнефтегаз» тощо.

У контексті ЮКОСу один з головних опозиціонерів Кремля сьогодні постає як злодій: Міхаіл Ходорковський. Він купив акції компанії на сфальсифікованому аукціоні, який, до речі, був організований банком, що належить йому. Іншими словами, за сюжетом серіалу «Зрадники», Ходорковський за безцінь сам у себе купив державного нафтового велетня.

Побоюючись повернення до влади комуністів, Бєрєзовський, Ходорковський і Гусінський об'єднуються, щоб за будь-яку ціну і у власних інтересах обрати Єльцина президентом. Вони мають у своєму розпорядженні гроші і два найбільші телеканали ОРТ і НТВ. Починається жорстока передвиборча кампанія. Єльцина показують всюди, його підтримують куплені зірки естради на чолі з Аллою Пугачовою, а Зюганова атакують масованим чорним піаром. Єльцин перемагає у другому турі, отримує серцевий напад і може говорити лише 45 секунд. На думку Пєвчих, вибори 1996 року були сфальшовані і «вкрадені», що згодом стане нормою. Перемагають олігархи, і до влади неформально приходить «Сім’я» – родина й оточення Єльцина.

Тим часом у Санкт-Петербурзі Анатолій Собчак програє вибори, а його протеже, такий собі Путін, залишається без роботи. Завдяки знайомствам він влаштовується на роботу в Москві, де піднімається щаблями президентської адміністрації, поки його нарешті не призначають головою ФСБ. Йде 1998 рік, триває криза. Путін показує себе добрим господарником і захищає людей, близьких до «Сім'ї», від діяльності слідчого апарату. Це, ймовірно, й визначило те, що 1999 року Єльцин оголошує, що саме він продовжить його роботу, і призначає Путіна прем'єр-міністром. Виборча кампанія фактично починається зі серії терористичних атак, на тлі яких категоричні фрази прем'єр-міністра про нещадну боротьбу з ворогами не можуть не сподобатися наляканому народу. Путіна підтримує й Бєрєзовський. В останні хвилини 1999 року хворий Єльцин йде у відставку, відтоді росіяни мають на вибір лише Путіна.

Що авторка мала на увазі

Навряд чи можна стверджувати, що Пєвчих перевернула знання про 1990-ті роки в Росії з ніг на голову. Корупція Єльцина і його оточення, злодійкувата приватизація, вплив олігархії на владу та ЗМІ – це все добре відома історія, жодних нових фактів у «Зрадниках» не розкрито і не представлено широкому загалу. Саме тому розстановка акцентів й авторська оцінка, підтекст, який надає історії оповідач, що сидить у кадрі, можуть породжувати контроверсії.

Критика обрушується на авторку серіалу з усіх боків. Євгенія Альбац, культова опозиційна журналістка, яка зараз перебуває у вигнанні в США, починає з професійних недоліків. На її думку, «Зрадникам» бракує експертних голосів (можливо, самої Альбац?), щоб пояснити, як усе було насправді. Крім того, лезо критики спрямоване насамперед на спосіб представлення ролі Єльцина, що нібито створює враження, нібито ФБК симпатизує Зюганову і комуністам. Багато коментаторів пояснюють, що маніпуляції з виборами мали на меті саме запобігти поверненню до СРСР, і, можливо, тому їх слід вважати виправданими в цьому контексті.

У подібному ключі, але йдучи далі, коментатори звинувачують людей Навального у використанні путінської риторики для критики 1990-х років і Єльцина. І тут суперечка стосується дефініційних деталей. Чи можна сказати, що Єльцин був корумпованим, якщо він лише виділив собі та своїм друзям ділянку землі? Що це означає на тлі палацу, який побудував для себе Путін? Якщо Єльцин і допускав корупцію, то заради справедливої справи – боротьби з поверненням комуністичного зла. Пєвчих хоробро захищається під час незліченних інтерв'ю й аргументує це по-своєму: це я об'єктивна, бо мене там не було, а ви, нібито експерти, були частиною цієї корупційної оборудки. Що значить, Єльцин не був корумпованим? Навіщо вигадувати нові слова, якщо його дії вичерпно описуються словом корупція? Дискусія навколо серіалу часто розпадається на незначні деталі, коли сторони сперечаються, наприклад, чи була фраза, яку використала оповідачка, цитатою, чи лише її інтерпретацією.

Голос скривджених у серіальному процесі

Викривальний тон «Зрадників» викликав реакцію з боку живих героїв фільму, які представляють табір антагоністів справжньої демократії, що не відбулася. Тут головним аргументом стає час, а точніше – невчасність. Ходорковський у спеціальному відеозаписі-полеміці прямо каже: навіщо говорити про корупцію 25-річної давнини, коли за вікном війна? Якщо ми покладемо всю відповідальність за зло на Єльцина і його олігархів, то не буде чого закинути команді Путіна. Він закликає не розмивати відповідальність і поточні цілі, тобто припинення війни. У цей момент у відео Ходорковського з'являються кадри бомбардувань українських міст. Але далі Ходорковський дозволяє втягнути себе в полеміку навколо подій, зображених у серіалі. Він розмірковує про те, чи відповідає дійсності закид про привласнення будинку Єльциним, і пояснює деякі деталі дій Бєрєзовського на ОРТ. Усе це може здатися смішними дрібницями, але Ходорковський зовсім не закінчує свою промову усмішкою, що свідчить про те, що дискурсивна битва навколо «Зрадників» не зводиться лише до встановлення історичної правди. Ходорковський згадує про приватизацію «Сибнефти» (а не ЮКОСу) і висуває звинувачення, що Пєвчих у цьому контексті зі симпатією відгукується про Абрамовича, що вона відбілює його. У цей момент він сам вчиняє атаку на ФБК. Бо якщо навальністи симпатизують олігархам на кшталт Абрамовича, це означає, що скандал з листом на підтримку Міхаіла Фрідмана, їх нічому не навчив, і вони як і раніше розраховують на розкол всередині еліт.

Ходорковський має на увазі скандал, героєм якого став колега Пєвчих Лєонід Волков. Адже навесні 2023 року з'ясувалося, що Волков однією рукою закликав до санкцій проти путінських поплічників, а другою підписував листи до органів Європейської Унії на захист російських олігархів, які потрапили під санкції. Ходорковський не попускає і самій авторці, коли каже: а що ви зробили в боротьбі з Путіним? Під кулі пішли чи у в'язниці сиділи? Ні, ви спокійно жили на гранти й татусеві гроші. Адже ні для кого не секрет, що батько Марії Пєвчих сам туманним способом приватизував кілька пансіонатів на Кубані, що дозволило Марії навчатися в престижній Лондонській школі економіки. Тож Ходорковський вдається до атаки не на сам наратив «Зрадників», а на довіру до авторів фільму.

Напруженість, викликану серіалом Фонду боротьби з корупцією, добре ілюструє порівняння, яке використав Ходорковський. Колишній олігарх вважає, що документальний серіал, у якому йому – як безпосередньому учаснику подій – не надали права слова, нагадує судовий процес, на якому путінський режим засудив його до 10 років колонії. Ходорковський закінчує свій коментар до «Зрадників» політичною погрозою високого калібру, заявляючи, що зробить усе, щоб ті, хто судить, не вислухавши іншу сторону, ніколи не мали можливості судити в реальних судових процесах.

Серіал про майбутнє

Панічна реакція Ходорковського на серіал, знятий оточенням Навального, доводить, що йдеться зовсім не про переписування історії, а про написання політичного майбутнього Росії. Євгєній Чічваркін, відомий російський бізнесмен, який втік до Лондона і тепер звідти збирає гроші для української армії, вважає, що «Зрадники» – це фільм, за допомогою якого автори хотіли заручитися підтримкою небагатих людей, які мають право відчувати себе обдуреними тим, що вони пережили в перехідну епоху 1990-х. Інакше кажучи, він прямо звинувачує авторів у дешевому популізмі. Визначення Чічваркіна, що це політичний фільм, є правильним, але він помиляється в іншому.

Пєвчих і ФБК роблять ставку не на ошуканих і скривджених, а на всіх тих, хто обиратиме в майбутньому. Йдеться про форму всього майбутнього політичного поля постпутінської Росії. Пєвчих від цього зовсім не ховається. Коли вона говорить про Чубайса, який спокійно покинув Росію після початку повномасштабної війни і їздить по світу з лекціями, представляючи свої плани реформ, вона прямо запитує аудиторію: чи варто дозволити цій людині коли-небудь повернутися в Росію і знову почати реформувати все під себе? Її відповідь – категоричне «ні». Іншими словами, Пєвчих стверджує, що всі ті, хто був причетний у 1990-х роках до створення системи, з якої виросла путінська епоха, повинні бути виключені з майбутньої політики в Росії. Можливо, це правда, що сказав Дмітрій Биков, відомий письменник, який також перебуває у вигнанні, що насправді всі еліти хотіли привести до влади когось на зразок Путіна, і в цьому сенсі він був своєрідною системною необхідністю. Тепер ФБК, схоже, говорить те саме: оскільки всі еліти 1990-х фактично створили какістократичну систему, яка зараз перетворилася на путінський тоталітаризм, то кожен герой того часу несе на собі незмивне тавро співвідповідальності. Ті, хто був тоді надто молодий, або навіть ще не народився на світ, не бажають, щоб співтворцям путінізму було що сказати у «Прекрасній Росії майбутнього». «Зрадники» є передвісником люстрації, яку проводить ФБК, використовуючи наявні в його розпорядженні інструменти, тобто кіновиробництво й аудиторію YouTube.

Тому величезний резонанс у відповідь на «Зрадників» не пов'язаний з історичними неточностями, надмірною інтерпретацією наративу чи невдалим вибором часу. Це початок політичної боротьби за те, хто матиме право робити політику в Росії без Путіна / Росії після Путіна, а хто буде вигнаний з неї. Фонд боротьби з корупцією і люди, які об'єдналися навколо Юлії Навальної, яка взяла на себе віжки розпочатої її покійним чоловіком справи, випробовують себе в ролі суддів і готові йти на конфлікт з опозиційним істеблішментом, «замараним» путінізмом. Тому в таких людей, як Ходорковський, немає іншого вибору, окрім як вести з ними запеклу боротьбу.

Найкраща політична інтерпретація серіалу та реакція на нього міститься у вже цитованому тексті Навального «Мій страх і ненависть»: «Тільки коли переважна більшість у російській опозиції складатиметься з тих, хто за жодних умов не приймає сфальшовані вибори, неправильний суд та корупцію, тоді ми зможемо правильно розпорядитися шансом, який обов'язково випаде знову».

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Rosyjska opozycja kłóci się o historię