Що нам до їхнього целібату?

о. Назарій Заторський
Священик УГКЦ, член Пресвітерської ради та Колегії єпархіальних радників Паризької єпархії УГКЦ, член Комісії у справах мігрантів Конференції Католицьких Єпископів Швейцарії

Після публікації моїх спостережень про конфлікт лібералів і консерваторів у Римо-Католицькій Церкві в цілому та Ватикані зокрема, який розгорівся цього разу навколо питання целібату, себто обов’язкового неодруженого стану для священиків, деякі мої товариші в коментарях знизували плечима: що нам до їхнього целібату? Ми ж Церква «sui iuris («свого права»), себто самоуправна, вживаючи православну термінологію, для нас їхні суперечки нецікаві та неактуальні, а їхні приписи – не указ.

Однак не все так просто. Бо попри те, що УГКЦ є Церквою самоуправною, проте це стосується лише, так би мовити, її канонічної території, яка на сьогодні обмежена територією держави Україна (та й то за винятком Закарпаття – Мукачівської єпархії, з огляду на її окрему унію з Римом). Теоретично ця канонічна територія могла б і збільшитися, наприклад, при наданні статусу патріярхату. Адже Київська митрополія на момент укладення Берестейської унії охоплювала територію, яка сьогодні, крім України, включає частини Польщі, Росії, а також Литву, Латвію та Білорусь. Але це максимум, що можна було б витиснути, покликаючись на нашу історичну спадщину. Натомість сучасне душпастирство УГКЦ охоплює вірних на всіх континентах (крім, звісно, Антарктиди – там досі душпастирював тільки російський патріярх Кіріл). Але тут є свої нюанси.

До таких нюансів належало донедавна, а в деяких країнах належить і досі, явна заборона чи проховане несприйняття служіння там одружених греко-католицьких священиків. Таке ставлення з боку римо-католицьких єпископів добряче гальмувало, а подекуди й досі гальмує розвиток тамтешнього душпастирства УГКЦ. Тож якби целібат було послаблено хоча б для деяких римо-католицьких країн, то, цілком очевидно, це змінило б налаштування і до одружених греко-католицьких священиків у цілій Римо-Католицькій Церкві, адже тоді таке несприйняття виглядало б нелогічним та невиправданим. Проте папа Франциск вирішив не ризикувати єдністю Церкви та не дратувати консерваторів, тож послаблення целібату не надав. А тому на відкриття нових можливостей для душпастирювання одружених священиків доведеться ще почекати.

Іронія цілої цієї ситуації полягає в тому, що досі саме консервативні римо-католицькі єпископи були улюбленими союзниками ієрархії УГКЦ, а УГКЦ – улюбеницею консерваторів усіх мастей. Натомість ліберали трактувалися (та й досі трактуються) серед греко-католиків ледь не як слуги диявола (що не дивує, враховуючи вельми консервативну формацію в українських духовних семінаріях). Проте в конфлікті довкола питання целібату якраз перемога лібералів допомогла б покращити душпастирські позиції УГКЦ у світі.

Що цікаво, вже після оприлюднення 12.02.2020 постсинодального документа «Querida Amazonia», в якому папа так і не відважився послабити целібат, уся ця справа раптом отримала цікаве продовження для УГКЦ. Наступного ж дня, 13.02.2020, американська газета «Washington Post», яку переважно пов’язують із Демократичною партією та з лібералами, надрукувала статтю про українського греко-католицького священика як наочну ілюстрацію наявности одруженого священства в Католицькій Церкві. І тут наші релігійні ЗМІ не втрималися, перервали свою мовчанку, якою досі послідовно огортали цю тему, та переклали й оприлюднили цю статтю українською мовою.

Вийшло дуже цікаво: представлення скандалу навколо книги за співавторства папи-емерита Бенедикта XVI «De profondeurs de nos cœurs» на сайті не було, як і представлення баталій літералів і консерваторів навколо питання целібату. А от відрижку цього всього у вигляді згаданої публікації «Washington Post» переклали й опублікували. Усе вийшло в «найкращих» традиціях української провінційної журналістики: замовчуємо контекст (бо ж ми консерватори!), зате публікацію про те, які ми хороші з нашим одруженим священством – нате! Як каже українська приказка: «причіпи кобилі хвіст». Тобто хай читачі самі думають, із якого ж дива американська ліберальна преса так зацікавилася чи то о. Олегом Кіндієм, чи то УГКЦ, чи то одруженим священством і яким боком там то все чіпається. Кращої ілюстрації власної заанґажованости та журналістського непрофесіоналізму годі було чекати. Браво!

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук