Сонне царство чи мертве?

Світлана Одинець, 16 березня 201177426

Все це нагадує глибокий важкий сон. Що відбувається з нами, у цій країні? Ми ходимо, наче під наркозом, і якщо хтось і проявляє найменшу активність, - формулює цікаву ідею в роботі, допомагає випадковій людині, заступається за ображеного, - то навіть сам у собі відчуває щось незвичне, і, щоб пояснити це відчуття самому собі, треба напружитися. Для того, щоб відремонтувати два метра дороги біля власного будинку, нам потрібна нова влада, тисячі гривень, і кілька років часу. Щоб створити новий проект - нам потрібно зустрітися з десятком фахівців, серед яких може й знайдеться один, який, продемонструє реальний рівень відповідальності, чіткості, систематичності, вчасності у роботі. Нам не бракує розуму і рівня освіти, але для чого вони нам у стані глибокого сну?

Ми дуже сильно недооцінюємо значення індивідуальної відповідальності за зовнішню ситуацію в країні.  Власне,  відповідальності кожного перед кожним, на рівні слова, жесту, вчинку. Настільки, що можемо наступити іншому на ногу, і пройти повз нього, не з власного хамства, а тому що просто не бачимо. Оця глибока внутрішня психологічна короткозорість на всіх рівнях – від примітивно-побутового до політичного -  дуже сильно визначає наш простір і наше майбутнє.   

Сьогодні ми боїмося не те, що діяти, а навіть говорити. Не тільки українською. Не тільки в протесті.  Мовлення вголос, і внутрішнє, що межує з аналізом, творенням і оцінкою власного життя – якщо і присутнє, то дуже заглушене, уривчасте, самопригноблююче. Ми боїмося підтримати іншого – словом, ділом, жестом, привселюдно і навіть в одинокій кав’ярні  навіть тоді, коли нам це нічим не  загрожує. Не тоді, коли  за правду – щоб не зрадити – варто вмерти. А просто в момент, коли озвучена тобою позиція, тобі нічим не зашкодить, ані твоїм дітям, ані батькам. Нам байдуже, коли хтось ображає на наших очах слабшого. Ми проходимо повз, ідемо, ідемо, зрештою, біжимо, хоча за нами ніхто й не думав гнатися. Наче від самих себе.

Ми не вміємо висловлювати думок, бо «нащо воно нам треба», промовляти про своє, пережите, в контексті загальнолюдського. У нас приглушені емоції, живі людські емоції обурення на зневагу, протесту супроти хамства, спонтанного поруху руки в бік того, хто впав. Вашу знайому звільнили на п’ятому місяці вагітності з приватної фірми? А навіщо позиватися з власником? Це ж наша країна, що ж тут зробиш. У цьому лінгвістичному звороті – колосальний доказ нашого глибинного приниження. Ми кажемо “ наша країна”, але насправді ми абсолютно не віримо, не чуємо слова “наша”. Ми глухнемо на самій лише згадці про приватне, може тому, що підсвідомо не готові його захистити.

 Вас публічно принизили і плюнули в обличчя ті, хто приїхав до вашого шефа  на джипі? А навіщо їм щось відповідати, краще так бочком, бочком до виходу. Якийсь пияк матюкається на всю маршрутку, і принижує жінок? А навіщо його зупиняти, може хіба якби то була моя жінка, та й то…

  Філософія “голови у піску”немає нічого спільного з християнським “підстав ліву щоку”. Бо в другому випадку йдеться про такий рівень внутрішньої сили, яку навіть збагнути не всім дано. А в першому – про неіснування особи. Тільки страуса.   

Апатія і агресія, яка починається в конкретній людині розростається на все суспільство і навпаки. Індивідуальне і колективне стали синонімами, однією стороною  медалі. Ми перестали думати. Ми не творимо власної траєкторії, ми плетемося, як п’янички по розбитій дорозі,  хоч і при пам’яті. Криза, розтягнута на десятиліття, - це наш модус вівенді. Звичайно, вже придумані готові формули, за якими пояснюємо собі цей свій гнітючий стан і свою замулену душу,  – найперше, звичайно, це політика. Нам здається, що якщо якоюсь невідомою силою на президентському престолі  раптом опиниться месія (ми хочемо не тих, хто відповідально, професійно, з внутрішнім кодексом честі,  візьметься до управління країною, а мало чи не шамана, який заворожить, зцілить, сакралізує українців у всіх часах і народах, і що там тому Європейському Союзу тоді до нас), то  одномоментно  станемо чеснішими і відповідальнішими. За помахом чарівної палички, наші діти стануть слухнянішими, ціни нижчими, життя прекраснішим, сонце яснішим.

Вся наша біда у тому, що ми чекаємо, щоб хтось наше життя створив за нас. Нам винні всі на світі – від світової кризи і обвалу валюти до зграйки азарових, і от якби цього не було, ми  б жили як в раю.

Оце наше “якось воно буде” зіграло з нами найстрашнішу рулетку. Ми опинилися у власній мишоловці. Те, чим ми хотіли відмежуватися від життя, відмежувало нас від самих себе. І провело цю лінію поділу десь так глибоко і так невидимо, що ми не знаємо  ким ми є. І навіть не мучимося тим, що нам годилося б це знати.

Натомість ми можемо розповідати як могло було б бути добре. Більше ми нічого не здатні розповісти. Ні свою історію, ні свою стратегію. Ані захистити власну дружину. Ні надихнути на подвиг власних дітей.

Чоловіки, чи ви відчуваєте себе сьогодні мужчинами? Чи всередині вас є це солодке, оце безмежне відчуття свободи, прориву, яке присутнє вже тільки тоді, коли ми просто вимовляємо слово “мужчина” вголос?

Так, саме по чоловікові найсильніше вдарила радянська озвіріла машина, вона вдарила так, що вижити було неможливо. Так, саме ви відчуваєте найбільшу травму від соціального й політичного хаосу, який маємо в країні, бо жінка може «відступити» у дитячу кімнату – психологічно, ментально(хоч це дуже спірна теза, чи хоче вона відступати, і вже точно реально ніхто їй цієї можливості не дасть), а ви  - просто посеред кривавого поля бою. Ви повинні бути сильними, ви ще про це пам’ятаєте, але в очах так темно, що ви вже готові про це забути, якби тільки дружини не нагадували про це щоденно. Все це правда. Але проблема у тому, що ніхто крім вас, не змінить ситуації. Вона не покращиться сама, і все не буде «якось». Або ви з останніх сил зараз, переступаючи всі рани, травми, депресії, болі, виборсаєтеся з вашого віртуального життя(в прямому й переносному розумінні віртуальності) і рвонете  вперед, тобто почнете діяти відповідально, або ваше життя не матиме вже ніякого значення . Ні після відставки азарових, ні через 50 років, за правління їхніх онуків. 

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 26

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Uatumbai 13 травня 2011, 18:08

    Тому, прийнявши ідеологію економічну, потрібно приймати ідеологію духовну. Не можна стояти одночасно на двох протилежностях, але саме це Україна прагне довести всьому світу, в підсумку вибудувавши рахітичну мафіозно-феодальну державу. А в такій державі людина, пересічний громадянин, себе хазяїном не відчуває. В нього відсутнє поняття причетності до держави, як своєї, тієї, що існує задля нього. Вона вже не його і він відчуває себе в ній чужим. Це - держава чужих протилежностей.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Uatumbai 13 травня 2011, 18:07

    Двигуном капіталістичної економіки є прагнення до прибутку. У ньому все орієнтовано на роботу у власну кишеню. Всі його економічні закони засновані на всесильності наживи, і якщо з капіталізму видалити цю приводну пружину, то його механізми перестануть діяти і економіка миттєво розвалиться. Капіталізм без наживи - нонсенс. Але і християнство з наживою - нонсенс. Як вирішити цю дилему? Євангеліє відповідає на це питання абсолютно однозначно: "Не можете служити Богові і мамоні" (Мт. 6, 24). Ці слова, як Ісусову молитву, повинні повторювати всі християни, які мудрують про православну економіку. Мова тут йде про те, що християнство і капіталізм - дві речі несумісні, що ніяке зрощування капіталізму з православ'ям за великим рахунком неможливо, що тут в наявності зовсім не гармонія, а зіткнення двох протилежних ідеологій, що, нарешті, сенс респектабельного слова "прибуток" складається в служінні мамоні.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • ТТ - для Світлани 30 квітня 2011, 00:33

    Щиро дякую... Нє, не так: девушка, Вы мне понравились...Пишіть,хай їм грець, бабуся говорила: міль на Сонці згине. Проте, як жінка, Ви хвилюєте...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук