Спорт – привілей багатих?

Я пам’ятаю часи, коли для того, щоб займатися спортом, потрібно було лише бажання. Коли я вчився в школі у радянські часи, не ходити у спортивну секцію було соромно. «Як, ти не займаєшся спортом? Ти чимось хворий?»

Так зазвичай запитували однокласники, родичі, знайомі. І дитина червоніла, не знаючи, як відповісти на це питання. Зараз більшість тих, хто не займається спортом, миттєво знаходить пояснення: «Немає грошей».

Саме цю відповідь почув я від підлітків, яких кожного вечора бачив на лавочках на «Хресті» (Перехрестя вул. Київської та Чупринки) неподалік від свого дому.

- Коли не іду, ви тут сидите, курите. Ви що, живете на цих лавочках? - запитав я в них.

- А що робити? - перепитали вони.

- Спортом би  зайнялись!

- Грошей немає!

- А якщо було б де займатись, без грошей, задарма, ходили б?

- Питаєтесь!

- То пішли зі мною, будемо тренуватись, - запропонував я.

Після тої розмови я почав тренувати 15 хлопців та одну дівчину - Юлю. 

Тренувалися ми у спорткомплексі Національного університету «Львівська політехніка». Великий спорткомплекс у Стрийському парку, з просторими та світлими залами. Вперше я потрапив у цей спорткомплекс у 1991 році, коли поступив у Політех. За 17 років спорткомплекс став для мене рідним і, звісно, я привів дітей саме сюди.

Викладачі Політеху охоче пускали нас в зали під час своїх тренувань. Діти кинули курити - тепер у них були нові інтереси.

Так пройшов місяць, а потім наші заняття спортом закінчились.

Одного разу до мене підійшов вахтер і запропонував... поділитись. 

- Ти тренуєш, гроші заробляєш. Треба ділитись, - сказав він.

Я намагався пояснити, що не беру з дітей грошей, бо в них грошей немає, та мені не повірили, і вперше за 17 років не пустили у спорткомплекс.

- Іди, пояснюй це завідувачу кафедри, - сказав вахтер.

Звісно, я вирішив іти до завідувача. До того часу ми з ним були незнайомі, бо пан Корягін став завідувачем недавно, але я не сумнівався, що знайду з ним спільну мову, адже річ іде про здоров'я наших дітей, і хай це звучатиме помпезно - здоров'я нації.

Протягом тижня я намагався зустрітись з Віктором Максимовичем Корягіним, але все ніяк не міг застати його на роботі. Тоді я потелефонував йому, але розмови не вийшло. Віктор Максимович вислухав моє прохання і відмовив.

«Напевно, він щось не так зрозумів? Можливо, він не хоче довірити долю дітей людині з вулиці?» - подумав я і вирішив все ж зустрітися з паном Корягіним особисто. Щоб не вийшло непорозуміння, як під час телефонної розмови, я залучився підтримкою громадської організації «Разом», відомої своєю благодійницькою діяльністю щодо дітей сиріт та дітей із малозабезпечених сімей. У листі шановного Віктора Максимовича просили дозволити займатись в одному із залів спорткомплексу дітям, в яких немає грошей.

Я дочекався, доки Віктор Максимович закінчить тренувати студентів, і зайшов до його кабінету.

- Не дозволю, - відповів пан Корягін, щойно прочитав листа.

- Чому? Адже зал, в якому ми хотіли займатись, в цей час був порожнім. Там немає тренувань. Це ж наші діти. Я ж ні грошей не прошу, ні обладнання. Для того щоб зробити добру справу, вам не треба прикладати жодних зусиль. Просто сказати - «займайтесь»! 

- А яке ви маєте право тренувати? - запитав в мене завідувач. - Хіба ви маєте спортивну освіту?

- Ні, не маю, але я не збираюся вчити їх чогось надзвичайного. Це дихальна гімнастика з елементами самооборони. Хіба для того, щоб дихати, треба мати посвідчення тренера? Крім того, я був КМС по пауерліфтингу, є суддею першої категорії з цього виду спорту. Неодноразово був суддею на змаганнях обласної та міської першості.

- Треба мати спортивну освіту, - наполягав завідувач кафедри, - якщо з ними щось станеться, відповідати буду я.

- З цими дітьми вже сталася біда. Діти вулиць - велика соціальна проблема. Вони курять, п'ють, вживають наркотики, грабують перехожих. Вони злі, жорстокі та небезпечні. Їх треба рятувати. Я розумію, це складно, але давайте шукати вихід. Я можу представити вам листи-прохання від батьків цих дітей, медичні довідки, я можу написати розписку, що беру відповідальність на себе. Крім того, я можу поговорити з викладачами на вашій кафедрі. Я давно їх знаю, і впевнений, що вони не відмовляться взяти на себе відповідальність.

- Ні, я не дозволю їм цього робити. В кафедри проблем зі студентами вистачає. Навіщо мені ще й чужі проблеми?

Почувши цю фразу, я збаранів. Це мені казав завкафедрою фізичного виховання державного ВИШу, професор, заслужений тренер України! Людина, прямим обов'язком якої є спортивне виховання української молоді!

- А як же Конституція? - запитав я.

Стаття 49

...Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Стаття 52

Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Та  Конституція пана Корягіна не надто цікавила.

- Не треба мені тут політики! - заявив він і вигнав мене з кабінету.

«Маячня якась», - думав я, стоячи під дверима. Зали ж порожні. Звісно, я не тренер, але у спорткомплексі багато хто займається на комерційній основі, і ніхто в них посвідчення тренера не вимагає...

Я вирішив іти до ректора «Львівської політехніки» Юрія Бобала. Заручившись листом від депутатської комісії молодіжної політики, спорту і оздоровлення Львівської міськради, голова якої - Юрій Кардашевський поставився до проблеми з розумінням, я пішов до приймальної ректора.

Пан Бобало прийняв мене, вислухав і обіцяв допомогти.

- Питання не з легких, - сказав він. - Але я думаю, що ми зможемо його вирішити.

Я був втішений.

- Будуть тренування! - сказав я хлопцям, які чекали мене під головним корпусом Політеху. 

Пройшло декілька днів і до мене подзвонив один із викладачів спортивної кафедри, якого я знаю майже двадцять років.

- Не смій ні до яких депутатів ходити. Нічого з того не вийде. Не каламуть нам воду. Ти підставляєш всіх тих, хто до тебе добре ставиться.

Наступного дня я вирішив з'ясувати, що означав цей дзвінок, але у спорткомплекс мене не пустили.

Тоді я написав ректору електронного листа, і в той же день мені передзвонила секретарка Юрія Бобала та запевнила, що ректор нікому не доручав дзвонити мені і обіцяє розібратись у ситуації.

З того часу пройшло більше місяця. Відповіді не було. І тут побачив анонс про прес-конференцію ректора Політеху, яку він скликав, щоб розповісти про те, що він зробив на посаді ректора «Львівської політехніки» за рік. Я вирішив відвідати цю прес-конференцію разом з дітьми, які залишились без залу.

«Можливо, побачивши тих, хто потребує його допомоги, ректор дозволить нам тренуватись?» - думав я.

На жаль, на прес-конференцію дітей не пустили, але пан Бобало пообіцяв, що поговорить з нами після того, як закінчить розмову з журналістами.

Я разом з дітьми простояв під дверима півтори години. Лише для того, щоб почути від ректора: «Приходьте завтра, буде Корягін, будемо вирішувати вашу проблему».

На наступний день ректор не знайшов часу, щоб зі мною зустрітись. Нас з паном Корягіним прийняв перший проректор Володимир Павлишин. Розмова не дала жодного результату.

- Я не дозволю, - казав Корягін.

- Подавайте пропозицію щодо заняття групи - і ми її розглянемо, - казав Павлишин.

- Що має бути в пропозиції? Які умови ми повинні виконати, щоб потрапити у зал? - запитав я.

- Ви подавайте, а ми розглянемо.

- Так що подавати? І який сенс подавати, якщо пан Корягін каже, що не пустить нас у жодному випадку? Скажіть хоча б теоретично, ми маємо шанс потрапити в зал?

Павлишин: - Подавайте пропозицію, ми розглянемо.

- Ви не відповіли на моє питання, ми маємо шанс потрапити в зал?

Павлишин: - Ми розглянемо!

Врешті-решт я почув умови, які повинні бути виконані на момент подачі пропозиції: групою повинен керувати професійний дитячий тренер з дипломом інституту фізкультури, при групі має бути лікар, тренер повинен мати план занять, діти - довідки, що вони здорові.

Зауважте, що виконання всіх цих умов не дає гарантії, що нас пустять в зал. «Ми розглянемо пропозицію!»

Коли вона буде розглянута - невідомо. Ймовірно, що ніколи... Поважні пани з Політехніки не наважуються сказати нам «ідіть ви під три чорти», але і допомагати не поспішають.     

Я зроблю все можливе, щоб виконати пункти умови, поставленої переді мною, і прошу всіх, хто має бажання та можливість, надати нам посильну допомогу. 

Ці 15 підлітків і дівчинка Юля не хочуть повертатись на лавочки на «Хресті».

Доки тримається хороша погода, ми займаємося на вулиці, але якщо підуть дощі, я вимушений буду розпустити групу.