Стусова коляда

Не можу назватися другом чи приятелем Василя Стуса, не маю на те достатніх підстав. Хоча Василь у моїй хаті бував, навіть розпили пляшку якогось кращого, береженого для доброї нагоди напою, але то в більшому товаристві. Не те що більшому – а навіть досить великому й гамірному, сердечному, піднесеному.

Це трапилося на Різдво 1972 року – року, який зачинався надіями, а невдовзі обернувся новою репресивною хвилею, злішою і безжальнішою від попередньої, а водночас – підступно витонченішою. І недовго привелося чекати тих фатальних змін, якийсь тиждень…

Про надії: відразу після Різдвяних свят влада скликала міжобласну нараду творчої молоді – в одному із будинків відпочинку в Брюховичах. Настрій піднесений, планів багато, обіцянки нових видань, нових виставок, нових концертів не бракувало. Ось лишень треба звернути увагу на те й на те…

Щоправда, перші ознаки майбутніх репресій виявилися ще напередодні, за якихось кілька місяців до новорічних святкувань. Тоді у приміщенні Львівської письменницької організації скликали письменницький актив, разом з правлінням та партійним бюро. Стояло питання про перевиховання Ігоря Калинця – власне, вимагалося його засудження факту надрукування поетичної  книги. За те, що була видана в Бельгії, за те, що сам факт її виходу наче чинився “в піку” радянській владі – начальство із Києва після відповідного окрику із Москви вимагало рішучого реагування.

Один екземпляр тієї книги було принесено до Спілки із того будинку по тодішній вулиці Дзержинського. Збірки  фактично ніхто ще не встиг прочитати, та того й не вимагалося – досить самого факту закордонного друку: вороги наші підбирають для публікацій відповідні твори. Тож саме це ми й мали засудити, але не тільки ми – насамперед мав засудити самого себе Ігор Калинець.

Проте акція фактично зірвалася – Ігор відмовлявся зрікатися свого. Заявив лишень: я цю книжку посилав до видавництв Львова і Каєва, я її давав друзям – і маю на неї схвальні відгуки. Там насправді немає нічого проти чинного ладу, то від чого я маю відмовлятися, що засуджувати?

Саме тоді на львівських обширах з’явився Василь Стус, який уже віддавна був «клієнтом» відповідних органів. Приїхав лікуватися до Моршина, але кілька днів провів у Львові. Знаю, що гостював у Олени Антонів, читав вірші у Калинців, де збиралося досить молоді, гостював у творчих майстернях. А в помешканні Олени саме зійшлася молодь для своєрідних репетицій новорічних (насправді ж різдвяних) віншувань. Були попереджені, що на Різдво колядувати можуть і не дозволити, а от новорічних вітань наче й не забороняли…

Було вже після дванадцятої, коли під дверима нашого помешкання здійнявся веселий галас, залунала таки різдвяна коляда. Збудилися малі ще тоді діти, ми з дружиною ще не спали. І от їх повна хата, колядників. Разом із Оленкою гурт знайомих дівчат, хлопців, веселе вертепне товариство. От із того гурту пригадую Ярослава Кендзьора – він героїжився в козацькому строї, недавній засланець Степан Бедрило переодягнувся Жидівкою. А ще виділявся незнайомий юнак  у лицарському строї, я тоді не ще знав, що це – Василь Стус.

Оленка Антонів смикнула мене вбік, шепнула, що коляду вони збирають на допомогу родинам політв‘язнів. Ну, щось ми їм дали, відповідно до наших статків. А в колі вже пляшка припасеного, по келішку на чимале товариство. Ще заспівали – господарям, нашим дітям. Вони вже розбудилися, осміліли, крутяться поміж колядників. Якимось двадцять п‘ятим кадром залишилося у пам‘яті, як Василь підняв на руках Любчика, підкинув високо: «Рости козаком!»

Потім піднялися до Романа Іваничука, а він щойно отримав нагінки за один з його найкращих, як на мене, романів – “Мальви”. Вертепне товариство згадало про те, вирішило підтримати Романа. Там затрималися трохи довше.

А вже за кілька днів, саме коли в Брюховичах набрала обертів робота міжобласної наради творчої молоді – ранок третього дня затьмарився чорною звісткою: посеред ночі у Львові прокотилася хвиля арештів, між ними і учасників наради Ірини Калинець, Стефи Шабатури…  Це було справді по-єзуїтськи: от ми вас зібрали, і от ми вас учимо, що господарі ми, що ви маєте творити за нашим повелінням, а власна творча воля трактуватиметься як сваволя, особливо коли це стосуватиметься питань національних, державницьких…

Але я про Василя Стуса: ото був єдиний раз, коли я з ним бачився, коли пив разом не те щоб щедру, але веселу й привітну чарку, коли разом заспівували традиційну колядку про Бога Предвічного, про його радісне для світу народження. Зі спогадів про ті дні й склався отакий вірш:

Забіліли згадки – ще натчем

На сорочку зболеній небозі…

Ти озвався – лицар із мечем! –

Колядою-співом на порозі.

 

І вже той вертепний переспів

Злине благовісно і сяйливо, -

Щоб аж геть розпромінився Львів

Вісткою про Віфлеємське диво.

 

У вертепі – як велось одвіч –

Жид і чорт і все зухвальство юні.

Понад Львовом розкололась ніч:

Хто ж то, хто у лицарській парсуні?

 

Охоронець ангельських зачать,

Поводир крицевої залоги, -

Над щитом вже зводилась печать

Гордої стражденної дороги.

 

Ще сама запалиться свіча                                                   .

Спалахом любові і відплати,

Ще свого звитяжного меча

Ти пощербиш об мордовські грати.

 

Тільки ж ти не чуєш осторог,

Шепоту відчайної зневіри… -

Адже врешті народився Бог

В обладунку лицарської віри!