Травма втрати і повторювані образи геноциду

Коли політичні прогнози не справджуються, аналітики охоче вдаються до психологічних механізмів, щоб врешті пояснити мотивацію того чи іншого політичного рішення.

У таких випадках ми чуємо, що Путін мститься за своє важке дитинство і низький зріст, а Лукашенко – психопат зі сильними параноїдальними рисами. Психологічний аналіз Гітлера і Сталіна переріс в окремий жанр історичної літератури. Хоча, як клінічний психолог, до подібних спроб я ставлюся з дрібкою скепсису, але поїздка до Вірменії переконала мене, що соціальна клінічна психологія – це просто останній рятівний засіб політичної науки. Протягом кількох днів, проведених у Єревані, мене ще раз переконали в цьому вірменські політики, журналісти й експерти, з якими я розмовляв про актуальні події на Південному Кавказі і, передусім, звичайно, про напружену ситуацію в самій Вірменії.

За останні роки вірменська держава та її громадяни пережили низку трагедій, пов'язаних насамперед із травмою втрати. Наприкінці 2020 року знову спалахнув вірмено-азербайджанський конфлікт, що тлів безперервно з 1990-х років. Цього разу він пішов не на користь вірмен, які в 44-денній війні втратили частину земель Нагірного Карабаху – населеної вірменами автономної республіки, ніким не визнаної, навіть ними самими, яку у світі вважають частиною Азербайджану. Втративши контроль над частиною території, вірмени отримали неочікуваний результат – додаткового наглядача у вигляді майже двох тисяч російських солдатів, які позиціонували себе як миротворчі сили. Росіяни повинні були гарантувати доступ до Лачинського коридору, який, як тонка пуповина, забезпечував єдиний зв'язок між Карабахом і Вірменією. Вони цього не зробили. Президент Азербайджану Ільхам Алієв, натхнений перемогою й озброєний Туреччиною, пішов далі. Його армія прорубала Лачинський коридор у грудні 2022 року, заблокувавши Нагірний Карабах на дев'ять місяців. Наприкінці 2023-го карабаська влада капітулювала після короткої військової операції. Почалася втеча вірменського населення, яке було змушене покинути свої домівки. Тож із боєм курантів, що сповістив про настання нового, 2024 року, Нагірно-Карабаська Республіка припинила своє існування.

Втрата Нагірного Карабаху (або, як вірмени називають ці землі – Аркача) має особливі наслідки. Мацей Фальковський, автор книги «Вірменія. Замкнуте коло», формулює це у вигляді парадоксу: немає Вірменії без Нагірного Карабаху, але також немає Азербайджану без Нагірного Карабаху. Цей парадокс фактично є моделлю нескінченної війни між вірменами й азербайджанцями і постійної травматизації цих народів. Наразі маятник історії хитнувся на бік азербайджанців, які тріумфують у своєму відчутті військової всемогутності. Вірмени переживають чергову травму. Мені не потрібно довго роздумувати над такою інтерпретацією суспільної ситуації у Вірменії, адже вже моя перша співрозмовниця починає зустріч зі слів: «Це ефект національної травми». Молода політологиня, з якою я зустрічаюся відразу після прибуття в кафе в центрі Єревана, додає: «Ви можете не зауважити цього на вулиці, але вся наша нація перебуває в одній великій травмі і потребує колективної терапії. Це результат програної війни, але це також і те, що висить у повітрі. Щодня я лягаю спати з готовністю почути вранці, що війна знову почалася. Ми живемо в постійному очікуванні війни. У вас також є війна, і, напевно, світ думає, що Вірменія підтримує Росію у війні проти України. Але справа в тому, що Вірменія сама може розраховувати тільки на себе».

Надворі ранній полудень, люди поспішають тротуарами у своїх справах, автомобілі повільно ковзають вулицями. Я озираюся довкола і починаю шукати ознаки цього колективного ПТСР. І сам уже не знаю, чи це сила навіювання, чи Єреван справді живе тихо. З гучномовців ресторанних садів ніби грає музика, відвідувачі розмовляють між собою, хтось замовляє пиво, але все відбувається на пів тону тихіше, ніж у Польщі. Я можу помилятися, але про відчуття самотності після програшу у війні свідчать і соціологічні дані. У нещодавньому опитуванні 66% вірмен заявили, що не довіряють нікому. Це спричиняє сильну деполітизацію в суспільстві, яке стає пасивним. «Нехай не буде війни», – здається, говорить мовчазна більшість. Такий стан речей є причиною того, що, незважаючи на поразку у війні у 2020 році, чинний прем'єр-міністр Нікол Пашинян переміг на виборах 2021 року й урядує понині.

Опозиція намагається мобілізуватися і випробовує різні варіанти лідерства. Перебуваючи в Єревані, я потрапляю на мітинг руху «Тавуш за Вітчизну». Він був призначений на неділю, і вже кілька днів політичні кола не говорять ні про що інше, як про те, що в цей день буде оголошено кандидата національного консенсусу на посаду прем'єр-міністра. Розрахунок опозиції такий: Пашинян програв війну, зараз він віддає все більше вірменських сіл Азербайджану, тому він зрадник; нинішня влада не гарантує демократичного виборчого процесу, і тільки незалежний прем'єр-міністр зможе провести парламентські вибори, які приведуть до нової демократичної більшості. Тому є пропозиція, щоб прем'єр-міністром став архиєпископ Баграт Галстанян – лідер нового народного руху, який виступає проти несприятливої для Вірменії делімітації кордону з Азербайджаном. Тому недільний мітинг – це тест на готовність для опозиційних сил. Мої співрозмовники обережно фантазують, що якщо на площі Республіки зберуться десятки тисяч людей, хтозна, що станеться. Можливо, наприклад, почнеться революція, яка змете кліку Пашиняна так само, як у минулому змела кліку попереднього прем'єр-міністра Сержа Саргсяна?

Я йду на площу, щоб подивитися на підготовку до революції. Навколо центрального фонтану, на лавках і перед невеликою сценою зібралися люди похилого віку. Навіть якщо вона спалахне, це буде не революція молодих і розлючених, а радше старих і втомлених життям. Із гучномовців організатори крутять один і той самий зациклений кліп з архиєпископом Багратом у головній ролі. Ніхто не піднімає спонтанних аплодисментів, і все, що залишилося від атмосфери пікніка – це продавець попкорну, який через деякий час теж кудись зник. Раптом натовп починає махати руками. На сцені з'являються якісь люди, і через деякий час хтось починає говорити. Сцена низька, і важко розгледіти, хто це. Лише завдяки трансляції на настінних екранах розумію, що говорить архиєпископ Баграт. Він говорить не як палкий проповідник чи народний трибун. Натовп хором не закінчує його фраз, не перебиває спонтанними вигуками. Баграт говорить так, ніби звертається до вузького кола знайомих за кухонним столом, і, якщо не бачити картини, то може скластися враження, що промова звучить з магнітофона. «Ні, революції з цього не вийде», – роблю висновок і йду з площі однією з бічних вулиць. Вечір, нічні клуби вже працюють, перед ними юрмляться молоді люди, лунає танцювальна музика, весело. Я не можу позбутися думки, що в кожному із цих клубів відбувається більше, ніж на мітингу на площі Республіки.

Вночі, однак, деякі протестувальники намагалися прорвати міліцейський кордон і потрапити до урядових будівель. Із цього нічого не вийшло. «Мабуть, знайшлося кілька відщепенців, які вийшли на протест за гроші олігархів», – каже мені колишній солдат, який воював у Карабасі. Його слова представляють типовий погляд розчарованого громадянина Вірменії, який бачить усю національну політику як змову політичних кланів. «Просто Кочарян, Саркісян і Пашинян не поділили грошей, посварилися і тепер один діє проти іншого. Гірше за них тільки Путін, тому що він взагалі не рахує людські життя. І поки такі фашисти, як Путін і Ердоган, будуть правити світом, у світі нічого не зміниться», – робить він висновок.

Конспірологічні теорії панують у свідомості багатьох спостерігачів за вірменською політикою. Останнім часом саме постать архиєпископа Баграта стала для них паливом. Залежно від політичного варіанта формується конспірологічна інтерпретація його ролі. Або він буде агентом Кремля, або агентом Кочаряна, тобто лише опосередковано Кремля, або агентом Заходу, адже, зрештою, окрім вірменського, він має ще й канадське громадянство. Те саме стосується й самого Пашиняна – скільки співрозмовників, стільки й теорій щодо його політичних намірів. Спектр змови простягається між Пашиняном як маніпульованим Заходом диктатором і зрадником Арцаха, який він і так завжди ненавидів, і Пашиняном як маріонеткою Кремля й Ердогана, який лише прикидається прозахідним політиком, а насправді є відступником, пов'язаним з Алієвим.

Об'єднує ці іпостасі конспірологічного спектру елемент прихованої зради влади, притаманний кожній з них. Поширеність конспірологічних теорій серед вірмен не дивує. Програш у війні, зрада союзників і постійна екзистенційна загроза, яку ця нація відчуває з боку Туреччини, спричинили кризу політичного мислення, принаймні за дефініцією, опертою на раціональних калькуляціях прибутків і збитків. В'янення політичного означає розквіт магічного. А це лише крок до параної, яка керує інтерпретаціями світу внутрішньої політики, а також міжнародної політики, де кожен актор є перевербованим агентом і весь світ змовився проти нас. У своєму крайньому варіанті магічне мислення набуває форми історичного детермінізму: на арені історії ми залишилися сам на сам зі смертельними ворогами і ніхто й ніщо нам не допоможе. І саме цей вірменський варіант призводить до політичної пасивності, яку ми бачимо у соціологічних дослідженнях і на порожніх площах Єревана.

Бо вірмени живуть не тільки з травмою недавніх поразок, але передусім з найбільшою, найглибшою й невиліковною травмою. Адже донині вони живуть у тіні геноциду 1915-1917 років, вчиненого турками проти мільйона вірмен. Невирішена травма повертається і вперто матеріалізується в сьогоденні. Іноді вона з'являється як привид з минулого, але шокуюче реальний. Вона нав'язливо накладає відбиток на сприйняття себе і навколишнього світу.

У порожньому кабінеті я зустрічаюся з депутатом від Арцаха. Два столи, три стільці і прапор Нагірного Карабаху на пластиковій ніжці. Донька принесла смачну каву і домашні тістечка в солодкій глазурі, схожі на витвори мистецтва, тому я утримуюся від того, щоб їх відкусити. Депутат розповідає мені про карабаську політику і про те, як йому довелося тікати з Карабаху разом з великою родиною. Вони намагалися залишитися у своїх домівках до кінця, але знали, що азербайджанці захочуть позбутися їх назавжди. Вони пережили місяці обстрілів і нестачі їжі. І, нарешті, з'явилися чутки, що вони не відпустять усіх вірмен, що вони хочуть залишити кілька тисяч для себе в ролі невільників. Це було вже нестерпно, і сім'я вирушила в путь до Єревана.

Я слухаю ці слова, і в моїй уяві оживають образи, які я бачив кількома днями раніше в Музеї геноциду вірмен на пагорбі Цицернакаберд у Єревані. Зображення вірменських невільників з татуюванням на обличчі, дітей у сиротинцях, жінок у партизанських загонах. Образи, зафіксовані на фотографіях початку ХХ століття, потенційно є тими самими образами, які можуть існувати на початку ХХІ століття. Потенційність їхньої реалізації, їхньої рематеріалізації завжди є живою. Ті самі образи з фотографій столітньої давнини жили в уяві мого співрозмовника як найреальніша подія рік тому, коли він зачинив двері свого будинку і втік від неволі. Дійсно, травма такого масштабу порушує структуру часу, створюючи реальність, у якій можна двічі увійти в одну й ту саму річку, і ця річка іноді є рікою крові.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Trauma utraty i powracające obrazy ludobójstwa