Україна між двома спортсменами

Українське суспільство часів повномасштабної війни – це геть розхитаний у різні боки соціум. Це спільнота, у якої суспільний нерв напружений настільки, що, таке враження, лише якимось дивом не порвався він досі. При цьому амплітуда коливань цього суспільного нерву максимально можлива – звісно, в умовах воєнного домінування патріотичної позиції. (Наприклад, риторика умовних ОПЗЖ-Мураєва-Шарія в нинішніх умовах нереальна, принаймні у відкритому, довоєнному вигляді. Якщо ви забули цих персонажів – знайдіть на YouTube відео з неіснуючих уже каналів «Наш» та «112» і послухайте, що і про що там говорилося. І ще – ким. Різні Родіони Мірошники зараз в українському інформаційному просторі неможливі зі зрозумілих причин. У всякому разі поки триває гаряча фаза повномасштабної війни.)

Одним з екстремумів такого коливання стала історія з шоломом у виконанні скелетоніста Владислава Гераскевича. Історія яскрава, хоч і скандальна, але не без позитиву для України – бодай на деякий час тема нашої війни, її жертв повернулася на перші шпальти світової преси. Що в будь-якому разі грає на руку нашій державі, яка досі веде важку, виснажливу і кровопролитну війну проти російського агресора.

Та ситуативне захоплення вчинком Гераскевича досягло таких висот, що складається враження: якби вибори відбулися найближчими вихідними, його цілком могли б обрали президентом України. Принаймні патріотична риторика зараз – уперше в сучасній історії нашої країни – має настільки потужну підтримку. Це можна розцінювати і як плюс (зі зрозумілих причин), і як мінус (можна згадати відому сентенцію про те, що «патріотизм – це останній прихисток негідників»).

Та після Гераскевича, кейс якого можна назвати «білим» піком емоцій українського суспільства, з’явився інший спортсмен, чия історія – це радше «чорний» пік, бо спрямований не на конструктив, а проти. Ідеться про гравця (уже колишнього) футбольного клубу «Колос» із Ковалівки, що на Київщині, Дениса Колесника, який прославився відеозаписом побиття співробітника територіального центру комплектування.

Можна закривати очі на очевидні речі і робити вигляд, що нічого подібного в нас немає, а все, що з’являється в інформаційному просторі – це лише російські ІПСО, але насправді ситуація в країні настільки напружена й нервова, що для частини суспільства подібні інциденти відразу створюють із таких персонажів своєрідних кумирів. До того ж в історії з Колесником з’явилися додаткові факти (стверджується, що він захищав свого знайомого, якого планували мобілізувати попри наявність трьох неповнолітніх дітей), які тільки посилили популярність футболіста в цьому сегменті вітчизняного суспільства, яке давно і міцно має негативне ставлення до військовослужбовців ТЦК.

Отже, за короткий проміжок часу Україна практично на рівному місці (хоч дехто і стверджує, що історія зі шоломом та її наслідки були спланованими; перевірити це ми, звісно, не можемо, як і не згадати подібні припущення) двох мегапопулярних у різних частинах вітчизняного соціуму спортсменів. До речі, цілком імовірно, що частина їхньої аудиторії є спільною – тобто це люди, які, з одного боку, є цілком патріотичними індивідуумами, а з іншого – підтримують протидію, зокрема й силову, процесу мобілізації, називаючи її «бусифікацією». Цей дуалізм не має вас дивувати, він якраз є цілком логічним, зважаючи на бекграунд й обставини, зокрема тривалість і виснажливість (у всіх смислах) нинішньої війни.

Та от що бентежить у цій ситуації. Українці знову готові ліпити собі кумирів – хоч «білого» Гераскевича, хоч «чорного» Колесника – із людей, про яких вони, по суті, нічого й не знають. І це сотворення кумирів саме по собі – ще пів біди. Але ж, як ми говорили на початку цього тексту, політична стурбованість українців цілком може дати старт чи принаймні сприяти такому старту одного чи обох цих персонажів у політичне життя.

Та українські вибори – і мова не тільки про 2019 рік, хоч і про нього насамперед – раз за разом демонструють нам одне й те саме. Що «коти в мішках», ким би вони не були, якого б кольору – рано чи пізно виявляються радше мінусом, ніж плюсом для майбутнього держави. І що після цих «котів» неминуче настає черга професіоналів – просто тому, що їм доводиться розгрібати після цих популярних попередників накероване (чи то пак наруйноване).

І при цьому ці професіонали – я не називатиму їхніх прізвищ, ви і самі їх легко згадаєте – так ніколи й не стали такими кумирами українців, як якісь спортсмени чи культурні діячі, які відзначилися гучними заявами чи патріотичними вчинками. Зроблю один виняток з попереднього речення і згадаю Наталію Яресько, яка в найкритичніший момент, коли Україна фактично пережила дефолт, працювала міністром фінансів. Її прізвище зараз практично нікому нічого і не скаже. Навіть попри те, що кілька років тому у ЗМІ згадувалося, як вона домоглася списання великої частини багатомільярдного боргу України, з яким нашу державу залишили Янукович і Ко.

Та куди їй до Гераскевича з шоломом чи Колесника з побиттям ТЦКшника. Ці хлопці, на відміну від незрозумілих більшості дій міністерки фінансів, відзначилися простими і зрозумілими (а головне – прийнятними) для щонайменше частини українського суспільства вчинками. Тож навряд чи ми здивувалися б, якби на гіпотетичних виборах президента – а про них говорять дедалі частіше – довелося вибирати саме між цими чи такими, хай і з іншими прізвищами, спортсменами. Українцям ще тільки належить пройти шлях від кумиризації усіх, хто голосніше і яскравіше крикне, до поваги й голосування за тих, хто справді є корисним для України, хто справді може і вміє працювати на її, наше з вами, майбутнє.