Українські помилки Кіссінджера

На початку цього тисячоліття, коли я ще працював у Бонні на телерадіокомпанію Deutsche Welle, мені довелося вступити в цікаву дискусію з одним американським аспірантом. Про геополітику, про зухвалого Джорджа Буша-молодшого, про підступного Ґергарда Шрьодера, трансатлантичне напруження, викликане війною в Іраку тощо. Спілкувалися ми німецькою, тобто нерідною і для мене, і для нього. І в певний момент я усвідомив, що в якомусь нюансі ми один одного хибно розуміємо. Цим нюансом виявився термін Realpolitik.

Realpolitik, тобто реальна політика – термін, запроваджений ще в ХІХ столітті першим канцлером Німеччини Отто фон Бісмарком. Потім цей термін «обтесав» і розвинув відомий німецький соціолог, філософ, історик та економіст Макс Вебер. За твердженням останнього, Realpolitik – це політика, яка ґрунтується на прагматизмі, відповідальності, на реальних умовах і можливостях. Тобто є чимось протилежним до політики ідеалістів, котрі занадто ідеалізують мораль і принципи. Для адепта реальної політики задля блага суспільства інколи можна поступитися мораллю і принципами, зняти рожеві окуляри ідеалізації.

Тобто загалом у німецькому трактуванні Realpolitik є радше чимось позитивним, якщо, звісно, у згаданих нехтуваннях знати міру.

Часто так буває, що один і той самий термін, переходячи з однієї мови в іншу, перетинаючи кордони, зазнає семантичних змін. Інколи навіть доволі суттєвих. Візьмімо, для прикладу, використання деяких українських слів у російській мові. Українське слово «гроші» для росіян стає ледь не його протилежністю. Російською «грашИ» звучить як щось жебрацьки мізерне. Чи, приміром, «вірші». Для нас це поезія, а для росіян «вірши» – це негідне уваги графоманство. Я вже навіть не кажу про «нєзалєжнасть», «майдан», «здобули» тощо.

Щось схоже сталося і з терміном Realpolitik під час переїзду з Німеччини до США. З позитивного терміна було витворено ледь не цілковиту його протилежність з переважно негативною конотацією. Для американця Realpolitik – це використання винятково брудних методів, послуговування адмінресурсом, фальшуванням, іншими прикрощами, аби лише досягти своєї політичної мети. Ми б таке, напевно, нарекли макіавеллізмом, хоча сам Нікколо Макіавеллі, якби був живий, посперечався би з нами щодо трактування його тез.

У цьому контексті гріх не згадати динозавра американської політики Генрі Кіссінджера (справжнє ім’я – Гайнц Альфред Кіссінджер), який був спершу президентським радником зі зовнішньої політики, а потім – держсекретарем США за президентів Річарда Ніксона і Джеральда Форда. Чому саме його? По-перше, тому що нещодавно цьому аксакалові серед глобал-спікерів виповнилося 100 років. Гідний, у всякому разі, шани вік. По-друге, бо саме його вважають батьком отієї «американізованої» Realpolitik. А по-третє, за останні кілька днів Кіссінджер наговорив у різноманітних інтерв’ю, на форумах та авторитетних конференціях, куди його досі активно запрошують, дуже багато всього про Україну. Багато суперечливого, навіть у тому сенсі, що він почав суперечити самому собі ще річної давнини, а тим більше – дев’ятирічної. Принаймні в питаннях геополітичної тактики.

Хтось мені закине: навіщо взагалі звертати увагу на заяви цього «старого маразматика»? Та вже хоча б тому, що до його заяв досі дослуховується багато світових топ-політиків. Та й із твердженням про «маразматика» я б не поспішав погоджуватися, з огляду на те, як чітко й послідовно цей дідусь досі формулює свої думки. Деменції тут і близько не помітно.

Інша справа, чого вартують авторитетні поради Генрі Кіссінджера? Зануримося в недалеку історію. Наприклад, саме «проштовхнута» ним політика умиротворення Китайської Народної Республіки на початку 1970-х років нині вилилася для Вашингтону в головну геополітичну проблему – протистояння з Пекіном. Кіссінджер тоді запевняв лідерів Білого дому, що відновлення добрих відносин з Китаєм суттєво допоможе Америці у протистоянні з Радянським Союзом. Тепер ми вже знаємо, що не те що не допомогло, а значно поглибило проблему.

Були й інші прорахунки, зроблені Сполученими Штатами з подачі Кіссінджера. Наприклад, бомбардування Камбоджі в ході боротьби з в'єтнамськими повстанцями врешті-решт призвело до того, що до влади в країні прийшли «червоні кхмери». Вони влаштували жорсткий терор, винищивши мільйони співвітчизників.

Не кращим було і відстояне ним рішення вивести американський контингент з В’єтнаму. Адже був реальний шанс повторити Корейський прецедент, де процвітаючий, демократичний Південний В’єтнам протистояв би тоталітарному, соціалістичному Північному В’єтнаму. Однак Сайгнон було здано, і це не лише поховало «в’єтнамську надію», але й погіршило загалом ситуацію в регіоні.

А ще була купа кіссінджерівських проєктів у Південній Америці, через які багато країн на континенті зненавиділи Сполучені Штати.

Тепер пригадаймо, що найстаріший геополітик світу казав про Україну. Наприклад, 2014 року в інтерв’ю часопису Spiegel, коментуючи ситуацію з анексією Криму Росією, він заявив: «Крим є симптомом, а не причиною. Крім того, Крим являє собою особливий випадок. Україна була частиною Росії протягом тривалого часу. Ви не можете прийняти принцип, що будь-яка країна може просто змінювати межі і займати провінцію іншої країни. Але, якби Захід був чесним із самим собою, він мав би визнати, що були помилки і з його боку. Анексія Криму була кроком у бік глобального завоювання. Це не було нападом Гітлера на Чехословаччину…».

Далі Кіссінджер, пояснюючи свою думку, нагадує, що Крим – це радше російська територія, та й сама Україна тривалий час була частиною Росії, а нині залишається у «сфері інтересів Кремля». А тому в жодному разі не можна приймати Україну до НАТО, навіть вести такі розмови, бо вони нервують Кремль. А головне: Росія вкрай потрібна Заходу для побудови стійкої системи глобальної безпеки. «Ми маємо пам’ятати, що Росія є важливою частиною міжнародної системи, а тому корисна у вирішенні всіляких інших криз, наприклад, в угоді про розповсюдження ядерної зброї з Іраном або щодо Сирії. Це має мати перевагу над тактичною ескалацією в конкретному випадку», – ці слова Кіссінджера є яскравим прикладом Realpolitik у його ж трактуванні.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Кіссінджер трохи скоригував свої тези. Він більше не наполягає на потрібності Росії у глобальній архітектурі безпеки. Проте все ще закликає поважати сфери інтересу Росії і навіть йти їй на територіальні поступки за рахунок України.

«Перемовини (між Росією та Україною, — ред.) мають розпочатися протягом найближчих двох місяців, перш ніж вони створять потрясіння та напруженість, які буде нелегко подолати. В ідеалі розділювальною лінією має бути повернення до колишнього стану справ. Продовження війни після цього буде не за свободу України, а буде новою війною проти самої Росії», – наводить слова Кіссінджера британське видання The Telegraph.

Щобільше, аксакал геополітики розглядає навіть варіант залишення за Росією новоокупованих територій. За певних умов. «Якщо довоєнної смуги поділу між Україною та Росією не вдасться досягти війною чи перемовинами, то можна розглянути можливість звернення до принципу самовизначення. Референдуми щодо самовизначення під міжнародним наглядом можуть бути застосовані до територій, що викликають розбіжності, які неодноразово переходили з рук в руки протягом століть», – пише він у своїй статті для часопису Spectator під назвою «Як уникнути нової світової війни».

Пропозиції ці доволі дивні, а для українців – обурливі. З якої це радості на наших міжнародно визнаних територіях мають проводитися ще якісь референдуми? Зрештою, ми вже стали свідками їх проведення минулого року на частині Луганської, Донецької, Запорізької і Херсонської областей, а 2014 року – у Криму. І знаємо ціну таким «плебісцитам».

Щоправда, ці заяви Кіссінджера лунали ще минулого року. Цьогоріч він уже підкоригував свої тези щодо України. Хай як дивно, тепер він уже виступає за вступ України до НАТО. Проте бачить доцільність цього членства доволі своєрідно. «Тепер, коли між НАТО та Росією більше немає нейтральних зон, Заходу краще прийняти Україну до НАТО. Це гарантує, що конфлікти, які можуть виникнути знову після закінчення війни чи внаслідок мирної угоди, не можуть бути вирішені односторонніми нападами Росії чи України», – пояснив свою думку Кіссінджер в інтерв’ю для німецької газети Die Zeit.

З певним уточненням Кіссінджер повторив цю думку у травневому інтерв’ю для видання The Economist: «По-перше, Росія більше не є традиційною загрозою, якою вона була раніше. Тому виклики Росії слід розглядати в іншому контексті. А по-друге, зараз ми озброїли Україну до такого рівня, коли вона буде найкраще озброєною країною та при цьому матиме найменш стратегічно досвідчене керівництво в Європі. Якщо війна закінчиться так, як вона, ймовірно, закінчиться, коли Росія втратить багато своїх здобутків, але збереже Севастополь, ми можемо отримати незадоволену Росію, але також незадоволену Україну – іншими словами, баланс незадоволення. Отже, для безпеки Європи Україні краще бути в НАТО, де вона не зможе ухвалювати національні рішення щодо територіальних претензій».

Тобто Україну слід прийняти до НАТО, щоб вона, озброєна Заходом до зубів, не вирішила піти далі визволяти Крим. Ну, принаймні ексдержсекретар уже не ставить під сумнів належність Україні її так званої «материкової частини». Чи таки досі ставить? Бо як трактувати його фразу, мовлену на засіданні Економічного клубу Нью-Йорка: «Потрібно пам'ятати, що Україна у тому вигляді, в якому вона входила до Радянського Союзу, була значною мірою створена Сталіним, який включив до її складу багато територій із російськомовним населенням».

Ну що ж таке? То Путін закидав українцям, що їхню державу створив Ленін, то тепер Кіссінджер приплітає Сталіна. А ще Ілон Маск не так давно намагався вправлятися в етноісторії українських земель. Звідки беруться всі ці дилетантські тези і на кого вони розраховані?

У цьому контексті наведу спеціально для Кіссінджера цитату з роману російського нобелівського лауреата Михайла Шолохова «Піднята цілина». Роман, скажемо щиро, такий собі, але цитата красива, а головне – правдива, бо навряд чи Шолохова можна запідозрити в українофільстві.

Отже, один з головних героїв «Піднятої цілини» Макар Нагульнов розповідає про свого колишнього товариша по службі Тіта Бородіна, згадуючи часи громадянської війни:

«У двадцятому році ми з ним були на придушенні повстання в одній із волостей Донецького округу. Два ескадрони та ЧОН [частини особливого призначення, організовані для боротьби з повстанцями] ходили в атаку. Багато за слободою виявилося порубаних хохлів. Тіток вночі з'явився на квартиру, вносить в'юки до хати. Тряхнув їх і висипав на підлогу вісім відрубаних ніг. "Здурів ти, таку твою?! – каже йому товариш. – Забирайся зараз же з цим!" А Тіток каже йому: "Не будуть більше повставати, б...! А мені чотири пари чобіт пригодяться. Я всю сім'ю взую"».

От все, що треба знати про населення Донеччини. Не козацького Запоріжжя і не хліборобської Херсонщини, а саме Донеччини, щодо якої нині так багато суперечок. Посіпаки радянської Росії немилосердно винищували українське населення – «хохлів» – «щоб не повставали» ще тоді, 1920 року, за десятиліття до Голодомору.

А тепер щодо Криму. Пригадаймо, яким був реальний міжнародний статус півострова до повномасштабного вторгнення. Так, світові лідери офіційно заявляли, що «Крим – це Україна», але де-факто змирилися з тезою, що «Крим – не бутерброд». Лише зараз всім стало зрозумілим, що «кримська жертва», зрештою, як і будь-яка територіальна поступка Росії, не зупиняє її від подальшої агресії, як це стверджує Кіссінджер, а навпаки заохочує. Про це чітко заявляє видатний німецький політолог, фахівець у російських питаннях Андреас Умланд: «Є й інші причини, чому російські анексії 2014-го і 2022 років не можуть бути легко відокремлені в гіпотетичних перемовинах. Економічна, соціальна та політична стабільність чорноморського півострова тісно пов'язана з контролем Росії над територіями, анексованими у вересні минулого року. Географічний та економічний зв'язок між Кримом і південно-східною частиною України був головною причиною повномасштабного вторгнення Москви у 2022 році». Тож допоки Крим перебуватиме в руках Росії, доти вона прагнутиме прокласти «сухопутний коридор» до півострова, запевняє Умланд.

Кумедно, що в питанні здатності України відвоювати окуповані території Кіссінджеру опонує найзатятіший російський «яструб», керівник ПВК «Вагнер» Євгеній Прігожин. У нещодавньому інтерв’ю цей воєнний злочинець розповів про своє бачення закінчення російсько-української війни: «Є оптимістичний та песимістичний сценарії. У перший я мало вірю. Європа та Америка втомляться від українського конфлікту. Китай посадить усіх за стіл переговорів. Ми домовимося про те, що все, що ми вже хапнули, це наше, а все, що не хапнули, це не наше. Навряд цей сценарій можливий. Песимістичний сценарій: українцям дають ракети, вони готують війська, безумовно, вони продовжуватимуть наступ, намагатимуться контратакувати. Можливо, контрнаступ десь стане успішним, вони відновлюватимуть кордони до 2014 року, і це легко може статися».

Хай як дивно це звучить, але в цьому конкретному пункті ми погоджуємося саме з Прігожиним, а не з Кіссінджером.