«Війну потрібно закінчувати на території ворога»

Ці слова належать українському політику, дипломату й воїну доби Відродження Юрію Немиричу (1612–1659). До 2014 року вони навряд чи привернули б увагу нашого суспільства. Однак сьогодні українцям доводиться формувати власну мілітарну ідентичність. А що за ідентичність без знання вітчизняної історії мілітарної думки. І тут варто почати з цілком доступного в електронному й письмовому варіантах тексту трактату Немирича «Роздуми про війну з московитами» (De bello moscovitico).

Наша мілітарна опінія ґрунтується переважно на військовій аналітиці (часом помилковій, а то й ворожій) від самопроголошених експертів. Ще до гарячої фази війни суспільство зацитькували слізними благаннями не провокувати ворога: «Тихо, а то Путін нападе». Тим часом агресор нарощував військову міць і 24 лютого 2022 року почав бомбити всю територію України, від Львова до Харкова. Гнійник мілітарної пасивності українців прорвало. Наших громадян стали цікавити стратегія війни, цивільна оборона, наука виживання в критичних умовах. Ми вже п’ять років чинимо потужний інформаційний спротив ворожим наративам і вчимося розрізняти ворожих агентів і корисних ідіотів. Усе, що ми думаємо про цю війну, можна вкласти у слова «Ми повинні перемогти».

Можна виграти битву, але програти війну. Про це теж варто пам’ятати, адже мета війни – настільки знешкодити ворога, щоб назавжди відбити в нього бажання нападати на чужу землю. У дипломатичне врегулювання воєнного конфлікту в Україні вже давно ніхто не вірить. Усе вирішуватиметься на полі бою. Неможливо зупинити потяг, який мчить на повній швидкості. Ніхто у світі зараз не має доступу до українського стоп-крана. Він є лише в українського народу, який після всіх завданих йому страждань ніколи не погодиться на якісь мляві угоди зі сумнівними гарантіями з боку союзників.

Український магнат Юрій Немирич написав свій трактат у 20 років, щойно здобувши освіту в Європі. Він був протестантом, тож міг збоку спокійно спостерігати за міжконфесійними конфліктами між православними й католиками, якими зручно було прикривати мілітарні й політичні амбіції Московії і Польщі щодо України. Спершу Немирич був соратником Богдана Хмельницького, а згодом – Івана Виговського, на прохання якого уклав текст Гадяцьких угод, що стали альтернативою Переяславським угодам 1654 року. Уже за кілька років стало зрозуміло, що московити не збираються дотримуватися угод, натомість успішно використовують їх для знищення гетьманства і козацтва. Про небезпеку такого розвитку подій юний Немирич попереджав ще за двадцять років до того. Та й не тільки він не вірив жодному слову московитів. Частина української військової еліти, передусім ті, хто здобув блискучу гуманітарну освіту на Заході, розуміла, що прихід московських варварів знищить українців як народ. То були страшні часи для України, яка ще не оговталася від Хмельниччини й лежала в руїнах.

Гадяцькі угоди мали на меті вивести Україну із зони впливу Московії, створити союз поляків, українців і литовців на задах рівноправності трьох великих князівств, принципово відмінних від тих, на яких була побудована Річ Посполита. Вихованець Оксфорду мислив глобально, але в очах козацької старшини і простого козацтва його проєкт видавався поверненням до осоружного польського панування, зрештою, не забуваймо і про ворожих агентів, які працювали під прикриттям. Юрія Немирича вбили влітку 1659 року під Ніжином противники Гадяцьких угод, яких очолювали Тиміш Цецюра і Василь Золотаренко. Як зазначено в «Літописі Самовидця», його «порубали на капусту».

Ненависть до поляків, або ж московські гроші переважили здоровий глузд і завадили зближенню із Західною Європою, яка була значно цивілізованішою. Те, що московити вчинили з Дмитрієм Самозванцем і Мариною Мнішек, легітимною царицею Московії, виходило за всі межі цивілізованості. Про це Немирич також згадує у своєму трактаті, насиченому прикладами з античної історії, що відповідало духу ренесансної доби.

6 серпня 2024 року Сили оборони України, не попередивши американських і європейських союзників, зайшли на територію Курської області і за місяць захопили 1273 км ворожої території. Противник, щойно накачаний живою силою і грошима, змушений був зняти 70 тисяч найбільш підготовленого війська з усіх наступальних операцій і перекинути їх на власну територію. Це було шоком для росіян та іноземних партнерів, а для українців – звичайною військовою стратегією. Війна повинна вихлюпнутись на територію того, хто її почав, вдарити по іміджу його війська.

Утім, чимало хто з українців та експертів вважає Курський прорив непотрібним, ледь не піар-акцією, не розуміючи, що в такий спосіб вдалося зупинити наступ і зберегти тисячі людських життів. У нас досі у штабах сидять офіцери, виховані в дусі традицій радянської військової школи, до якої в них побожність і благоговіння. Як у постколоніальної інтелігенції, яка вірить у велику російську культуру.

Мілітарна ідентичність московитів полягає в тому, що «баби єщо нарожают». Вони не вміють захищати своє, бо війна, розв’язана ними, дуже рідко переходила на їхню територію. Цим росіяни докорінно відрізняються від українців, які мають багатосотлітню мілітарну традицію, що спирається на глибокі знання воєнної історії людства.