Чвари в тіні війни

6 листопада 2026 року українська політика знову неприємно нагадала про себе навіть на тлі війни, коли внутрішні суперечності, здавалося б, мають відступити перед спільною загрозою. Президент Зеленський публічно звинуватив київську владу в недостатній підготовці столиці до опалювального сезону і до наслідків російських ударів по енергетиці. Мер Кличко відповів, що центральна влада сама пів року зволікала із затвердженням плану стійкості Києва, не залучала представників міста до ключових нарад, а тепер шукає винних у руйнуваннях, яким неможливо запобігти самими лише муніципальними засобами.

Майже одночасно спалахнула суперечка навколо «Київтеплоенерго»: у міській адміністрації заговорили про політичний тиск, а прокуратура пов'язала розслідування з можливим завищенням вартості будівельних матеріалів. Розмова про тепло й електрику швидко вийшла за комунальні межі й повернула головне питання: хто і на яких підставах має керувати країною та її громадами, що майже п'ять років живуть в умовах повномасштабної війни.

Ця суперечка показала: воєнний стан відсунув вибори й обмежив звичайну політичну конкуренцію, але боротьба за владу не припинилася. Під зовнішньою єдністю, потрібною перед обличчям російської агресії, триває спір про майбутній устрій українських інституцій, і одним з його центрів стали відносини Офісу президента та столичної влади. Претензії, судові позови й бюджетні розбіжності між центром і мером давно перестали бути конфліктом міста з урядом. Ідеться про принцип розподілу влади між центром і громадами, що склався внаслідок реформ останніх років. Тож те, що відбувається в Києві, привертає увагу й за межами України.

Так, провідні німецькі видання Der Spiegel, Die Welt, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Süddeutsche Zeitung пишуть про це протистояння регулярно й подеколи вельми критично. Почасти тому, що Кличка добре знають у Німеччині ще з часів його спортивної кар'єри, але не лише з цієї причини. Загалом німецькі медіа вбачають у публічній ворожнечі президента й мера загрозу внутрішній стабільності України: зведення порахунків посеред бойових дій виглядає недоречним і шкодить іміджу країни на Заході. Журналісти називають те, що відбувається, «політичною боротьбою за владу» та «сутичкою важковаговиків».

Воєнний стан проти децентралізації

Щоб зрозуміти, чому Берлін так пильно стежить за Києвом, варто пам'ятати про устрій самої Німеччини. Федералізм і самостійність земель тут не просто зручна система управління, а підвалина повоєнної держави. Після нацистської диктатури її вибудовували так, щоб влада не зосереджувалася в одних руках, а головні повноваження розподілили між федеральним центром, землями й муніципалітетами.

Тому українська децентралізація для німецьких політиків завжди важила більше, ніж адміністративна реформа. Українську реформу місцевого самоврядування, розпочату після 2014 року, у Берліні та Брюсселі вважали одним із найпереконливіших свідчень того, що Україна відходить від пострадянської моделі, де все вирішує вузьке коло в центрі. Німеччина підтримувала цей курс роками, і не лише політично: через своє Міністерство економічної співпраці та розвитку і його виконавче агентство GIZ, яке працює в Україні, вона допомагала громадам набувати самостійності, налагоджувати послуги і знаходити власні доходи. Це була частина загальноєвропейської ставки на те, що Україна стане країною з дієвими демократичними інституціями, а не просто змінить зовнішньополітичний орієнтир.

Сьогодні цей принцип проходить перевірку. Війна вимагає швидких рішень і певної централізації, а військові адміністрації подекуди необхідні. Але надзвичайні повноваження схильні розростатися, а тимчасові механізми – закріплюватися. Питання в тому, де закінчується воєнна необхідність і починається витіснення обраних органів з реального управління територіями.

Київ показує цю проблему особливо наочно. Тут паралельно існують обраний киянами мер із міською радою та Київська міська військова адміністрація, керівника якої призначає президент. Підстави легітимності в них різні, як і повноваження. Обраність мера не скасовує адміністрації, а призначення її очільника не позбавляє самоврядування своєї ролі. Однак на практиці така конструкція породжує суперечки щодо того, хто ухвалює остаточні рішення. Мешканцям же дедалі важче зрозуміти, з кого питати за той чи інший провал.

Гостроти додають гроші. Особливо болісним для місцевих бюджетів стало вилучення «військового» ПДФО – податку на доходи військовослужбовців, який раніше залишався в громадах. Великі міста втратили кошти, що йшли на допомогу військовим частинам, ремонт мереж і відновлення житла. Центр пояснював рішення тим, що оборонні видатки зручніше розподіляти з однієї точки. Місцева влада заперечувала, що громади втрачають фінансову самостійність і не можуть самі відповідати на виклики війни. Кличко, який очолює Асоціацію міст України (АМУ), не раз говорив про надмірну концентрацію ресурсів і повноважень нагорі.

Суперечність тут цілком очевидна. Державі потрібно швидко акумулювати кошти на оборону, але саме громади щодня розгрібають наслідки ударів. Якщо всі важливі рішення зосереджені в центрі, а за повсякденні проблеми відповідають на місцях, система дає збої. Для німців, які багато років допомагали будувати сильні громади, це питання про долю вкладених зусиль: що залишиться від цієї моделі, якщо надзвичайні механізми вже сьогодні стають нормою? Самоврядування, що зберегло виборну легітимність, але втратило реальну самостійність, поставить під сумнів саму реформу і якість майбутньої української демократії.

Німці платять, Київ ділить

Є й друга причина інтересу Берліна: гроші. Від обережної підтримки перших місяців вторгнення Німеччина дійшла до ролі одного з найбільших європейських донорів Києва. Зенітні установки, засоби ППО, боєприпаси й кошти для українського бюджету давно обговорюються в Бундестазі і в суспільстві. Ця підтримка ніколи не була безумовною: кожне рішення супроводжується суперечками про доцільність витрат і про те, чи здатні українські інституції контролювати допомогу. Німецький платник податків має право очікувати, що його гроші зміцнюють оборону й захищають людей.

У цьому світлі й постає конфлікт навколо енергетичної сталості Києва. Росіяни б'ють не лише по електростанціях і магістральних мережах, а й по опаленню, водопостачанню, транспорту, лікарнях. Коли кияни лишаються без світла й тепла, а президент публічно звинувачує міську адміністрацію, питання відповідальності перестає бути внутрішнім: відновлення енергетики відбувається за участі партнерів, і Німеччина постачає обладнання, гроші й технічні знання. Донори закономірно хочуть розуміти, хто визначає пріоритети ремонту, хто відповідає за інженерний захист об'єктів і хто розпоряджається коштами на резервне енергопостачання.

Відповідь непроста. Захист неба й військове прикриття стратегічних об'єктів залишаються за державою та командуванням. Місто відповідає за значну частину комунальних мереж, водопостачання і резервне живлення закладів, енергокомпанії – за об'єкти, які експлуатують містяни. Стійкість мегаполіса не можна звести до роботи мерії, але й місту не зняти з себе відповідальності за підготовку господарства до надзвичайних ситуацій. Замість обміну звинуваченнями потрібен публічний розбір: які рішення були потрібні, хто мав їх виконати і які ресурси для цього виділили.

Показовий епізод із «Київтеплоенерго». У КМДА повідомили про слідчі дії щодо працівників підприємства та можливе вилучення документів за проєктами плану сталості, остерігаючись, що це загальмує резервне енергопостачання і розподілену когенерацію. Прокуратура спростувала, що слідчі працювали на самому підприємстві й забирали потрібні для плану папери, і пояснила, що розслідує можливе привласнення бюджетних коштів і завищення цін на матеріали. Одній стороні це видається втручанням у роботу міської інфраструктури, іншій – звичайною перевіркою фінансових порушень. Яка з версій правдива, мають з'ясувати слідчі й суд, а не політичні заяви. Але якщо слідство справді зачіпає критичну інфраструктуру, вести його треба так, щоб не заважати проєктам. Водночас, якщо йдеться про зловживання, воєнний стан не може бути приводом заплющувати на них очі.

Німецькі партнери оцінюють такі історії за тим, наскільки злагоджено працюють структури, що перетворюють допомогу на результат. Річ давно не в особистій ворожнечі двох політиків: ідеться про довіру до української системи управління, від якої залежить подальша підтримка Європи.

Фактор Кличка

Для німців Кличко давно не просто мер східноєвропейської столиці. Значна частина його спортивної кар'єри минула в Гамбурзі, він вільно говорить німецькою, знайомий журналістам, політикам й очільникам міст. Це готовий канал зв'язку між Києвом і німецькою політичною спільнотою, але інтерес Берліна пояснюється не лише біографією. Кличко багато років працює з європейськими муніципалітетами, а посада голови АМУ дає йому змогу говорити від імені значно ширшого кола громад, ніж одна столиця. Коли позиції центральної і місцевої влади дедалі більше розходяться, така роль набуває особливої політичної ваги.

Віталій Кличко цією роллю користується. Виступаючи не лише як мер, а й як лідер АМУ, він відкрито вступив у конфронтацію з урядом і виніс суперечку на міжнародний рівень. В інтерв'ю Der Spiegel він заявив: «В країні залишилася лише одна незалежна інституція – місцеве самоврядування. Усе інше централізовано. Ми рухаємося до авторитаризму, де все залежить від настрою однієї людини». Ці слова, схоже, адресовано насамперед німецькому читачеві, для якого федералізм слугує захистом від повторення власної історії і для якого слово «авторитаризм» звучить особливо важко. Президентська сторона, імовірно, заперечить, мовляв, під час війни централізація вимушена, а не політична. Але Кличко, схоже, свідомо переводить розмову про податки й тепломережі в площину того, якою має бути держава, і б'є по найчутливішому для Берліна місцю: долі децентралізації, яку Німеччина підтримувала роками. Тому в Берліні ці слова легко прочитати як сигнал, а не як репліку в місцевій чварі.

Для Офісу президента така самостійність, зрозуміло, незручна. Але стверджувати, що кожне зіткнення з мером є частиною продуманої стратегії усунення суперника, зарано – для таких висновків потрібні докази. Проте не можна ігнорувати контекст. Поки діє воєнний стан, виборів немає, звичні способи оновлення влади не працюють, і конкуренція перемістилася в інформаційне поле. Будь-яка серйозна аварія, збій у метро чи затримка з ліквідацією наслідків обстрілів стають приводом для претензій до мера, а Кличко у відповідь нагадує про повноваження й ресурси центру. Так формується довіра чи недовіра до обох влад, і потроху це перетворюється на підготовку до майбутньої боротьби за владу. Головний ризик у тому, що під час війни такі суперечності відволікають державу від практичних завдань.

Рано чи пізно воєнний стан скасують, і суспільству доведеться оцінити роботу всіх рівнів влади за роки вторгнення. Кличко буде в цій дискусії помітною постаттю, але не лише завдяки відомості й закордонним зв'язкам: багато що вирішить те, як кияни оцінять роботу міста і його здатність витримувати надзвичайні навантаження. Важлива й позиція регіональних еліт. Мери, які дістали велику відповідальність за свої громади, зацікавлені у збереженні самостійності, тож спір ширший за стосунки двох політиків і стосується ролі місцевого самоврядування в майбутній системі влади.

Політична конкуренція сама по собі не загроза: у демократії альтернативні центри впливу нормальні. Проблеми починаються, коли державні ресурси й повноваження стають зброєю в боротьбі груп. Чи стане Кличко альтернативою Зеленському, вирішувати українським виборцям, а не зовнішнім партнерам. Але в нього, як і в інших політиків, має бути можливість чесно конкурувати, коли повернуться вибори, не наштовхуючись на адміністративні бар'єри.

Що на кону

Війна триває не лише на фронті. Паралельно вирішується, якою стане українська влада після неї: чи збережеться баланс між центром і місцевим самоврядуванням, чи прозоро використовуватиметься міжнародна допомога і чи залишиться простір для політичної конкуренції. У Німеччині вважають критично важливим, щоб Україна не лише перемогла, а й зберегла інституції, здатні стримувати надмірну концентрацію влади.

Тому нинішнє протистояння Зеленського і Кличка – це не просто чергова сварка, а симптом глибшої напруги. Хто саме виграє в цьому політичному бажанні взяти гору – питання другорядне. Набагато важливіше те, які правила управління закріплюються в країні вже зараз. Саме за цим процесом у Берліні стежать дедалі пильніше.