«Впевнена» наривається/проривається (правильне підкреслити)

У дискусії навколо експозиції скульптури Василя Корчового «Впевнена» у Стрийському парку Львова мені бракує висвітлення головного аспекта, який чомусь чи то замовчують, чи то не хочуть помічати. Натомість кружляють тези, що львів'яни не дозріли до мистецтва, що суспільство й мистецтво говорять різними мовами, ба навіть, що львів'яни – це містечкові рагулі, нездатні оцінити прекрасне, а своє місто просто дістали у спадок, але його недостойні. До речі, у такій узагальнюючій характеристиці львів'ян, як виглядає, більше заздрости, ніж правди, але залишимо це на совісті узагальнювачів і узагальнювачок.

Фото Павла Гудімова

Насправді мистецький рівень і смак львів'ян нічим не гірші, ніж у мешканців Канева, де «Впевнена» виставлялася раніше і жодного фурору не викликала. Єдина відмінність між мешканцями обох міст у рівні їхньої релігійности. Саме підвищена релігійність львів'ян, і то релігійність консервативна, і стала причиною того, що скульптура викликала стільки засудження та дискусій. Намагання представити це як проблему розуміння мистецтва – це нерозуміння причини скандалу й агресії щодо скульптури (зауважмо, саме цієї скульптури, єдиної з усіх представлених на виставці).

Насправді її відкинення викликали не стільки пишні форми, скільки те, що ці форми оголені та виставлені в публічному місці. Їхня огидність для представників консервативного християнства не в останню чергу зумовлена публічністю демонстрації оголених форм, а не самими формами як такими. Адже ніхто у Львові не кидається на вулиці з осудом чи агресією на чоловіків і жінок із пишними формами.

Можна сказати, що скандал навколо скульптури «Впевнена» – це ще один момент боротьби за свободу мистецтва від диктату Церкви, за право митців творити та виставляти свої твори незважаючи на церковні приписи й уявлення про суспільну мораль чи як повинен виглядати та маркуватися публічний простір.

Досі Церква на заході України мала чи не монополію на маркування публічного простору: всі оті хрести, каплички та фіґурки Матері Божої були виявом цієї монополії. Монополія Церкви на маркування публічного простору виявляється не лише в релігійній символіці, яка для цього використовується, але й у певній естетиці, яку Церква та її консервативні кола (як ієрархи, так і миряни) впізнають та визнають як свою чи чужу і, відповідно, сприймають чи відкидають. Тому скандали супроводжують появу будь-яких творів мистецтва (не лише оголеної натури), які не вписуються в цю «традиційну» церковну естетику та порушують таким чином її монополію на маркування публічного простору. Звідси й негативна реакція на пам'ятник Моцарту у Львові чи скульптуру оголеного чоловіка біля Оперного (там із формами, до слова, все гаразд), звідси й така агресія щодо скульптури «Впевнена».

Наразі виглядає, що це явно не останній скандал у Львові, спровокований «чужою» естетикою чи оголеною натурою. У міру того, як Церква втрачатиме вплив на суспільство (вона вже його великою мірою втратила), агресія в риториці консервативних кіл наростатиме. А це, своєю чергою, ще більше буде виставляти Церкву на посміховище та відштовхуватиме від неї молодь і представників інтелігенції. Поки Церква не усвідомить, що давно минули ті часи, коли вона могла контролювати мистецькі тенденції, диктувати суспільству свої правила та мала монополію на маркування публічного простору. Зрештою єдиним правильним методом проповіді євангелія є запрошення, а не нав'язування, власний приклад, а не моралізаторство.