Все тільки на краще

У бурхливих хвилях безнадійного скепсису і невиправного оптимізму різнополюсного українського суспільства хочеться чогось осмисленого і адекватного. Вже не сила читати і чути ані маніпулятивних порожніх месиджів влади, ні по-дитячому задиркуватих необґрунтованих заяв опозиціонерів.

Здавалося б, що в цій патовій ситуації годі шукати хоч якихось позитивів. Але ні, обнадійливих моментів у ситуації, що склалася, набагато більше, ніж за весь період стагнації останнього десятиліття.

Держава Україна стала перед своїм Рубіконом, бо саме зараз, на думку Збіґнєва Бжезінського, відбувається боротьба за її суверенітет. А від себе додам, що саме зараз Україна стоїть перед цивілізаційним вибором: залишитися в "сірій зоні" Росії чи влитися в об'єднану Європу з її чіткими і прозорими принципами та правилами. У цьому полягає один з найважливіших уроків, який можна зробити із цих, на перший погляд, непродуманих і хаотичних подій.

Урок перший. Добре, що не режим Януковича

У чому позитив того, що зараз відбувається з Україною? Найважливішим є те, що режим Віктора Януковича таки не підписав угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Погодьтеся, було щось вкрай неприродного в тому, коли приблизно два роки тому президент України різко поміняв свій курс і переорієнтувався на об'єднану Європу. Доти від нього, а особливо від політичної сили, яку він представляє, ми ніколи не чули однозначно проєвропейських заяв. Навіть навпаки, Віктор Федорович перемагав на виборах, як виразно проросійський політик. Він був яскравим представником східноукраїнського олігархату, його системи виробничих відносин і політичної культури. Суть цієї системи полягає у майже кріпосницькій експлуатації трудового ресурсу, без найменших вкладень у технічну модернізацію підприємств. Ця система тримається на закритості і відсутності альтернативи, вільна конкуренція їй протипоказана.

Кабальна східноукраїнська система ще якось животіє, якщо її штучно підживлювати російським "політичним" газом та триманням відкритими російських політично регульованих ринків. А це означає повну залежність велетенського регіону від волі правителів сусідньої держави. Саме тому так багато говорилося про європейську інтеграцію України як про новий цивілізаційний вибір. Віктор Янукович та його брати по цеху – східноукраїнські олігархи – хотіли неможливого: вирватися з цупких обіймів Путіна і легалізуватися на Заході, але водночас залишити Україну закритою зоною, нічого в ній не міняючи, і прагнули фантастичної за об'ємами фінансової допомоги від ЄС. Віктор Янукович мріяв про десятки мільярдів євро для порятунку неефективних, не модернізованих приватних підприємств Сходу України, але не хотів представити жодного плану реформування української економіки.

У свідомості цього типового представника Донбасу навіть не виникало думки, що фінансування від ЄС можливе тільки за умови чіткого фінансового плану з обов'язковою подальшою звітністю за кожне витрачене євро. Віктор Янукович помилково думав, що ЄС – це та сама Росія, що у них можна щось вторгувати, розраховуючись політичними інтересами держави. Але, на щастя, на європейському ринку це не ходовий "товар". І тому Віктор Янукович, особливо після останніх консультацій з російським колегою, дав зрозуміти, що дбає не про сотні тисяч безробітних, які можуть з'явитися на Донбасі, а що йому набагато важливіше зберегти систему закритою, не допустити туди успішних європейських менеджерів, які налагодять ефективний приватний бізнес, не запустити в неї "вірус" альтернативності і конкуренції. Тобто президент Янукович є представником системи, для якої євроінтеграція означала б смерть. Проте він, як людина по-донецькому вперта і неповоротка, до останнього сподівався "впарити" європейцям свій неліквідний товар, тим само набиваючи собі ціну перед Путіним. При цьому він аж ніяк не сподівався на масові протести українських громадян у разі непідписання угоди про асоціацію. Як людина "донецької" політичної культури, він зовсім не брав до уваги думки співгромадян і аж ніяк не чекав масових заворушень. Політична культура Донбасу взагалі не передбачає громадянського спротиву з неприземлених економічних питань. Тому й поводився пан президент у Вільнюсі, як слон у порцеляновій крамниці.

Тепер уже не важливо, що саме спонукало Януковича до того дешевого політичного театру, який він влаштовував останні півроку. Був це його особистий страх перед Путіним, гра українських олігархів, загнаність у глухий кут недолугою економічною політикою власного уряду? Все це тепер не важливо. Важливо те, що громадяни України змогли наочно переконатися в тому, що брехнею далеко не заїдеш. Ну не відповідала Україна Януковича стандартам Європейського Союзу! Ми вперто не хотіли помічати того, що корупція у нашій державі нікуди не зникла, хіба що нею ще більше просякли усі сфери суспільства. Не хотіли бачити, що в Україні нема незалежної судової гілки влади, що тут панує так зване вибіркове правосуддя. Мовчали про параліч правоохоронної системи і підпорядкованість її правлячій кліці. З цікавістю спостерігали за тим, у якого наступного олігарха Віктор Янукович "відкусить" ласий шматок бізнесу для свого сина. І з цим усім ми йшли в Європу?

Українські громадяни, зорієнтовані на подальшу євроінтеграцію, останнім часом просто принишкли в очікуванні дива, коли на їхню думку переляканий Янукович мав підписати угоду з ЄС. Дива не сталося. Його просто не могло бути. Ця людина не може інакше мислити: він торгувався з європейцями до останньої хвилини, при цьому аж ніяк не вболіваючи за долю країни, а дбаючи виключно за кланові інтереси та стабільність свого режиму. Він хотів виторгувати фінансову підтримку для свого збанкрутілого режиму, а українці в цьому вперто бачили щире прагнення до Європи. Знову ж таки, українцям забракло сміливості реально подивитися на справжні плани і наміри цього пана.

Добре, простим українцям здебільшого було не до політичного аналізу – вони кожен окремо вибудовували свої стратегії виживання. А от що в цей час робила євроорієнтована опозиція? На що вона сподівалася? Очевидно, усвідомлюючи власну слабкість, опозиція аж ніяк не розраховувала на масові протести громадян та на масовану підтримку євроінтеграції України. Опозиція, як звикле, покладала єдину надію на Європу. Мовляв, Янукович підпише угоду про асоціацію, а тут ми, разом з європейцями, і обплутаємо його, як ліліпути Гулівера. Йому нікуди буде відступати, позаду Росії вже не буде, і він буде приречений нас слухатися. Надії справді інфантильні, бо, знову ж таки, містять сподівання на когось більш дорослого й авторитетного. З такої позиції аж випромінює зневіра у власних силах та відсутність притомної програми дій.

Отже, якби режим Януковича не піддався шантажу Росії і зважився на злам олігархічно-кланової системи (що майже неможливо, бо ж він не самогубець) і все-таки підписав 29 листопада угоду про асоціацію, то якими могли бути подальші сценарії? Є кілька важливих постулатів, про які нам варто пам'ятати. По-перше: підписання угоди стало б своєрідною легітимізацією цього режиму з боку країн Європейського Союзу. По-друге: фінансова підтримка від ЄС неймовірно зміцнила б його. З огляду на слабкість опозиції, відсутність у неї будь-якого плану, окрім тактики "гуртом і батька легше бити", це пролонгувало б правління Віктора Януковича принаймні до 2020 року. По-третє: з огляду на те, як саме збирався Віктор Янукович використати фінансову допомогу ЄС, немає жодних сумнівів у тому, що гроші були б розкрадені, а в суспільстві на роки утвердилася б думка, що "така" Європа нам не потрібна. Тобто цей режим був здатним лише дискредитувати ідею європейської інтеграції, бо не має з її принципами нічого спільного. Отже, громадяни України мають тільки тішитися, що такий сценарій не відбувся.

Урок другий. Слабкість лідерів опозиції

Ще одним важливим уроком 2013 року стало те, що люди, які опинилися біля керма опозиційної політики, м'яко кажучи, не надаються ні на роль реформаторів, ані на роль євроінтеграторів. Саме через слабкість українських політичних інститутів, нерозвинутість громадянського суспільства та успішну підкилимну боротьбу цій трійці вдалося монополізувати виключне право представляти опозицію. Обираючи між безкомпромісною боротьбою з режимом і комфортним імітуванням опозиційності, наші лідери вибрали другий варіант. В результаті у них не виявилося не тільки стратегічної програми дій, але навіть найменшого плану на сьогодні і завтра. Вони не зуміли вповні скористатися протестним потенціалом людей, що вийшли на майдани. Вони виявилися навіть неспроможними визначити першочергові завдання для мітингувальників.

Натомість лідери опозиції яскраво довели, що є людьми безвідповідальними, які не відчувають політичного моменту, не можуть адекватно оцінити ситуацію і раз по раз пропонують наперед провальні варіанти. До таких можна зарахувати голосування у Верховній Раді про недовіру урядові Азарова. Жоден стратег і тактик не поведе свою армію в бій, поки не порахує підконтрольні йому багнети. Було вкрай нерозумно ставити питання про недовіру, не провівши попередні консультації з депутатами з інших фракцій, які "захиталися" і могли підтримати пропозицію опозиціонерів.

Було вкрай неправильно оголошувати початок загальнонаціонального страйку, знаючи, що його ніхто не готував навіть на Заході України, що в масштабах цілої держави він є просто неможливий. Тому чергова "опозиційна" затія перетворила важливу справу на дешевий фарс. Що ж стосується одного з найважливіших питань, а саме – організації всенаціональної боротьби з режимом Януковича, то тут взагалі повний провал. Від лідерів опозиції досі так і не прозвучали якісь спільні гасла та реальні пропозиції для громадян Сходу і Півдня України. Складається враження, що або опозиція збирається перемагати режим виключно силами Заходу і Центру, а потім поставити "східняків" перед доконаним фактом, або вона не бачить майбутнє України в межах існуючих кордонів. Ігнорування велетенського, густонаселеного регіону, який, чого гріха таїти, маючи свою специфічну політичну культуру, кожного разу множить на нуль всі європейські устремління решти держави, є недалекоглядним і дуже ризикованим.

Так само дивними виглядали "пріоритети" від опозиційних лідерів після провального голосування у Верховній Раді. Арсеній Яценюк закликав протестувальників рухатися на блокаду порожнього будинку Адміністрації президента. Як символічний, картинковий жест – це могло щось додати до особистого піару Яценюка. Але що це давало практично? І так критично можна пройтися по кожній ініціативі опозиційних лідерів. Нічого, окрім взаємних ревнощів, недовіри один до одного та особистого піару, в їхніх діях знайти не можна.

Але все ж позитивних моментів у цьому політичному вихорі більше, і вони вселяють оптимізм. Найбільшим позитивом, як на мене, виявилося те, що українці спроможні масово засвідчити свою громадянську позицію і висловити рішучий протест режимові. Приємною несподіванкою стала активна, подекуди переважаюча, участь молоді в акціях протесту. Час маргінальних мітингів минув, молодь "засмакувала" політику і з юнацьким запалом пірнула в неї з головою. Зрозуміло, що без гуль не обійшлося, без промахів також. Але саме поява в українській політиці потужного молодіжного чинника вселяє надію і оптимізм в майбутнє України. Організація євромайданів також показала, що ми маємо достатньо зрілих і кваліфікованих людей, які вміють повестися в критичних ситуаціях. Вміють протидіяти підготовленим провокаціям. Розрахунок на зневіру й апатію, на щастя, не виправдався.

Відсутність конкретного плану дій в опозиціонерів та постійні провали переконливо показали перше, що зараз треба зробити: розбити невиправдану "монополію трьох". У жодному разі не намагатися усунути їх із політичного процесу, бо це було б приріканням революції на поразку. "Трійцю" треба обов'язково підсилити громадськими діячами, молодіжними лідерами (включно зі старими активістами Студентської революції на граніті) та політиками, яких опозиційний тріумвірат свого часу відтіснив подалі з політичного Олімпу. Напевно, настав час для створення Громадської ради, куди обов'язково увійшли б і Петро Порошенко, і Анатолій Гриценко. Не можна робити долю цілої країни заручницею особистих амбіцій трьох, нехай навіть дуже шанованих людей. Лідерам опозиції, якщо вони приховують свій таємний зв'язок з певними олігархічними кланами, треба відкрито заявити про такі пов'язання, бо це вбереже їх від наступних поразок. Треба відкрито скористатися потенціалом  проєвропейських олігархів, якщо такі є. Але при цьому дати чітко зрозуміти, що результатом революційних перетворень стане не заміна персоналій у владі, а докорінна зміна системи влади. Треба чітко сказати, що розрахунку за "підтримку" посадами більше не буде.

Треба довести до свідомості усіх, від кого залежить прийняття рішень, що політика Януковича-Азарова – це шлях до банкрутства. Це прирікання України на вічне нидіння в "сірій зоні" Росії, це, якщо хочете, повільна політична смерть разом з Росією.

Прелюдія замість епілогу

Для того, щоб остаточно зробити свій цивілізаційний вибір, Україна мала обов'язково перейти через цей драматичний етап. За свої свободу і майбутнє треба боротися, а не чекати дива або чиєїсь ласки. Треба розуміти, що ніколи більше манна небесна не просиплеться на наші голови. Заради свого майбутнього добробуту треба важко і постійно працювати, а для гідної праці треба забезпечити відповідні умови. Для того, щоб у суспільстві утвердилися загальнолюдські цінності, треба не облудно імітувати їх визнання, а неухильно дотримуватися.

Ми маємо зрозуміти, що Януковичівський варіант євроінтеграції був спробою нецивілізованої, брутальної особи пролізти через чорний вхід на європейську кухню, бо свій стіл від надмірних апетитів "сімейки" враз спорожнів. Тому не сумуймо за цим варіантом. Але пам'ятаймо, що перед нами – Рубікон: або крах у "сірій зоні", або початок важкої дороги до гідного життя.