«Вусате сонечко» Василя Стуса та лідер шістдесятників, якому відірвало пальці

Івана Світличного називають духовним лідером шістдесятників, який гуртував довкола себе однодумців. Він боровся за українську мову, ідентичність та свободу слова. КДБ двічі арештовував його за «антирадянську агітацію», а під час концтаборів та заслання його здоров’я суттєво погіршилось.

ZAXID.NET зібрав цікаві факти із біографії літературознавця, критика, перекладача, поета, дисидента Івана Світличного, якого Василь Стус називав «вусатим сонечком».

***

Іван Світличний народився у родині колгоспників 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. У Івана було дві молодші сестри. Хлопець спершу навчався у початкові школі у рідному селі, змалку проявляв характер та супротив. У 1943 році Іван Світличний, якому тоді було 14 років, з іншими підлітками намагався підірвати нацистську техніку саморобною вибухівкою, через що позбувся пальців на руках, але це не завадило хлопцю навчатись на відмінно.

Хлопець закінчив Старобільську середню школу із золотою медаллю, після чого вступив до Харківського університету на філологічний факультет, який також закінчив із відзнакою. Він був перспективним дослідником, але через принциповість (особливо в українському питанні) на кафедрі його не залишили. Потім була аспірантура Інституту літератури, де його дисертацію не допустили до захисту, бо вона не базувалась на марксистсько-ленінських постулатах.

У 1956 році Іван одружився із Леонідою Терещенко (Льоля). Молода сім’я понад три роки жила у невеличкій кімнаті тещі – місця було обмаль, а його доводилось ділити шістьом людям.

Івана Світличного називали організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Фото з архіву музею шістдесятництва у Києві

Згодом Леоніда згадувала їхню першу квартиру, яку Світличні отримали у 1960 році: «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини».

Із 1960 року Івана Світличного називали організатором культурного та наукового життя творчої молоді, а його помешкання стало дискусійним клубом для шістдесятників. Лесь Танюк організував у Києві Клуб творчої молоді – осередок ранніх шістдесятників. Івана Світличного називають душею цього клубу. До оселі подружжя любили приходити Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба та інші.

Іван Світличний встановив контакт із діаспорою на Заході, поширював самвидав, передавав щоденник Василя Симоненка. Варто також додати, що Іван Світличний мав одну з найкращих приватних бібліотек Києва. Після смерті сестра Івана передала його бібліотеку із 10 тисяч томів Харківському національному університету імені Каразіна.

Перший арешт Івана Світличного стався у 1965 році. Очевидно, що його громадська позиція та регулярні зібрання у помешканні не могли не привернути увагу КДБ. Коли Івана не було вдома, у квартирі провели обшук, потім ще один. Дружина Світличного звернулась до КДБ, адже не могла знайти чоловіка, і через тиждень їй офіційно підтвердили його арешт.

Перший арешт Івана Світличного стався у 1965 році. Фото з архіву музею шістдесятництва у Києві

За звинуваченнями у «антирадянській агітації та пропаганді» арештували не лише Івана Світличного, а й Опанаса Заливаху, братів Горинів, Михайла Косіва. Через вісім місяців Світличного відпустили через брак доказів.

Після звільнення Івану Світличному було нелегко. Його не брали на роботу, його праці були під забороною друку, тому свої переклади публікував під псевдонімами.

Другий арешт стався 12 січня 1972 року через «справу Добоша». Тоді ж арештовують Євгена Сверстюка, Василя Стуса, а згодом і молодшу сестру Світличного Надію. Через рік відбувся закритий судовий процес, де Світличному присудили 7 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання. Він відбував покарання у Пермській області, у нього погіршився стан здоров’я, але Іван Світличний намагався працювати на рівні з іншими.

Івана Світличного називали «табірною совістю» – він мав беззаперечний авторитет серед політв’язнів, витримував тривалі протестні голодування. Табір та заслання в Алтайському краї остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У 1981 році на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, він пережив клінічну смерть, а під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Із червня 1979 року Івана доглядала дружина Льоля, яка була з ним на засланні.

«Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 р., а як творча людина – загинув у серпні 1981 р. в засланні на Алтаї», – писала дружина Івана Світличного.

Василь Стус із Іваном Світличним

У січні 1983 року Івана Світличного звільнили, він добирався до Києва потягом, адже через свій стан здоров’я не міг летіти літаком. Дорога була виснажлива. Після заслання стан Івана Світличного був тяжким і він уже не міг повернутись до громадської діяльності. У Києві він жив в будинку без ліфта, тому фактично не бував на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після якого він Іван уже не міг говорити та рухатись.

Іван Світличний помер 25 жовтня 1992 року. Його поховали на Байковому кладовищі у вишиванці, подарованій Василем Стусом. Могила Івана Світличного розташована неподалік могили Василя Стуса, який називав Світличного «вусатим сонечком».

Василь Стус присвятив Івану Світличному вірша, він писав:

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!…

При підготовці матеріалу використано дані Вікіпедії, «Радіо Свободи», «Українського інтересу», Українського інституту нацпам’яті, «Стріткоду».