Як «моральні авторитети» освіту рятували

Що б там не казали скептики, національно-демократична інтелігенція тримає руку на пульсі епохи. Не встигли випускники шкіл та вишів оговтатися від випускних оргій, члени «Ініціативи Першого грудня» закликали нас «об’єднати зусилля задля якісних змін в освіті».

З ними важко не погодитися: будь-які системні зміни в країні неможливі без реформи системи освіти, не кажучи вже про підвищення конкурентоспроможності держави.

Проблеми нашої освіти члени «Ініціативи Першого грудня» виводять з історичних обставин, а саме з «казарменного» імперського духу, який ще не вивітрився з України загалом і коридорів освітніх закладів зокрема. Через це українська освіта «не ставить за мету сформувати особистість, навчити мислити, прищепити бажання бути вільною людиною чи дати конкурентні знання». Відтак продуктом системи освіти є цинічна людина, чия мораль – «подвійні стандарти в особистому, суспільному і державному житті». Аби виправити ситуацію, автори пропонують впровадити «цілісну систему національного виховання – від дитячого садка до університету», яка мала б «навчати людину змалечку любити й шанувати Україну».

При всій повазі до «Ініціативи Першого грудня», подібні ідеї – хворобливе дитя тоталітарного способу мислення. Тоталітаризм не визнає за суспільством ані права, ані здібностей до самостійного мислення і моральних суджень – це дика маса, яку слід опанувати і виховувати. Звісно, в її ж власних інтересах. Щось подібне в ефірі радіо «Свобода» нещодавно озвучив Мирослав Маринович. На його думку, в Україні сформувалася «аморальна більшість», яка не хоче жити чесно, а тому ситуацію має врятувати високоморальна меншість, бо ж «нове приходить завжди в меншості». Ось так в моралізаторському запалі благенька націонал-демократія перетворюється на щире «донцовство» з його фантазіями про провідників і плебс, «козаків» і «свинопасів». Та й ідеальним взірцем послідовного патріотичного виховання є… той таки Радянський Союз, де «високоморальна меншість» в особі партії системно і послідовно «промивала мізки» – від дитсадка до ВНЗ.

На думку членів «Ініціативи Першого грудня», українці не лише аморальні, а ще й тупі, бо не розуміють необхідності реформи освіти. Згинаючись під «тягарем білої людини», автори закликають людей доброї волі «сформувати реальне суспільне замовлення на якісну освіту» – нібито його не існує. Ніде правди діти: запиту на системне патріотичне виховання і моральний вишкіл дійсно не існує. Абітурієнтів та їхніх батьків цікавлять гарантії, а не побрехеньки університетських промоутерів, випускників – працевлаштування за фахом, роботодавців – фахівці, а не бовдури з папірцями-дипломами. Ось таке суспільне замовлення – більш ніж реальне і стійке. 

«Накачавши» систему освіти ідеологією, а суспільство – моралістикою, «першогрудневці» пропонують інтегрувати вітчизняну освіту «в європейський, а отже – глобальний простір». Дуже цікавий, але, на жаль, беззмістовний пункт. Наслідуючи стилістику та методологію «Хартії вільної людини», автори вживають слово «Європа» виключно в ритуальних цілях, не профануючи текст конкретикою. В певному сенсі українська освіта вже давно інтегрована до глобального простору: наші ВНЗ масово роздають дипломи китайцям, туркменам, індусам, мешканцям сонячної Африки та деяких арабських країн. Між тим, українські виші втрачають будь-який зв’язок з українськими реаліями. Провінційний ВНЗ, який щороку випускає 30 культурологів, 50 філософів і 150 психологів, слід перш за все інтегрувати не до абстрактного «європейського простору», а до українського ринку праці. Інакше його випускники «інтегруватимуться» до «європейського простору» в якості заробітчан… Чи таку світову інтеграцію мали на увазі Мирослав Маринович, Євген Сверстюк та інші високодостойні панове?

Звичайно, є в даному зверненні і правильні слова про неприпустиму бідність вчителів, про деструктивний вплив корупції, про жалюгідний стан науково-дослідницької роботи. Але все це підводиться до традиційного нацдемівського знаменника – полум’яного заклику до об’єднання. Об’єднання – це, схоже, фетиш сучасної української інтелігенції, панацея, готова відповідь на будь-який виклик.

На думку нашої «високоморальної меншості», освітяни, «широкі кола зацікавлених фахівців», студентство, батьки і громадські активісти повинні злитися в «єдиний громадський рух», аби… «розпочати об'єднання зусиль задля якісної реформи освіти і проти корупції у цій сфері». Злитися, аби започаткувати об’єднання… тьху! Боротися ж вони мають через підтримку відповідних парламентських ініціатив (яких саме – не уточнюється) та (sic!) публічні звернення та виступи. Теза про те, що суспільство нібито «досі залишалося мовчазним» (щодо освітніх проблем), схожа на спробу когось образити. Невже до червня 2013-го не було закликів і звернень? Невже студентські «антитабачні» кампанії – це «мовчанка»? Чи шановні моральні провідники живуть в якійсь паралельній галактиці і просто не в курсі подій?..

Словом, новий «креатив» «Інціативи Першого грудня» викликає ті самі почуття, що і її програмовий документ – «Хартія вільної людини». Або гора народила мишу, або ніхто нікого і не збирався народжувати. А може, моральні провідники просто не схотіли озвучувати очевидні, але вкрай неприємні речі, здатні «поховати» рейтинг будь-якого президента, не кажучи вже про інтелігентський гурток?

Наприклад, чом би не розповісти про надлишок ВНЗ в країні і необхідність його ліквідації? Адже саме через нього виникає нездорова конкуренція на ринку освітніх послуг! Від того, що МОН роками акредитувало буквально «все, що рухається», ми не стали країною університетів, ми стали країною-лузером з девальвованою вищою освітою. Чому б не розповісти про страшенну диспропорцію між запитом ринку праці і пропозицією ВНЗ? Тисячі молодих українців отримують фах, який нікому не потрібен, поповнюючи бюджет альма матінки та ряди дипломованих безробітних. Декілька слів варто сказати і про школу, яка давно перетворилася на кадровий відстійник – більшість молодих працівників потрапляє туди не за покликанням, а через безвихідь. Багато, дуже багато чого слід було сказати…

Втім, нашу інтелігенцію можна зрозуміти: ставлячи питання руба, легко нажити собі ворогів. А от розводитися про свободу і мораль можна без жодних наслідків, справляючи до того ж враження власної значущості. Але навіщо нам, «аморальній більшості», такі провідники?