Євроунія стоїть на порозі прориву

Напад Росії на Україну з 2014 року і широкомасштабне вторгнення з 2022 року, разом з кількома іншими доленосними подіями в Європі та навколо неї, знову порушили фундаментальне питання про те, які саме інтереси і цінності можуть бути спільними для різних європейських народів. Події, що відбулися після анексії Криму Росією десять років тому, і особливо після початку великої війни два роки тому, змінили попередні політичні пріоритети Європейської Унії та її держав-членів, а також європейських країн за межами ЄУ, включно з Туреччиною. У світлі цих та інших нещодавніх подій у Східній Європі, а також дискусій, що тривають навколо них, майбутні перестановки і реконструкція основних інститутів ЄС у період між 2024 і 2025 роками набули нового виміру.

Низка наднаціональних структур уже пов'язує країни-члени ЄУ та країни, що не є її членами. Вони варіюються від старих інституцій, таких як Рада Європи (РЄ), ОБСЄ, ЄЕЗ або Митний союз ЄС-Туреччина, до нових, таких як Чорноморська синергія, Програма Східного партнерства (СП) чи Люблінський трикутник. Деякі із цих структур або включали в минулому (як Рада Європи), або досі включають (як ОБСЄ) Росію як учасника. Однак їх виявилося недостатньо, щоб запобігти різкій ескалації російсько-української війни у 2022 році. Дещо схожа історія стосується нещодавніх військових протистоянь між Вірменією та Азербайджаном – країнами, які є рівноправними учасниками, серед іншого, Ради Європи, ОБСЄ та Східного партнерства.

Останні фатальні події в Європі вказують на необхідність більш ніж косметичних змін у відносинах ЄС з іншими європейськими країнами з двох причин. По-перше, попередні підходи та ініціативи Брюсселя виявилися недостатніми для зменшення або протидії напруженості у Східній Європі, яка призвела до війни. Вони потребували у 2022 році (і досі потребують) ревізії в контексті їхньої очевидної неспроможності забезпечити мир у Європі. По-друге, війна, що триває, та її численні наслідки по всьому світу змушують шукати інноваційних підходів і дій, які можуть допомогти врятувати українську державу від знищення, а європейський безпековий порядок – від руйнування. Фундаментальний перегляд і принаймні часткова реконфігурація попередньої політики Брюсселя щодо країн, які не є членами ЄУ – насамперед всередині самої Європи, – уже відбувається.

Найбільш вартою уваги зміною за останні два роки стало підвищення 2022 року статусу України й Молдови, а у 2023-му – Грузії та Боснії і Герцеговини до рівня офіційних кандидатів на повноправний вступ до ЄУ. У той час як країни Західних Балкан мали перспективу членства в ЄС понад 20 років, остаточна доля Трійки асоціації – тобто України, Молдови і Грузії – залишалася незрозумілою після започаткування Східного партнерства у 2009 році. Лише у відповідь на напад Росії та заявку України на членство навесні 2022 року Єврокомісія взяла на себе ініціативу переконати країни-члени Унії змінити своє ставлення не тільки до Києва, а й до Кишинева і Тбілісі. Наприкінці 2023 року Європейська Рада схвалила початок переговорів про вступ з Україною й Молдовою і акцептувала Грузію як країну-кандидата на вступ до ЄС. Цим самим Брюссель нарешті прояснив досі невловиму мету трьох особливо великих угод про асоціацію та їхніх поглиблених і всеохопних зон вільної торгівлі, які він уклав із цими трьома країнами у 2014 році.

Іншою важливою інституційною зміною у відповідь на широкомасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року стало створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС) – ініціативи, яку 9 травня 2022 року символічно запустив президент Франції Емманюель Макрон. Загалом 47 країн, разом з Туреччиною, погодилися приєднатися до ЄПС, створивши в такий спосіб нову загальноєвропейську структуру для консультацій та оновлення відносин ЄУ з іншими країнами. Створення ЄПС можна розглядати як вираження нового почуття спільності європейських національних інтересів перед обличчям жорстокого нападу Росії на одну з найбільших націй нашого континенту. Це також може свідчити про нове відчуття спільності між тими країнами ЄУ і нечленами ЄУ, які відстоюють європейські цінності й бажають відповісти на більший нормативний виклик, кинутий Москвою та її різноманітними антизахідними союзниками.

Однак майбутні перспективи (у вужчому сенсі) ЄПС і кінцевий вплив ширших мотивів, які призвели до його створення, ще належить з'ясувати. Вони залежатимуть не лише від бажання, здатності й успіху ЄУ в поглибленні відносин, асоціацій та, частково, інтеграції з європейськими країнами, які наразі не входять до Унії. Оскільки останні складають барвисту групу країн, то нові загальні ініціативи, такі як ЄПС, можуть функціонувати лише як форум для дискусій і налагодження контактів. ЄПС та старіші загальноєвропейські організації, такі як Рада Європи чи ОБСЄ, можуть бути корисними для поширення чи обговорення тієї або іншої ідеї серед десятків країн-учасниць. Однак всеохопні ініціативи, такі як ЄПС, відіграватимуть меншу роль у конкретному плануванні і практичному впровадженні правових, інституційних та матеріальних покращень у відносинах між ЄУ, його державами-членами та країнами Європи, що не є членами Унії.

Двостороннє і багатостороннє поглиблення співпраці у відносинах з ЄУ є не тільки завданням сьогодення щодо тих європейських країн, які найбільше постраждали або перебувають під загрозою військового нападу з боку Росії, а саме: України, Грузії, Молдови та Вірменії. Це також є обов’язком щодо інших європейських країн за межами ЄУ – від Ісландії та Великої Британії до Азербайджану і Туреччини. Основним фокусом такої співпраці сьогодні стали національна та транснаціональна безпека і стійкість. Сприяння більшому обміну, співпраці і єдності в різних сферах щодо відлякування, запобігання або принаймні стримування російської та інших антизахідних військових дій у Європі – кінетичних, гібридних, психологічних, політичних, економічних тощо – набуло майже екзистенціального виміру. Воно визначатиме не тільки якість, але й виживання європейських демократій і їхніх різноманітних альянсів – передусім ЄУ, хоча й не тільки.

Більше того, поглиблення й розширення співпраці у сферах, не пов'язаних безпосередньо із захистом безпеки, цілісності й суверенітету Європи, також сприятиме зміцненню європейської спільноти держав. Широкий спектр сфер, де Брюссель та інші столиці ЄУ можуть і повинні вживати ефективніших транс'європейських заходів, охоплює просування промислових інновацій, забезпечення кращого соціального й екологічного захисту, а також сприяння більшій гендерній рівності, науковому поступу й культурному обміну. Прагнення до більшої співпраці й інтеграції в цих та інших сферах по всій Європі сьогодні є не просто виявом нормативних переваг транснаціонального гуманізму, європеїзму та/або лібералізму. Це стало питанням самозбереження.

Якщо європейські демократії – як всередині, так і поза межами ЄУ – не будуть триматися ближче одна до одної і не допомагатимуть одна одній розвиватися й захищати себе, вони опиняться в небезпеці. Можна припустити, що Росія та інші антизахідні сили шукають слабкі ланки в європейській спільноті держав. Вони будуть – як Москва робить це з Україною з 2014 року – вибирати ці країни, щоб не лише атакувати їхні демократичні устрої та відкриті суспільства, але й намагатимуться перетворити їхні військові, інституційні та/або соціальні слабкості на фундаментальні виклики для Європи в цілому.

Стара політологічна приказка стверджує, що не тільки держави спричиняють війни, але й війни спричиняють держави (Чарльз Тіллі: «Війна створила держави, а держави створили війну»). Для Європи в цілому і ЄУ зокрема зараз постало питання: чи застосовується наднаціональна екстраполяція цього принципу? Чи посилить або послабить європейську спільноту держав нинішня російсько-українська війна? Найближчі роки це покажуть.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Unię czeka przełom