«Зірка на ім’я Марія. Вибрана проза»

У «Видавництві Старого Лева» друком вийшла книга Костянтина Москальця, до якої увійшли прозові твори та щоденник «Келія Чайної Троянди». Вона насамперед про самість та особливу справжність, яку так легко втратити в сучасному світі. Це інтелектуальне й дуже особисте письмо, яке спонукає по-іншому відчути світ — із запахом дощу впереміш із тліном на фотографіях; зі смаком яблук, налитих світлом і соком; зі світлою і чистою, наче радість, черешнею; з глибинним самоусвідомленням, навіть якщо для цього необхідною умовою (а радше потребою) є самотність.

Ця книжка – про творчу взаємодію людини з природою та водночас осмислення людської природи.

ZAXID.NET пропонує уривок із цієї збірки.

***

Місцями ожеледь

– Що сталося? Я тобі поясню, що сталося. Ми відмовилися від боротьби за існування, – сказала Орися.

– Від боротьби – так, а от від існування – не зовсім, – озвався Орест.

Вони стояли на другому поверсі пошти і дивилися на скляний парк за вікном. Уночі лило, потім ударив мороз, а тепер усе тануло. Люди перетворилися на незграбних пінгвінів з парасолями. Голі дерева з блискучого чорного скла, і кетяги рясної темно-червоної горобини, і рясний сизий бісер, від якого вгинаються найтонші галузки.

Хтось надумався палити опале листя, воно ледве тліло, байдужий сивий дим неохоче волочився догори, і це був хоч якийсь рух на тлі повсюдної заціпенілості. Але він не заспокоював очей і не відволікав уваги, радше загострював її, коловся, тривожачи своєю недоречністю. На пошті було тепло, самозабутньо валувало радіо, перебріхуючи і пом’якшуючи позавчорашню сенсацію BBC, біля віконця медитувала довжелезна черга. Вони зайняли місце в черзі, пішли до вікна і бесідували, з-поза скла дивлячись на мокрий дим, на скло дерев, на біле цинове небо, прибите низько над світом. Вони з’ясували, що не бачилися п’ять років, що двоє колишніх однокласників уже померло, а третій загинув у автокатастрофі, що вони обоє розлучені і обоє нестерпно прагнуть кави. Черга закам’яніла. Сувора блондинка потойбіч віконця, яка перед тим жваво ковтала відвідувачів, узяла чиюсь бандероль і пропала навік-віки. Радіо сердешно навіювало думки про те, що не так уже все й погано в нашій країні. Вітер східний, помірний, місцями ожеледь.

– Орку, давай утечемо. Ми ж колись тікали з уроків, – тоскно промовила Орися.

Вони втікали з уроків фізкультури або трудового виховання, які переважно стояли останніми в розкладі, сідали на сьомий трамвай і їхали до кінцевої, а тоді шукали фіалки і сон-траву у рідкому березовому гаї. Орися на той час була вищою за опецькуватого Ореста. «Орку, табуретку не забув?» – гукали їм услід однокласники. Але вони цілувалися лежачи. Одного разу на його новій куртці залишився кривавий слід від спільної насолоди, і він викинув куртку до сміттєвого бака біля сусіднього під’їзду, а вдома сказав, що її поцупили в школі. Того квітневого надвечір’я, коли Орися стала жінкою, а Орест – чоловіком, вони не знайшли жодної фіалки. Натомість їм зустрівся справжній живий вуж.

У «Вавилоні» під цю пору було порожньо. Бородатий бармен читав за стійкою газету, краєм вуха слухаючи Тараса Чубая, що співав про білі айстри, і зрадів, побачивши перших гостей цього дня. Орест замовляв кави і коньяки, Орися сіла за високим дерев’яним столом у кутку.

– Ми знову за останньою партою, – усміхнулася вона.

Вони завжди сиділи за останньою партою, хоча Орест недобачав написані на дошці формули і рівняння, переписуючи їх потім з Орисиного зошита. Зате він мав змогу покласти ліву долоню на її кругле коліно і пестити ноги у ніжних чорних колготках, піднімаючись усе вище. Орися стежила за перипетіями Великої Жовтневої соціалістичної революції, дихаючи дуже глибоко і повільно. Її відсторонені губи і щоки палали як маки.

Тепер за вікном падав густий мокрий сніг, а Чубай співав про срібне поле. Орися зняла капелюшок і поклала його на підвіконня. Орест ніяк не міг звикнути до того, що його ровесниці почали носити капелюшки. Років зо двадцять тому Орися першою вмерла б від сміху, якби їй запропонували ходити у ньому. Втім, капелюшок їй пасував. Вона помітно змарніла, але мала гарну модну зачіску, яка підкреслювала високу тонку шию, і злегка підмальовані вуста та вії. У незнайомому ароматі її парфумів Орест вирізнив піаніссімо жасмину, що незбагненним чином пов’язувалося з дитячими кондитерськими і шоколадним морозивом, яким вони навперемін частували одне одного на великих перервах. Всі «а пам’ятаєш» вони залишили на пошті.

– Ти така гарна. За нашу зустріч. Чи за побачення?

– А ти такий, як завжди. Може, й за побачення.

Вони дивилися на важкий сніг у вікні. Говорити не хотілося. Але хотілося сидіти у теплі, помалу пити гіркаві трунки, слухати музику і робити все це разом, удвох, як колись. В іншому столітті. Вони знову думали однаково і знали про це.

– Ми тепер одного зросту, – сказала вона. – Мабуть, я меншаю.

– Я вищий за тебе, – заперечив Орест. – Адже ти на високих обцасах. Не віриш? Давай поміряємось.

– Давай! – виклично відповіла Орися.

Вони вийшли з-за стола і стали посеред «Вавилону». Орест дійсно був вищим. Він легенько обняв її за плечі і поцілував.

– Добре, – сказала вона. – Але ти став навшпиньки.

– Я ніколи не стаю навшпиньки, коли міряюся! – обурився Орест. – Я навіть не знаю, як це робиться.

– Ой, Орку, розкажи це комусь іншому. Згадай, як ти тікав, коли на дачу приїхали мої батьки.

І вона показала, як саме втікав Орест. Він знову пішов по каву. А коли повертався, до зали зайшов офіцер у міліцейському кітелі. Прямуючи до бару, офіцер неуважно ковзнув поглядом по Орестовому обличчі, щось пригадав – і зупинився як укопаний. Орест скоса глянув на нього і хотів розминутися.

– Орку! – сказав офіцер.

– Ми десь із вами зустрічалися, – невпевнено сказав Орест. Офіцер покотився зо сміху.

– І не раз!

Це був Ігор, ще один їхній однокласник.

– Привіт, старий! – здивувався Орест. – Химерний день! Роками нікого не бачиш, а тоді за годину – весь 10-«Б» клас. Дичка теж тут!

Він озирнувся на стіл у кутку, але за столом було порожньо, Орися кудись вийшла.

– Дичка? А де твоя табуретка?

– Вона мені тепер ні до чого, – усміхнувся Орест. – Ігорку, сідай до нас.

– На жаль, старий, не можу. Я на роботі, забіг сигарет купити.

– Коли горілка заважає роботі... – згадав Орест їхню улюблену шкільну приказку.

– ...тоді кидай роботу! – засміявся Ігор. – Ні, старий, направду не можу. Дай мені “Camel”! Вітання Орисі, я її теж триста років не бачив.

– Давай коли-небудь зустрінемось, – запропонував Орест.

– Колись усі зберемося разом, – сказав Ігор, на ходу розпечатуючи сигарети. – Честь!

Вони міцно потиснули руки, й Ігор вибіг з «Вавилону».

Орест поставив кави і сів, чекаючи на Орисю. Їхня черга вже давно проминула. За цей час можна відіслати тисячу бандеролей. Може, тепер там не лишилося нікого. Він швидко відправить цінного листа, а Орися отримає свої аліменти. Потім він забере її до себе. Чого валандатися містом по такій слизоті? Вони переслухають усю музику, до якої роками не доходили руки. І потанцюють під неї. Під свою музику.

Орися відчуває кожний такт, пам’ятає кожне слово... Слухай, невже я й досі люблю її? Він узяв з підвіконня її капелюшок і вдихнув жасминові пахощі. Так, а вуж тоді не злякався. Підняв пласку голову і засичав, раз по раз випльовуючи яскраво-червоне жало.

Орися підійшла до столу і просто таки впала на лаву. Вона була цілковито зелена.

– Що сталося? – спитав Орест. – Тобі зле?

– Що сталося? – повторила вона. – Орест, любий, я не знаю, щo сталося. Я наче уві сні. Може, я збожеволіла, і сама ще не знаю про це, але чому?

– Ти не схожа на божевільну. Тільки дуже бліда.

– Ти знаєш, кого я щойно бачила? Він сідав у машину.

– Кого?! Хто сідав у машину?

– Ігор! Курдик!

– Курдик? Ну то й що, я теж його бачив. Він тут сигарети купував, дражнився табуреткою і передавав тобі палкі вітання.

– Ви говорили з ним? – жахнулася Орися.

– Слухай, не мороч голови. Говорили, так само, як оце з тобою.

– Орку, – прошепотіла вона, нахилившись через стіл і пильно дивлячись йому в очі, – ОР-КУ, Ігоря п’ять років як уже нема на цьому світі, він розбився в катастрофі: працював міліціонером у Києві, вони по ось такій блядській ожеледі гналися за кимось, й Ігор не справився з кермом, Ірка Синьонога була на його похороні, допомагала готуватись, ми ревли цілу ніч, я ж тобі про це ще на пошті казала.