У мене незвичний робочий день. Він розпочався, як зазвичай, о 10:00, але не в редакції, а на підстанції №2 екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Лікарка-інтерн Анна Давидяк поступилася мені місцем і перейшла в іншу бригаду, а я працюватиму у бригаді №137 з лікаркою Оксаною Батюк, фельдшером Василем Низкогузом і водієм Ігорем Сенівим.
Бригада щойно повернулася з виклику (у них зміна починається о 8:00), тож до наступного є невелика передишка. Аби я краще зрозуміла роботу «екстреної допомоги», мене ведуть в центральну диспетчерську, де приймають виклики з усієї Львівщини.
«Алло, то "швидка"?»
«Тисне в грудях і пече», «висока температура і кашель» – чую уривки фраз диспетчерів у відділі прийому викликів. Диспетчери ставлять уточнювальні запитання, фіксують виклик і тут же передають його у відділ скерування викликів, де вирішують, яка медична бригада поїде до того чи іншого хворого. Розмова диспетчера з додзвонювачем автоматично записується, як і час, коли надійшов дзвінок, коли прийнято виклик і коли бригада медиків поїхала до хворого.
Старша лікарка оперативно-диспетчерського відділу Наталя Березюк каже, що у диспетчерській цілодобово працюють лікар-консультант і лікар-кардіолог з телемедицини. Лікар-консультант може порадити людині, як собі допомогти у нескладних випадках, а лікар-кардіолог в основному консультує фельдшерські бригади з районів. Вони виїжджають на виклик, роблять кардіограму і скидають її кардіологу. Він в онлайн-режимі дивиться кардіограму і консультує: є інфаркт чи ні, які ліки в тому чи іншому випадку краще ввести хворому з захворюваннями серця.
Наталя Березюк хоче сказати ще щось дуже важливе, але не встигає: «137 бригада –на виїзд», – оголошують по селектору.
Від лікарки Оксани Батюк дізнаюся, що їдемо за важкими хворими, які медичним потягом прибули зі сходу. Це цивільні з ампутаціями, мінно-вибуховими травмами, деякі з них на ШВЛ.
"Швидка" 137 бригади зсередини
Дорогою до місця прибуття потяга розглядаю «швидку» зсередини. Це новий автомобіль Citroen, який обладнаний усім необхідним для надання екстреної допомоги. Бачу сучасні ноші на колесах, які легко зібрати і розкласти, дефібрилятор, відсмоктувач, інфузомат (апарат для дозування ліків), кисень у балоні і ШВЛ з постійною кисневою точкою, переносний кардіограф. З дозволу членів команди заглядаю у велику сумку з медпрепаратами. У ній є багато всього: бинти, дезінфікуючі розчини, медичні предмети для огляду хворого і всілякі ліки: знеболюючі, протинабрякові, кровоспинні, серцеві тощо.
Набір ліків для надання екстреної допомоги
«Наркотичні анальгетики у мене в кишені. Це ліки суворої звітності, а під час огляду хворого не завжди є можливість спостерігати за сумкою. Тож мені спокійніше, коли вони в моїй кишені», – каже Оксана Батюк.
І ось ми вже на залізничній станції, де, окрім нашої машини, стоять ще й інші. Медики мають список пацієнтів, які прибувають, і чіткий розподіл, хто, кого везе і в яку лікарню. Шістьох пацієнтів, які прибули медичним потягом, дуже швидко транспортують у «швидкі», буквально за пару хвилин. Вагони потяга зупинилися майже впритул до платформ, тож ношами можна заїхати у вагон, перекласти на них хворого і перевезти у машину.
Нашим пацієнтом є 38-річний Євген з Бахмута. Чоловік розповів, що вийшов з мамою на ганок попити чаю, і в цей момент «прилетіло»: мама загинула на місці, а він отримав численні мінно-вибухові поранення і втратив ногу. До Львова прибув на подальше лікування і реабілітацію.
38-річнимй Євген постраждав під час обстрілів Бахмута
«Швидка», що стоїть поруч з нашою, везе молодого чоловіка, який втратив дві ноги вище колін. Дуже боляче бачити таких хворих, але лікарі не губляться, а усіляко підбадьорюють їх.
«А мене повезуть хоч у хорошу лікарню?», – запитує один з них і тремтячими руками запалює цигарку.
«Найкращу. З реабілітаційним центром, де вам зможуть допомогти», – підбадьорливо кажуть чоловікові і дозволяють надворі докурити цигарку.
Робота медичних бригад – ризикована
З лікарні, куди доставили пацієнта, повертаємося на базу. І поки нема нового виклику, можу поговорити з медиками. Виявляється, робота медичних бригад є доволі ризикована. У нашій бригаді є фельдшер-чоловік, а є бригади, де лікар і фельдшер – молоді, тендітні жінки і, їдучи на виклик, вони ніколи не знають, хто і як їх там зустріне.
Лікарка-інтерн Анна Давидяк розповіла про недавній виклик, від якого мороз по шкірі. Вони приїхали на виклик до жінки з гіпертонічним кризом, яка була вдома з сином. Поки лікарі оглядали жінку, син був на балконі, а згодом зайшов у кімнату і, не кажучи ні слова, дістав із задньої кишені пістолет. Пацієнтка сказала лікарям, що пістолет справжній. Син сів біля матері, поклав на коліна пістолет і мовчки спостерігав, що роблять лікарі.
«Уявляєте, в яких умовах нам довелося надавати допомогу? Ми швидко зробили все необхідне і пішли з квартири. Уже на вулиці зателефонували в диспетчерську і повідомили, що, якщо буде ще виклик за цією адресою, щоб викликати поліцію, бо там небезпечно», – каже Анна.
Фельдшер Василь розповів, що за 34 роки роботи на «швидкій» доводилося не раз виїжджати на небезпечні виклики до наркоманів, психічно невріноважених, п’яних, які не лише ображали, а й кидалися з кулаками, але не пам’ятає випадку, щоб за це когось покарали.
Затримки в дорозі
«137 бригада – на виїзд», – знову оголошують по селектору, і на телефон лікарки Оксани приходить повідомлення, що на вул. Широкій задихається онкохворий чоловік.
Цей виклик належить до критичних, і до пацієнта, згідно з правилами, ми маємо дістатися впродовж 10 хвилин. Водій Ігор Сенів вмикає сигнал, і ми мчимо. Спершу водії чемно поступаються «швидкій» дорогою, та на вул. Гетьмана Мазепи затор, проїхати швидко не вдається. До того ж не всі водії беруть праворуч, аби дати змогу проїхати «швидкій». Втрачаємо кілька хвилин. Ще одна перепона вже на Левандівці: попереду фура, яка дуже повільно повертає на повороті, і обігнати її ніяк не виходить. До потрібного будинку на вул. Широкій з вул. Орлика дістаємося за 13 хв.
Біжимо до ліфта. У нього зайшов мешканець будинку, наша лікарка, а ми з фельдшером зайти не встигли, бо двері раптово зачинилися, зникло світло і ліфт зупинився. Наша лікарка застрягла у ліфті. Ми з фельдшером піднімаємось до квартири хворого сходами. І тут чую, що ліфт знову працює. Видихаю: лікарка знову з нами.
У квартирі нас чекає жінка і 65-річний чоловік. Він не задихається, йому просто важко дихати, і причиною цього є онкологічне захворювання, яке дуже вимучило чоловіка. Жінка дає йому всі призначені онкологом ліки, щоб полегшити стан. Раз на тиждень до них приходить лікар паліативної допомоги. Бригада «швидкої» дає поради, що робити, щоб він міг легше дихати, але суттєво поліпшити стан хворого медики у цьому випадку не в змозі.
Гнітюча ситуація, і, аби позбутися сумних думок, продовжую розпитувати медиків. Вони працюють позмінно – 12 або 24 години. За зміну (12 годин) буває 5-6 викликів, інколи й до 10. Війна, переїзд переселенців до Львова не призвели до збільшення кількості викликів. Багато їх було лише під час пандемії коронавірусу. А нині видався більш спокійний день, коли викликів небагато не лише у нашій бригаді, а й в інших також.
«Раз нема викликів, значить, люди здорові. І це тішить», – каже фельдшер Василь.
Ми тільки прибули на базу, аж тут лікарю приходить повідомлення, що нашу бригаду чекають на вул. Миколайчука: у літньої жінки сильна кровотеча з носа, яку неможливо зупинити. Кілька хвилин – і ми на місці. Мешканці будинку, побачивши медиків, завбачливо відчиняють вхідні двері.
85-річна бабуся з донькою зустрічають нас у коридорі квартири. Жінка каже, що кровотеча раптово почалася вранці, і вона не могла її зупинити. Потім заснула ненадовго, думала, що минулося, аж тут все почалася спочатку. Жінка п’є сильні ліки для розрідження крові, бо має тромби. І вже місяць не вживає таблетки для зниження тиску.
Лікарка і фельдшер вимірюють тиск, намагаються зупинити кровотечу. Просять покласти бабусю на ліжко, щоб зробити кардіограму, але рідні пройти в кімнату не дозволяють, бо там неприбрано. Стареньку кладуть на вузьку лавочку у коридорі. Незручно бабусі, незручно медикам. Присоски, які слід зафіксувати на тілі під час кардіограми, весь час відлипають, бо жінка лежить у незручному положенні. На моніторі кардіографа медики бачать, що інфаркту нема, але зафіксувати кардіограму на стрічку не вдається. Медики знайомляться з виписками з історії хвороби, ще раз оглядають ніс і горло пацієнтки та вирішують, що пацієнтку слід госпіталізувати в лікарню.
При порятунку людини часто вирішальну роль відіграє час
Викликів наразі нема, тож є можливість ще раз піднятися у центральну диспетчерську і довідатися, що такого важливого хотіла сказати Наталя Березюк. Медикиня просить донести до читачів, що при порятунку людини велику роль відіграє час. Тож треба пам’ятати про це, викликаючи «швидку». Не треба розповідати всю історію хвороби пацієнта, а чітко сформулювати головне: за якою адресою перебуває хворий, який його стан зараз: дихає – не дихає, є пульс – чи нема, який тиск, де болить тощо.
«Бувають випадки, що людина розгублена, у стресовій ситуації і не може чітко розказати про стан хворого. У таких випадках треба лише чітко відповідати на запитання диспетчера, це допоможе з’ясувати деталі, які важливі для приїзду "швидкої"», – каже Наталя Березюк.
Бувають випадки, що хворому конче потрібна домедична допомога до приїзду медиків. Диспетчер підкаже тим, хто біля хворого, як йому допомогти: як його покласти, що зробити тощо. Є чимало випадків, коли саме допомога рідних, близьких, а часто й незнайомих людей рятувала життя пацієнтам.
Моя зміна добігла кінця. Почуваюся втомленою, не стільки фізично, як психологічно. Важко бачити покалічених, невиліковно хворих людей, особливо тоді, коли ти нічим не можеш допомогти. І я стикнулася з таким лише одного дня, а лікарі «екстренки» бачать це щозміни. Тож після чергування зрозуміла, що вчасний приїзд «швидкої» і чиєсь врятоване життя залежить не лише від фаховості медиків, а й певною мірою від нас з вами: чи звільнили водії дорогу «швидкій», коли вона мчить на критичний чи екстрений виклик, чи зуміли допомогти недужому до приїзду медиків у критичних випадках, чи вчасно звернулися по медичну допомогу.
Ми використовуємо