Атрибути «справжності»

Нам усім не раз доводилося чути такі формулювання як «справжній козак» і навіть «справжній українець». Акцент на «справжності» апріорі мав би передбачати хоч якесь елементарне дослідження або принаймні звірку й порівняння з «несправжніми». Але вже при найпростішому аналізі випливає, що в більшості випадків – це штучні конструкти, які дуже часто мають літературне, а в наш час кіношне походження. Що ці клішовані образи є продуктом чиєїсь цілеспрямованої й усвідомленої діяльності, старої ідеологічної боротьби та пропаганди. Наприклад, що козацький міф – це не тільки надривний пафос Тараса Шевченка, не науковця, але мегаталановитого поета і художника, але й не менш талановитого Миколи Гоголя. Саме завдяки «Тарасові Бульбі» на наших неосяжних просторах утвердилися головні ідеологеми російської, імперської, історичної політики.

Не таємниця, а навіть добре досліджена істориком і публіцистом Климентієм Федевичем тема про використання Росією козацької тематики для формування у її православних громадян чітких антикатолицьких та антипольських настроїв. Так що коріння прославляння українських козаків тягнеться в часи царської Росії. Козацький міф, як і сам гетьман Богдан Хмельницький, надовго закріпився як головна підвалина того, що ми тепер з відразою називаємо «рускім міром». У радянський час до цього антизахідного міфу додалися атрибути безкомпромісної класової боротьби. Зі жорстокою помстою «польським панам», «єзуїтам», «єврейським орендарям». А якщо до цього додати історію «возз’єднання» та кров гайдамаччини, то зовсім не дивно, що справжніми українцями стають тільки ті, хто «не зрадив віри православної», боровся за «святую Русь», вирізав поляків, католиків, уніатів, заможних українців та євреїв.

І повірте, ця антизахідна козацька міфологія майже не зазнала жодних змін навіть у наш час. Дивлячись «просвітницькі» українські документальні фільми, особливо за участі докторів історичних наук Чухліба і Ко, не перестаєш дивуватися примітивності викладу старого радянсько-російського наративу. Обслуговування його в усій гібридній потворності постановочних сцен, фальшивої гри акторів і переказі ідеологічних конструктів сучасної російської пропаганди. Пропаганди у творчості й мистецтві образу справжнього, з погляду Росії, українця. Такого, що за православну Русь горло перегризе, ніколи більше не допустить панування «польських панів», безжального зарізяку, що тільки перед царицею падає на коліна, готового вбити власних дітей за те, що сподобилися на принади західної цивілізації. Водночас трохи придуркуватого, підлуватого, скупого, хитрого і завжди готового зрадити за вигідну ціну малороса.

Долучалися до формування Росією образу «справжнього» українця не тільки великі російські письменники, але й патріотично налаштовані українські творці, митці й актори. Бо ж не відмовився видатний український актор Богдан Ступка від ролі у фільмі комуніста Бортка «Тарас Бульба». У цьому перелицьованому російським пропагандистом антизахідному гімні. Де головні вороги «справжніх» українців – поляки, католики, пани і весь західний світ. Де гоголівське гасло «За Русь» перетворилося на «За рускую зємлю», «За Расію». У фільмі, який став центральною фігурою пропаганди «руского міра» в наш час. Так само не відмовлявся від ролей підлуватого українця-прапорщика відомий націоналіст Богдан Бенюк. Щирий українець і патріот не погидував роллю анекдотичного «хахла». І таких охочих підсобити росіянам у створенні образу «справжнього» українця було хоч греблю гати. То як тоді бути з тими «справжніми»?

Зрозуміло, що всі ті письменники, режисери, актори, діячі культури, науковці, які вважали, що треба розповідати «по-українському» про українську історію, тобто безкритично, мало чим відрізнялися від росіян. Їм здавалося, що якщо поміняти плюс на мінус і навпаки, але залишити стару історичну канву, то вийде мегапатріотичний продукт. Якщо уважно придивитися до кінотворчості українських режисерів за останні тридцять років, то виявиться, що фільми, зняті на кошти української діаспори, – це та сама вкрай заідеологізована радянська відрижка. Що всі ці «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня» нічого спільного з кіномистецтвом не мають. Це такі собі агітки для потішання самолюбства заокеанських комбатантів, їхніх дітей та внуків. Це мертві персонажі, які розмовляють цитатами з партійних бойових листків, ідеологічних праць та інструкцій. Вони можуть промовляти хіба що до малоосвічених і сентиментальних адептів старих віджилих ідеологій. Живого захоплення або бажання наслідувати, чого так сподівалися творці продукту, вони не викличуть. І це добре. Бо «воскові фігури» не можуть слугувати прикладом справжнього патріотичного українця.

Проте залишається відкритим питання, чому так сталося, що саме конкретні режисери і саме під такі сценарії отримували приватне й особливо державне фінансування? Безумовно, тут свою роль зіграла так звана патріотична конʼюнктура. Ну в якого національно свідомого міністра підніметься рука не дати грошей на патріотичний фільм про справжніх українців? Про молоденьких хлопців, які загинули в бою під Крутами? Звичайно, що в жодного. А про те, що фільм виявиться слабенькою копією радянського ідеологічного кіно і в ньому буде відсутня будь-яка рефлексія про причини загибелі цих молодих українських хлопців – ні слова. Фільм вийшов, його трохи подивилися і забули. Бо погане не справляє враження і не запамʼятовується. Хоча знімався він зовсім з іншою метою – для зміцнення патріотичного духу в українському суспільстві. Вийшло навпаки. Цей фільм не сподобався дорослим, бо вони памʼятали з радянського досвіду, яким цікавим усупереч обставинам може бути навіть ідеологічне кіно. Він не зайшов молодим, бо в ньому не було нічого повʼязаного з реальним життям. У підсумку – тема зіпсута, а гроші потрачені.

Мало того, після виходу низки українських історичних фільмів про «справжніх» українців, на зразок історії отамана Симона Петлюри, в багатьох українців витворилася ледве не відраза до кінорозповідей із примітивним ідеологічним сюжетом і з грою рівня північнокорейського театру з нехлюйським гримом. Із приклеєними бородами, фальшивими емоціями і «правильними», на думку авторів, ідеологічними акцентами. У цих фільмах з першого до останнього кадру промовляє штучність і надуманість. Відштовхує мертвечиною параграфів застарілих підручників.

Але, на щастя, бійці на теперішній війні дуже легко обходяться без історичного ідеологічного пафосу і їм якось не до пошуку «справжніх українців» у їхньому бойовому товаристві. Бо справжніми для них є всі, хто віддано боронить свою рідну землю і своїх людей. Зауважте, не ідеологію, не політичну доктрину і тим паче не політичну партію з її політичним бомондом.

Цікаво, що виявилися непотрібними і старі історичні наративи, які ще недавно вправно підсовувалися у вигляді національної ідеології державними чиновниками від історичної політики. Як швидко покрився порохом реквізит «справжньої» національної культури, яку продукували «спілчанські» письменники, художники, театри, а також хори і танцювальні колективи. Що вже й забулися недавно зняті при щедрому фінансуванні з державного бюджету бездарні фільми на історичну тематику. Тому що фільми з пропагандистською складовою і штучною патріотичною естетикою вже на старті є вторинним продуктом. Але це аж ніяк не стосується переконань «диванних» борців за правильну історію, чисту націю і за «справжніх» українців. Які чекають перемоги, щоб знову запропонувати свої послуги коштом державного бюджету. Питання залишається відкритим. Чи вдасться їм знову?