Чому Грузія здалася? Урок для України

26 жовтня у Грузії відбудуться перші парламентські вибори в новому форматі – повністю за пропорційною схемою. Партія влади, «Грузинська мрія», прогнозовано прагне втримати владу, яка захиталася після низки гучних скандалів, пов’язаних, зокрема, з колишнім президентом країни Міхеїлом Саакашвілі, який уже не перший рік перебуває за ґратами.

Саме на персоні Саакашвілі вирішив зробити акцент у своєму виступі на передвиборчому мітингу колишній прем’єр-міністр Грузії – і фактичний власник цієї невеликої південнокавказької держави – Бідзіна Іванішвілі в місті Горі. Місто Горі, між іншим, є особливим – це батьківщина Йосипа Сталіна, там досі функціонує музей радянського диктатора. Цікаво, що після війни 08.08.08 його хотіли трансформувати в музей російської агресії, але через кілька років місцева влада проголосувала проти цього рішення.

А ще Горі відоме тим, що було окуповане в ту саму кількаденну війну Росії проти Грузії. Війну, у якій тоді Росія (і частина цивілізованого світу) звинувачувала Саакашвілі, а зараз, на мітингу, звинуватив й Іванішвілі. І не просто звинуватив – а заявив, що Грузія має вибачитися перед Південною Осетією за ті події. Ба більше, бізнесмен, який фактично приватизував усі владні інституції країни, наголосив на тому, що «Грузинській мрії» потрібна конституційна більшість для того, щоб провести поправки, пов’язані з територіальною цілісністю.

Що мав на увазі Бідзіна Іванішвілі під цими поправками – можна тільки вгадувати. Це з однаковою реалістичністю можуть бути якісь спроби надати осетинам більше прав у складі Грузії, аж до федерації чи навіть конфедерації, чи фактична відмова від так званої Південної Осетії. Та головне не це – до тих поправок може і не дійти. Головне в історії з виступом у Горі – це вибачення, про яке заговорив Іванішвілі.

З одного боку, такий крок фактичного власника Грузії зрозумілий. Тема Саакашвілі, який формально й розпочав ту війну, так чи інакше постає на порядку денному перед парламентськими виборами. Тому Іванішвілі, як може, намагається торпедувати опозицію. А грузинське суспільство не особливо цьому й опирається. Це, до речі, не новина в сучасній історії Грузії, варто згадати лише історію першого президента країни Звіада Гамсахурдіа, якого менш ніж через рік після вступу на посаду скинули тодішні опозиціонери – і все заради того, щоб Грузію на довге десятиліття очолив колишній радянський чиновник Едуард Шеварднадзе (відтоді процес розвитку цієї країни не просто загальмувався, а взагалі зупинився – на початку нинішнього століття навіть Україна на тлі Грузії виглядала успішною країною).

Утім, грузинські проблеми нехай залишаються грузинам. І якщо вони готові до чергового періоду занепаду й російського контролю над економічним (а потім і суспільно-політичним) життям їхньої країни – значить, так їм і треба. Та в цій історії є дуже важливий урок для нас, українців.

Бо рано чи пізно нинішня російсько-українська війна завершиться і почнеться нове життя. У якому все одно за східним кордоном буде існувати Російська Федерація (можливо, в іншому форматі чи з іншою назвою, але існуватиме). Тоталітарна, як зараз, авторитарна, як до 2022 року, демократична, як… майже ніколи – але буде.

І так чи інакше в Україні циркулюватимуть думки, трансформовані згодом – не зараз, але як не до перших, так до других повоєнних виборів точно – у певну політичну позицію. Позицію «давайте жити дружно», «треба помиритися заради майбутнього». А там дійде й до вибачень. Перед ким? Ну, скажімо, перед мешканцями «ДНР» і «ЛНР» – за «вісім років бомбардування Донбасу». (Перш ніж іронічно усміхатися, згадайте, що колись навіть скасування Грузією віз для росіян виглядало дикувато, а зараз уже йдеться про вибачення – по суті, перед агресорами.) Чи перед мешканцями контрольованих під час війни районів Курської області.

Звісно, усе це не з’явиться отак, з нічого. Але те, що з’явиться – і що в частини повоєнного українського суспільства буде запит на «голубів миру» й відновлення взаємин з Росією, – сумніватися не варто. Варто готуватися до цього, причому не після війни, а вже зараз. Для того, щоб цей грузинський досвід не став пророчим для України – як сам факт російської агресії.

Українцям варто пам’ятати зовсім інші вибачення. Ті, які своїм стоянням на колінах перед пам’ятником жертвам повстання у варшавському гетто приніс федеральний канцлер Німеччини Віллі Брандт. Той самий, який з 1933 року перебував в еміграції і вів антинацистську діяльність – і був справжнім хорошим німцем (на відміну від тих «хороших росіян», які, не встигнувши вийти з путінського ГУЛАГу, тут же почали просувати на Заході відверто путінські наративи). Отакі вибачення – у вигляді нового президента Росії на колінах в Ірпені, Бучі, Ізюмі чи Маріуполі – є єдино прийнятними після російсько-української війни.

Грузії – як і Україні – немає причин для вибачення. Абхазія, Південна Осетія, «ДНР», «ЛНР» – усі ці покручі з’явилися на політичній мапі світу не через якісь дії Тбілісі чи Києва, а через імперську сутність кремлівської влади. За це – як і за людиноненависницьку сутність режиму Адольфа Гітлера – має вибачатися агресор. Саме така відповідь має лунати на адресу кожного майбутнього «голуба миру», який хоча б спробує протягнути в український суспільно-політичний простір тему примирення з Російською Федерацією.