Навіщо нам Україна

Після початку повномасштабної війни велика кількість українців (переважно жінок і дітей), буквально кілька мільйонів громадян, виїхали за межі рідної держави, щоб не потрапити під російські кулі, снаряди й ракети. Багато хто залишається емігрантами і досі, чекаючи на завершення війни і плануючи повернення. А поки триває війна, українці є вимушеними гостями в Європі – і поступово стикаються там із не дуже приємними сторонами життя-буття.

Як от, наприклад, колишня співробітниця сайту, на якому ви читаєте цей текст, Галина Чоп. Якщо коротко – то її сина довго і системно булили, а ні керівництво навчального закладу, ні батьки дітей-агресорів ніяк особливо не реагували. При цьому історія Галі і її сина відрізняється від історій українських емігранток, бо вона живе у Швейцарії ще з довоєнних часів, її чоловік – місцевий, діти, відповідно, етнічно наполовину швейцарці. Але проблема тут не в українському походженні її мами (принаймні поки підстав стверджувати зворотне немає), а в тому, що вони відрізняються від інших дітей.

А діти українських мігранток – вони відрізняються апріорі, без жодних додаткових умов, причин і підстав. Вони в багатій, благополучній і толерантній Європі – чужі. До того ж їх, на відміну від мігрантів з Близького Сходу й Північної Африки, не бояться – бо звідти їдуть переважно чоловіки, яких, наприклад, у Німеччині охарактеризовують тими словами, які, наприклад, злетіли з вуст футболіста Тоні Кроос, який давно грав в Іспанії. (Нічого особливого, просто визнав, що йому, як батьку, спокійніше жити саме на Піренеях, бо в Німеччині вечорами юним дівчатам, таким, як його донька, гуляти не дуже безпечно.) А українські жінки навіть у вимушеній еміграції влаштовуються, працюють, намагаються створити хоч якийсь комфорт для себе і дітей.

Скажемо навіть різкіше і чесніше – наші вимушені біженки і їхні діти в Європі, у тій же Німеччині, самі стають жертвами агресії. З боку тих же «німців», які репатріювалися з Радянського Союзу чи СНД, і в яких від німецького коріння їхніх батьків-дідів лишилося лише бажання жити в багатій країні. Але при цьому з «Пєрвим каналом» і Путіним у телевізорі.

Та мова не тільки про відкриту агресію, а й про приховану зверхність місцевих жителів до українських мігрантів. Яких, звісно ж, «ніхто не кликав» до себе – але, разом з тим, хіба не Німеччина, хіба не її ексканцлерка Анґела Меркель зробила все можливе, з бухарестського саміту НАТО 2008 року починаючи і закінчуючи газопроводом «Північний потік-2», щоб Україна залишалася в російському капкані, а у спробі з цього капкана вирватися заплатила страшну, колосальну, як для Європи ХХІ століття, ціну? А втім, хто з німців про це згадає…

Усі ці історії – вони, з одного боку, є просто окремими випадками, які, можливо, і не об’єднуються в єдину цілісну картину. Але, з іншого боку, дають нам можливість замислитися над одним дуже важливим, можливо, головним питанням у житті: навіщо нам взагалі Україна?

Звісно, проживши кілька років у європейських країнах, українці тепер уже знають і про потужні проросійські настрої в ЄС та на його околицях (поцікавтеся при нагоді про те, як російські гроші перемелюють мізки навіть ісландцям, які настільки далеко від двох наших країн, що їм ліньки розбиратися в тому, хто тут з нас має рацію). І про якість тих чи інших послуг. Взяти хоча б, до прикладу, «Укрзалізницю», «Нову пошту» чи багато ще яких українських сервісів, які поверненці будуть просто обожнювати, побачивши і, головне, відчувши на собі, як, наприклад, їздять потяги в тій же Німеччині.

Та все це – не головне. Усе це, звісно, неприємне, але з такими проблемами і нюансами можна жити. І непогано жити, як показує європейський досвід. А із чим не можна звикнутися, так це з тим, що навіть у цій багатій, успішній і красивій, як обгортка шоколадки, країні ти – людина другого сорту. І рано чи пізно тобі про це нагадають.

Головне в Україні – не дешеві стоматологічні послуги, не пунктуальне (навіть у часи війни!) залізничне сполучення, не швидкі поштові служби. Головне в Україні, сама суть існування її як держави – це можливість бути тут, на цій землі, на цій території, у цій країні, СОБОЮ. Бути українцем і знати, що за це тебе ніхто не булитиме, не обзиватиме і не битиме. Ось навіщо взагалі потрібна держава під тризубом і синьо-жовтим прапором. Для того щоб бути прихистком, бути домом для цієї великої європейської нації.

І це аж ніяк не наша ідея. Батьки-засновники свого часу створювали державу Ізраїль саме з тією ж метою – щоб євреї з усього світу мали на земній кулі таке місце, де їх би не знищували за те, що вони євреї. Так, ізраїльтяни постійно змушені оборонятися, відбивати агресію сусідів, які, мабуть, ніколи не вгомоняться. Але вони точно знають, що тут, удома, до них не прийде людина у формі, щоб відправити до концтабору. Саме тому Голокост має настільки важливе значення в історії Ізраїлю – бо це вічне нагадування, навіщо євреям своя країна. Якраз для того, щоб мати на планеті місце, де Голокост більше ніколи не повториться.

А для українців таким місцем має врешті стати Україна. Бо хоч на Сході, хоч на Заході – ми все одно не вдома. Ми не можемо спертися на владу, бо вона для нас чужа, у неї є свої проблеми, своє суспільство, чиї проблеми вона вирішуватиме передусім. А тут, між Сяном і Сіверським Дінцем, між Прип’яттю і Чорним морем – наш прихисток. Наш дім. І саме за його існування – а не за кордони 1991 року, не за євроінтеграцію, а за існування дому для українців і триває ця війна. Нам цей дім потрібен, а росіянам – ні. А що їм потрібно, ми побачили не тільки в Бучі, Ізюмі чи Херсоні, а й у невідомому абсолютній більшості українців баварському містечку Мурнау-ам-Штаффельзе, де у квітні 2024 року двох громадян України зарізали тільки за те, що вони – українці. А зарізав – росіянин.