Чому я стала краще вчитися на карантині

Коли минулої весни розпочався карантин, і навчання перейшло в онлайн – я видихнула з полегшенням. М’яко кажучи. Насправді я танцювала серед кімнати танець перемоги індіанців Майя.

А який студент не зрадів, що не потрібно буде ходити на навчання? Тим паче, що спершу пар і справді не було. У нашій академії викладачі сподівалися на швидке закінчення карантину, а тому спокійно дали одне-два завдання і зникли з радарів на місяць. Це вже потім вони, бідолахи, зрозуміють, що це надовго. І це вже потім, ми, бідолахи, будем дистанційно закривати свою сесію – адже в травні завдань враз стало так багато, як людей в «Ашані» 31 січня.

Для мене ж це все одно не було катастрофою. І не є нею досі. Всі чотири роки свого навчання на журналіста-піарника в Українській академії друкарства я паралельно працюю. Тому дистанційна форма полегшила мені доступ до самого навчання. Тепер підключаюсь до лекцій та презентую практичні, де б не була. І це дало дуже хороші результати! Я стала настільки ефективною, що цього семестру отримую президентську стипендію.

Можливо, моя «історія успіху» пов’язана з тим, що я з дитинства дуже домашня «рослина». В той час, як сестра любила побігати у дворі з друзями, я стабільно знаходила 1000 і 1 заняття вдома. Так було і на карантині. Я пройшла безліч онлайн-курсів, повернулася до активного читання, займалася спортом і загалом мої дні були яскраві і наповнені. Крім того, більше не доводилось витрачати в сумі по 3 години на день щоб дістатися корками до вузу і назад, бо живу я далеко від нього. Цей час витрачала на інші, приємніші речі. Наприклад, на спілкування з рідними.

Цього семестру, якщо порівнювати з минулим, навчання організоване краще. З усіма викладачами є стабільний зв'язок у меседжерах та через пошту. Заняття відбуваються у Skype або Zoom. Модулі ми пишемо зазвичай у google-формах або відповідаємо на питання усно під час відео-конференцій.

Розумію, що не всі спеціальності можна перевести в дистанційний режим вдало. Нам, журналістам-піарникам, карантин змінив мало. А от моєму другові, який навчається у Києві в Академії музики ім. Р.М. Глієра, онлайн навчання зовсім не йде. Здавати гру на гітарі через погану камеру та мікрофон ноутбука – це не просто реферат чи презентацію робити. Так само не уявляю собі муки студентів-медиків.

За чим справді скучила – це за спілкуванням з одногрупниками. Вони у мене з різних куточків України, і всі вони зараз вдома, як і я. Однак, ми часто зідзвонюємось в скайпі, спілкуємось у чаті групи, а також плануємо спільні поїздки одне до одного на канікулах.