Діти мають самостійно обирати своє майбутнє

Олександр Николяк
керівник управління молодіжної політики Львівської міської ради

За даними Державної служби зайнятості, в 2019 році офіційно безробітними були майже 312 тисяч молодих людей, а згідно даних за 2017 рік 52% молодих людей працювали не за фахом. Я почав цікавитись природою цього процесу і виніс питання на обговорення.

Нещодавно спілкувався з батьками львівських школярів. Розмова видалась нелегкою – щодо професій, які вони обрали для своїх дітей. Це наштовхнуло мене на роздуми про батьківську відповідальність в час, коли їхні діти починають обирати шлях після школи. Адже дуже часто батьки нав’язують свої думки, власні нереалізовані мрії, плани та амбіції в майбутнє своєї дитини. Звісно, вони хочуть для них лише кращого життя. А краще життя - це часто «престижна професія» і «висока зарплата». Але, на жаль, дуже часто добрі, але погано виконані наміри, призводять до протилежного результату. Хочу, щоб сьогодні мене почули батьки школярів.

З досвіду роботи і спілкування з молоддю я зрозумів, що в більшості випадків показником успіху не є наявність золотої медалі чи червоного диплому, а вміння бути адаптивним до нових обставин, які щоразу підкидає життя. Впродовж останніх семи років громадського життя мені довелось попрацювати з понад трьома тисячами молодих людей, зокрема студентами. Більшість із тих, хто страждав комплексом відмінника ще зі школи, не могли впоратись в простих життєвих ситуаціях чи конфліктах. А все тому, що вони заточені на хороші оцінки, а життя вимагало від них в той момент зовсім іншого - швидкого реагування на запити місцевого ринку. Сьогодні недостатньо володіти однією професією. Успішною стає та людина, яка може бути мультифункціональною, володіє навичками у різних сферах і вміє застосувати їх, адаптуватись під щоденні виклики, які дає життя.

Сьогодні більшість абітурієнтів навмання обирають майбутню спеціальність та університет, в якому здобувають вищу освіту. Під «навмання» я розумію і те, що діти стають жертвами нав’язувань своїх батьків. А батьки в свою чергу, перебувають в полоні стереотипів: «моїй дитині потрібна вища освіта», «куди ж ти без диплому», «а що скажуть люди». Саме в такому дусі в дитині плекають комплекс відмінника і хибне уявлення про майбутнє: "успіх" - це хороший університет і престижна спеціальність.

Образно кажучи, у школі дітей навчають грати у футбол, а університет диктує правила гри у великий теніс. Саме в такій ситуації опиняються випускники шкіл, які вступають до університету чи коледжу і на перших лекціях чують від викладача стандартну фразу: «Забудьте про все, що вас вчили в школі».

Університет - це другий важливий етап становлення молодої людини. А тому батьки повинні відчувати особливу відповідальність: не нав’язувати «престижність», а дивитись за тенденцією, за тим, як стрімко змінюється і розвивається ринок праці. Світ невпинно прогресує щодня і часто університет дає вже не актуальні знання. Та найголовніше - варто бачити і слухати бажання дитини. Говорити з нею, порушувати питання майбутнього, зокрема і професійного, не в останньому класі школи, а щонайменше - за два роки до вступу.

Після вступу до вишу, здавалось би, майбутнє уже визначене. І справді, все було б фантастично, якби не кризовий період, який приходить чи не до кожного студента у віці 19-20 років. Студент ставить під сумнів той шлях, який обрав в університеті і частково усвідомлює, що обраний фах є чужим для нього з різних причин. Одна з найпоширеніших - вплив батьків на прийняття рішення при обранні майбутньої професії.

Рано чи пізно до багатьох приходить розуміння, що працювати за спеціальністю, яку обрав чи обрала - не буде. Та всупереч цьому продовжує навчання і переконує сам себе: «Що має бути – те буде». І саме в той період, коли є можливість задуматись про зміну професії, на арену знову виходять батьки: «Університет треба закінчити, отримаєш диплом – неодмінно візьмуть на роботу». І багато молоді погоджуються з думкою батьків.

Отримавши диплом та непогані оцінки, які не завжди свідчать про рівень знань, починається пошук роботи. І на цьому етапі приходить усвідомлення, що довкола працюють люди, серед яких не усі мають вищу освіту. А деякі колеги - молодші, але професійніші, ніж ти. Здавалось би - парадокс. Як таке можливо? Вища освіта – це ж «еталон якості» працівника. Насправді ж, це еталон, який нав’язало суспільство.

Трапилось так, що університет в парникових умовах виховав студента звичайним учасником великої системи, яка працює на державний апарат, де є люди, які наймають на роботу і ті, яких найняли. Великої системи, де негнучкий та абсолютно неадаптивний випускник університету намагається втриматись на плаву та зберегти свою ціну на ринку праці. Але це не причина. Це наслідок. Все бере свій початок ще у школі. То можливо нам варто задуматись над тим, як забезпечити дитині умови для самостійного вибору майбутнього?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук