«Дівчата і футбол – це досі екзотика»
Спорт

«Дівчата і футбол – це досі екзотика»

Розмова із футболісткою збірної України Тетяною Романенко

8 квітня 2016 1799 0
фото ZAXID.NET

Жіноча збірна України з футболу знову у Львові і знову змагатиметься за путівку на міжнародний чемпіонат. 8 квітня на «Арені Львів» українки спробують здобути домашню перемогу у відборі на Євро-2017 проти збірної Албанії.

Наразі українська команда перебуває на другому місці у турнірній таблиці своєї групи і має непогані шанси на те, аби представляти Україну на чемпіонаті Європи у 2017 році.

Напередодні матчу з Албанією ZAXID.NET зустрівся із форвардом української команди Тетяною Романенко. Таня виявилась приємною співрозмовницею – мініатюрна дівчина (ріст 164 см), з щирою усмішкою та вольовою вдачею. Вона мріє виступати у чемпіонаті Німеччини, а в майбутньому хоче стати спортивним журналістом. 25-річна футболістка родом із сонячної Одеси називає себе авантюристкою і радіє візиту до Львова. Каже, що так, як у місті Лева, збірну України не підтримують ніде.

Ми розпитали футболістку про її перші кроки у кар’єрі, про виступи в Росії, Італії і навіть у Південній Кореї, про стереотипи і жіночий футбол, і звісно ж, про українську збірну.

Львів люблю за старовинну архітектуру, приємну атмосферу і справжній український дух. Люблю «Арену Львів», де нас завжди добре підтримують. Ви не уявляєте, яка це радість, коли навіть кілька десятків людей щиро вболівають за тебе. Взагалі зі Львовом маю багато приємних як особистих, так і футбольних спогадів.

Дуже часто мене запитують – чому футбол? Чесно кажучи, не пам’ятаю конкретний момент, коли я вирішила грати у футбол. Я виростала у звичайному одеському дворі, де було багато хлопців. І з хлопцями, зазвичай, я проводила найбільше часу. Природно, що ми не гралися ляльками, а копали м’яча. Пам’ятаю, як ми малювали ворота на гаражах, робили якісь відзначки для пробивання одинадцятиметрових ударів. Мені було років 7-8, а я вже рахувала, скільки голів забила у цьому році, думала, скільки б забити у наступному. Тоді й виявилася моя пристрасть до футболу, яка згодом стала професією.

Перша моя команда була непрофесійною і повністю складалася із хлопців. Одного разу випускник нашої школи вирішив створити футбольну команду, куди набирали хлопців мого віку. Я побачила, як вони тренуються, підійшла і попросила тренуватися разом із ними. Це був мій перший серйозний рік, який провела у футболі.

Батьки завжди підтримували мій вибір, хоча мама була дещо засмучена, що я так рано покинула рідний дім – у 14 років поїхала грати у Херсон. А тато навпаки – дуже пишався мною. Зараз батьки – це моя найбільша опора, і вони завжди допомагають мені, коли доводиться робити якийсь серйозний життєвий вибір. Чи мріяли вони, аби я стала лікарем чи архітектором? Ні. Я дуже рано проявила себе у спорті, тому із професією все було ясно ще з дитинства.

Перший серйозний успіх відбувся у Харкові, коли я виступала за ФК «Житлобуд». Тоді ми виграли чемпіонат України і Кубок України. Це було моє перше серйозне досягнення. Жіночий футбольний чемпіонат України не був дуже розвиненим, тому всі кращі футболістки досить швидко переїжджали за кордон.

Чотири роки я виступала за російський клуб «Кубаночка». Я ні про що не жалію. Це були чотири хороші роки для моєї кар’єри. Я багато чого навчилася, дуже виросла у плані футбольному та професійному. Однак і в Росії жіночий футбол не збирає стадіони, а зараз у російському чемпіонаті виступає лише п’ять професійних клубів. П’ять! І це в такій величезній країні. Мені здається, тут проблеми у Росії та України схожі – жіночий футбол ніхто не популяризує, звідси відсутність інтересу та мала кількість команд.

На що витратила першу зарплату – чесно зізнаюсь, не пам’ятаю. Але пам’ятаю, коли отримала перші гроші за те, що вмію грати у футбол. Якось ми з братом у дворі копали м’яча. Підійшов один чоловік і посперечався зі мною на гроші, що я не заб’ю гол. Я, звісно ж, забила, а він заплатив мені 5 грн. Наприкінці дев’яностих це були космічні гроші, особливо для школярів. Ми з братом пішли в магазин і на ці гроші купили собі «Кока-коли».

Дебютний виклик у збірну я отримала у серпні 2007 року. Це не була несподіванка, оскільки до того я виступала за юнацьку та молодіжну збірну України. Однак про цей виклик, зізнаюся, мріяла. Зараз у нас в команді дуже дружній колектив. І що найважливіше – я можу покластись на цих людей як на футбольному полі, так і в житті.

Я не вважаю, що наша збірна у технічному чи фізичному плані поступається будь-якій з команд. Але існує проблема психологічна, коли ти ще перед виходом на поле накручуєш себе, бо попереду матч проти сильної команди. Тут не у фізиці справа, а у психології. Над цим варто працювати.

Лідерами у роздягальні нашої збірної є воротарі – Катя Самсон та Іра Зварич. Вони завжди вміють розвеселити всю команду, розповісти безліч анекдотів і навіть влаштувати танці. З ними завжди весело.

У Південній Кореї було дуже важко. Я згадую той час, як армію – там був дуже суворий режим. У порівнянні із виступами в Росії це був виклик – інша культура, підхід до тренувань, і найскладніше – мовний бар’єр. Там якщо хтось від тебе на місяць старший, то він завжди правий, завжди його слово зверху.

Тетяна Романенко під час виступів у Південній Кореї.

Зараз я виступаю в Італії в серії А і там мені дуже подобається. В Росії тренери робили більший акцент на фізичні показники, а у Кореї – на технічні. В італійському клубі «Сан-Заккаріа», за який я зараз виступаю, – приємний мікс, оскільки хороша підготовка як фізики, так і техніки. Вимоги до гравців там дуже серйозні, але це Італія, тут футбол як релігія.

У чоловічому футболі найсильнішими є іспанська, англійська та німецька ліги. У жіночому – французька, німецька та американська. Пограти там мріє кожна футболістка, хоча не можу говорити за всіх. Особисто я хотіла б пограти у чемпіонаті Німеччини. Це був би великий плюс у моїй кар’єрі. Але все ще попереду. Побачимо (усміхається).

Коли мені було 14-15 років, я просто обожнювала Роналдіньо. Я намагалась повторювати усі його фінти. Однак зараз вважаю, що найбільший твій кумир – ти сам.

Із чоловічою збірною України зв'язок не підтримуємо. Чому так? Я не знаю. Пам’ятаю момент, коли ми їхали на відбіркову гру до Євро-2013 в Ісландію. Це була дуже важлива гра – вирішувалася доля збірної України на чемпіонаті Європи. Ми сидимо в «Борисполі», чекаємо на рейс, а тут заходить команда київського «Динамо». І одразу ажіотаж – камери, журналісти, багато людей. І ця різниця була така відчутна: вони летіли на якусь товариську гру і було стільки уваги, а у нас був останній бій за Євро-2013 і ми залишились в тіні.

Тетяна Романенко та Андрій Ярмоленко.

Чоловічий та жіночий футбол відрізняється одним – жінки більш амбіційні. А так – це один вид спорту для всіх. Жінки на полі більш непоступливі, будуть битися до кінця. Цим ми і цікавіші. Ви здивуєтесь, але дівчата можуть битись до останньої краплі крові. Я серйозно (сміється).

За характером я авантюристка. Можу лежати на дивані, а потім зірватись, зібратись за 5 хв і летіти в Таїланд або на інший куточок світу. У мене таке було. Взагалі, подорожі – це найкращий відпочинок. Я авантюристка і на полі – завжди намагаюсь урізноманітнити свою гру, ризикувати, вносити якийсь креатив. Спорт дав мені цілеспрямованість і впевненість у собі. Я можу бути по-спортивному злою, але не злопам’ятною. Усі негативні емоції під час гри залишаю на полі.

Після завершення кар’єри хочу стати спортивним журналістом. Можливо, за кілька років ми будемо колегами (сміється). У цьому році планую продовжити навчання на факультеті журналістики в Одесі. Хоча одним спортом своє життя і майбутню кар’єру обмежувати не буду – думаю у будь-якій хорошій редакції можна спробувати себе також в інших рубриках, не лише у спорті чи футболі.

Серед моїх найближчих друзів майже немає спортсменів. Чому? Бо так цікавіше. Мені подобаються різні люди, які можуть мене чогось нового навчити, з якими я можу поговорити не лише про футбол. До прикладу, я зустрічаюсь із хлопцем, який дуже далекий від футболу і не цікавиться ним взагалі. Я не фанатик – не переглядаю у вільний час усі матчі, не читаю усі книжки про Пеле чи Марадону. Люди думають, якщо я граю у футбол, то зі мною більше нема про що поговорити. Ця тема виникає всюди і завжди, і це втомлює.

Останній фільм, який подивилась, - «Нельсон Мандела: Довгий шлях до свободи». Музику люблю різну, а з книжок обираю фентезі та історичні романи. Вже довгий час збираюсь подивитись «Гру престолів», але мені не подобається, що там в кожній серії хтось вмирає. Найулюбленіший серіал – «Теорія великого вибуху».

Дуже хочу поїхати в Бразилію. Посперечалась зі своїм угорським другом, хто з нас швидше заговорить іноземною мовою: він вчить російську, а я – італійську. Так от, якщо я виграю, то він везе мене в Бразилію, а якщо він – то я його в Японію.

Раніше я мала багато хлопчачих речей у гардеробі, як більшість спортсменок. Однак потім подорослішала, і зараз люблю вдягнути підбори. Хоча із яскравим макіяжем не експериментую – туш, помада і не більше.

Дівчата у футболі залишаються своєрідною екзотикою. Принаймні, в Україні. Мені неодноразово говорили, мовляв, ти ж дівчинка, для чого тобі футбол? Однак я вважаю, що ми обираємо той фах, ту професію, яка нам подобається. І цей вибір не стосується абсолютно нікого. Бокс, важка атлетика, футбол – якщо тобі це подобається, то чому б і ні? От якби жінки першими почали грати у футбол, чи в когось би виникало запитання чи це жіночий спорт? Напевне, ні.

***

Підтримати жіночу збірну України у матчі проти Албанії можна 8 квітня на стадіоні «Арена Львів». У відборі до Євро-2017 в українських футболісток залишилось лише два домашні поєдинки - проти Албанії (8 квітня) та проти Греції (7 червня). Одразу після гри у Львові українська команда вирушить до Франції, де проведе напружений поєдинок із місцевою жіночою збірною.

Фото: ZAXID.NET/Мирослав Пархомик, Facebook/Tanya Romanenko.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук