Керецьки як майбутнє

Наприкінці минулого тижня всю Україну шокував інцидент, який стався в Закарпатській області. На засіданні Керецьківської сільської ради один з депутатів підірвав гранати. Постраждало 26 осіб, частина з них – і сам підривник – отримали важкі поранення.

І ця історія не настільки проста, щоб звести її лише до безконтрольного обігу озброєння у воюючій країні. Чи навіть до партійної приналежності «терориста» – хоча про те, що він представляє «Слугу народу», чий ідейний лідер (нині – президент України) в однойменному серіалі взагалі розстріляв парламент, згадали майже відразу. (І, до речі, правильно зробили, бо такий фактор справді може мати місце. Люди радянського і пострадянського суспільств взагалі дуже схильні плутати реальність з кінематографічною вигадкою.) Але ми поговоримо сьогодні не про це.

А для початку наголосимо на очевидному. Подібними засобами вирішувати суперечки, які виникають під час засідань сільської, міської чи Верховної Ради – не-при-пус-ти-мо. Взагалі. Точну оцінку діям Сергія Батрина дасть суд, але цілком очевидним є те, що вони підпадають від певні статті Кримінального кодексу. Як мінімум тому, що є постраждалі. Бо, якби він підірвав самого себе десь у коридорі сільської ради чи посеред вулиці, або вчинив самоспалення на знак протесту – ставлення до нього було б геть іншим, хіба ні? І зараз ми говорили б уже про героя, а не про злочинця. Майже так, як говорили про Олексу Гірника чи Василя Макуха. Або просто співчували б, як багато хто і вчинив в історії із Сергієм Ульяновим.

Та є різниця: постраждали люди. І навряд чи всі присутні на тому засіданні були винними. Принаймні, на думку Сергія Батрина. І ось тут зарито головний ключ у цій історії. Ключ, до якого немає ніякої справи правоохоронним органам – але є нам з вами, українському суспільству.

Бо Батрин, хай як дивно це прозвучить, намагався добитися справедливості. У своєму розумінні, звісно, але тим не менш. А справедливість – це така річ, яка тільки час від часу межує із законослухняністю. А іноді може набувати ось таких форм. Форм, які далеко не всім сподобаються. Але принаймні цього депутата сільської ради не звинуватиш у дешевих спецефектах чи чомусь подібному – він так само ризикував життям, ба більше, була знайдена фактично передсмертна записка, яка лише підсилює цей «месницький» мотив.

І це дуже важливо. Дуже важливо зрозуміти, що запит на справедливість в Україні нікуди не дівся і не дінеться. Уже не дінеться. Фактично оця нинішня нова Україна почала своє існування саме з такого запиту – запиту на справедливе покарання тих, хто (а) дав наказ розігнати Євромайдан, (б) жорстоко його виконав. Ми живемо в країні, вимога справедливості в якій є наріжним каменем. І від цього неможливо відмахнутися.

Особливо в умовах війни. Особливо, коли в умовах війни, в умовах фактичної відсутності цивільної частини бюджету керівництво сільської ради регіону, максимально віддаленого (як географічно, так, можливо, і ментально – принаймні акторка Римма Зюбіна, яка родом саме звідти, з Ужгорода, розповідала в одному з інтерв’ю про тамтешні настрої в стилі «то не наша война») від театру воєнних дій, виписує собі різноманітні премії та надбавки.

Згадайте, якою була і є реакція на витрачання місцевими радами, передусім радами Києва та інших великих міст (бо вони найпомітніші, бо в цих містах є певні осередки громадянського суспільства), коштів на інфраструктурні об’єкти. Не на підвищення зарплат чиновникам, зовсім ні – а на те, що в мирний час сприймалось би як мінімум нейтрально, а то й позитивно, бо от, мовляв, молодці, покращують життя в місті. Зараз цей запит не працює, працює інший – на допомогу армії. А коли місцева влада навіть про інфраструктуру у власній сільраді не дбає, а виділяє гроші банально собі коханим…

Для них у нас є погані новини. Для всіх цих сотень, тисяч точок на мапі, які за великими містами просто непомітні, але відіграють у нашому з вами загальноукраїнському житті не менш вагому роль. Ці новини полягають в тому, що подібні ситуації траплятимуться і далі. І їх ніхто не виправдовує і не виправдає (крім суду, але і в цьому є сумніви). Місцеві депутати повинні усвідомити, що такі демонстративні вирішення власних фінансових проблем за казенний кошт у часи війни матимуть відповідний фідбек. І у слові «відповідний», зважаючи на психологічний стан фактично всіх громадян України і доступність зброї в нинішніх умовах, криються дуже неприємні, а відверто – страшні речі.

На керецьківського «терориста» ще чекатиме заслужене покарання. Але чи зроблять висновки з цієї історії ті численні голови сільських, селищних рад, сільських тергромад, які всю дорогу займаються лише перерозподілом коштів по власних кишенях? Чи перестануть використовувати свої посади лише як дійну корову? У цьому є обґрунтовані сумніви. Тож чекаймо на нових Сергіїв Батринів. Їх ще буде і буде.

А для всіх інших це сигнал зовсім іншого характеру. Що, попри всі рішення Євроради, до цивілізованого європейського світу нам ще дуже далеко. Бо ми прагнемо – принаймні декларативно, хоча багато хто і цілком щиро – увійти в ту спільноту, де подібні суперечки вирішуються все-таки не вибухами гранат. Хоча, можливо, подібних суперечок там і немає. Принаймні у старій частині Європи, яка ніколи не знала російсько-радянської бюрократичної корозії…