Країна, якій не потрібна енергетична незалежність

Проблема забезпечення української енергетичної незалежності не втрачає актуальності ще з 1991 року. За двадцять років держава так і не змогла розробити та впровадити концепцію енергетичної незалежності.

Усі кроки влади виглядають як запізніла реакція на події, які неможливо змінити. Замість гри на випередження та мудрого стратегічного планування ми спостерігаємо безпорадну політику, яка заганяє країну в економічний ступор.

Газовий наркотик

У 2010 році обсяг видобутку природного газу в державі сягнув 19,1 млрд кубометрів, скоротившись на 5,5% порівняно з 2009 р. Розрахунки показують: для потреб населення щорічно потрібно 26 млрд. м куб природного газу. З них 17 млрд м куб – природного газу власного видобутку, який використовується, для приготування їжі, підігріву води, індивідуального опалення та близько 9 млрд м куб природного газу, який реалізується підприємствам теплокомуненерго. Тобто Україні потрібно ще додатково купувати 6—7 млрд кубометрів дорогого імпортного газу. Цифра серйозна, але не настільки, щоб складати загрозу для енергетичної безпеки. Однак головними споживачами енергоносіїв в Україні є не рядові громадяни, а індустріальні сировинні монстри.

СРСР залишив у спадщину Україні чимало промислових гігантів. Ця, на погляд деяких людей з минулого, гордість та основа української економіки, насправді є каменем, що її топить. Сконцентрована в руках олігархів важка промисловість щороку пожирає величезні обсяги енергоносіїв. Надприбутки від експорту сировини йдуть зовсім не на революційне переоснащення підприємств і не на зарплати робітникам. Вони вивозяться в офшори та осідають на банківських рахунках олігархів.

 

Сконцентрована в руках олігархів важка промисловість щороку пожирає величезні обсяги енергоносіїв

 

До 2006 р. ситуація з цінами на голубе паливо була стабільною. У 2000 – 2005 рр. вартість російського газу становила в середньому 50 доларів за тисячу кубометрів. Та починаючи з 2006 р. відносини між Росією та Україною у газовій сфері різко погіршуються. Президент Путін був явно роздратований перемогою помаранчевих сил в Україні, а також перебував в екстазі від стрімко зростаючих цін на енергоносії. В результаті першої газової україно-російської війни 2006 р. вартість газу для України виросла вдвічі – до 95 доларів.

Висхідна тенденція продовжувалась і в наступні роки. Так, 2007 р. російський газ коштував вже 130 дол., 2008 р. – 179,5 дол., а в першому кварталі 2009 р. сягнув 360 дол. Після цього розпочалось падіння вартості голубого палива, зумовлене світовою економічною кризою. Однак період відносно дешевого газу тривав недовго: якщо у четвертому кварталі 2009 р. газ коштував 208 дол., то вже в першому кварталі 2010 р. досяг позначки у 305 дол.

Спроба збити ціну на газ з допомогою скандальних Харківських угод 21 квітня 2010 року виявилась невдалою. Формула ціноутворення залишилась такою ж самою. Знижка для України у розмірі 30% стосується зовсім не населення, а великих підприємств. При цьому російський Чорноморський флот залишатиметься в Україні до 2042 р. з правом автоматичної пролонгації на 5 років. Однак вартість оренди для нього з 28 травня 2017 р. становитиме лише 100 млн дол., тобто зросте всього на 3 млн від нині чинної.

За договором передбачено, що українська сторона купуватиме величезні обсяги газу — 40 млрд кубометрів. Така кількість є зайвою навіть для сировинної та енерговитратної української економіки. Складається враження, що Газпром просто хоче збути свій недешевий газ, який Європі вже не дуже потрібний.

Надлишок голубого палива розбещує українську промисловість. Як показує досвід минулих років, олігархи не мають бажання модернізувати свої підприємства. Їх мета — максимальні прибутки вже і зараз. Саме тому продуктивність праці одного металурга в нашій країні у 10 — 15 раз нижча, ніж на заводах Європи.

Основними споживачами імпортованого газу є великі промислові підприємства  сировинного типу, орієнтовані на експорт. Їх частка в структурі ВВП України досягає 40%. У цьому сенсі наша країна дещо нагадує Росію. Тільки в північно-східного сусіда основу ВВП забезпечує експорт сировини у вигляді нафти та газу, а у нас – металопродукції. І та, і інша модель – однаково архаїчні. Нестача газового наркотику для України буде смертельно небезпечною для всієї держави.  

Цікаво, що з приблизно 170 млрд м куб російського газу, який 2010 року було відправлено на експорт, на слабку, але енергозатратну економіку України припадає майже 35 млрд м куб. А 2011 року обсяг закупівлі Україною голубого палива має зрости до 41 млрд кубометрів. І спроби вилікуватись від цієї енергетичної залежності майже не помітні.

Трубопровідний шантаж

Українські політики полюбляли самозакохано спочивати на лаврах великої транзитної держави. Побудовані з Росії в Європу магістральні газопроводи дозволяли почувати свою вагомість на світовій арені. Однак і цей стратегічний козир, схоже, випливає з українських рук. З завершення будівництва Північного та Південного потоків та газопроводу Nabucco, який постачатиме Європі голубе паливо з Середньої Азії, наша ГТС буде нікому не потрібною. Така перспектива може постати перед Україною вже у найближчі роки.

За підсумками 2010 року, транзит газу через Україну до зарубіжних споживачів сягнув 98,6 млрд кубометрів. Проте 2008 року цей обсяг був більшим на 21 млрд кубометрів.

У разі запуску Північного потоку пропускною здатністю в 55 млрд м куб та Південного потоку пропускною здатністю в 63 млрд м куб, українська ГТС втратить свій статус транзитера-лідера. А проект Nabucco потужністю 30 млрд кубометрів газу остаточно її доб’є.

Навіть якщо терміни запуску альтернативних газопроводів в Україну будуть перенесені на кілька років (особливі проблеми можуть виникнути при будівництві Південного потоку), перспективи України все одно вимальовуються в песимістичних тонах.

У 2010 р. «Нафтогаз» зумів заробити на транзиті газу в Європу 3 млрд дол. Ця сума хоча б на три місяці перекривала вартість імпортованого газу з Росії. Після запуску газопроводів в обхід України бюджет втратить і цю статтю прибутку.

 

Цікаво, що з приблизно 170 млрд м куб російського газу, який 2010 року було відправлено на експорт, на слабку, але енергозатратну економіку України припадає майже 35 млрд м куб

 

У 2010 році певні надії української сторони були пов’язані із запуском нафтопроводу «Одеса-Броди» в аверсному режимі. Але передноворічні домовленості Білорусі та Росії ставлять під сумнів потребу білоруських нафтопереробних заводів у венесуельській нафті. В результаті український нафтопровід знову виявиться нікому не потрібний. Адже активних переговорів з іншими потенційними споживачами наша країна не проводила. А білоруська відмова виявилась холодним душем для неї.

Щоправда, в України ще є шанси використати свій транзитний потенціал. Останнім часом серйозно зросла частка скрапленого газу на світовому енергетичному ринку. Активізувались роботи з будівництва терміналів для скрапленого газу. Один з них, зокрема, планує побудувати Грузія на узбережжі Чорного моря.

Україна вирішила не відставати від тенденцій ринку і оголосила про старт проекту спорудження терміналу з прийому природного скрапленого газу обсягом 10 млрд кубометрів на чорноморському узбережжі України. Роботи планують завершити до 2014 року. Наразі триває розробка техніко-економічного обґрунтування. Успішна реалізація плану, звісно, не вилікує України від енергетичної залежності, але все ж зробить її менш вразливою.

Сланцева надія

Однак доля дарує Україні ще один шанс вирватись з енергетичних пут свого північного сусіда. Ідея порятунку прийшла з-за океану. Використовуючи новітні технології, США зуміли здійснити революцію на світовому газовому ринку та поставити під загрозу позиції Газпрому.

Ще кілька років тому російський газовий монополіст почувався настільки впевнено, що міг дозволити собі займатись політичним шантажем всієї Європи. Прискорене зростання цін на газ надихав керівників Газпрому та російську політичну еліту на фантастичні ідеї. У 2007 році Міллер, глава правління російського енергетичного монстра, розмірковував про часи, коли нафта буде коштувати більше 200 доларів за барель, а разом з нею ціни на газ сягнуть захмарних висот. Друг Путіна тоді ще не підозрював, що «могильник» Газпрому вже робить перші кроки по світу.

До 2000-х років добування сланцевого газу було надто дорогим задоволенням. Цей вид енергоносія ніхто не сприймав всерйоз. Однак за останні 5 – 10 років стан змінився. Завдяки технології горизонтального буріння та гідравлічного розриву собівартість видобутку сланцевого газу впала до 100 доларів за тисячу кубометрів, а на деяких свердловинах наближається до 50 доларів. Для порівняння: вартість російського газу для Європи коливається в межах 250 – 350 доларів.

Внаслідок енергетичної революції США вийшли на перше місце у світі за рівнем добування газу. Американцям більше не потрібно купувати газ – вони самі можуть продавати його на експорт. Країни Перської затоки, які раніше відправляли скраплений газ до західної півкулі, розвернули свої газові танкери до Європи. Вартість скрапленого газу також виявилась нижчою за російські енергоносії. На світовому газовому ринку щораз більшу популярність набувають короткотермінові біржові контракти, які становлять 35% всіх європейських угод з купівлі газу. Світові ціни на газ впали на 30% і довгострокові договори з Газпромом стали користуватися щоразу меншою популярністю.

Якщо у кращі часи частка російського монополіста на ринку Європи становила 25%, то минулого року вона скоротилась до 18%. У 2010 році експорт Газпрому в країни ЄС впав на 7,7%, зате зріс в країни СНД (передусім в Україну).

 

Для запуску технології видобування сланцевого газу потрібна політична воля і значні фінансові вливання

 

У зв’язку з енергетичною революцією в України відкривається дві можливості. По-перше, завдяки світовій тенденції до здешевлення голубого палива, витребувати від Росії зменшення його вартості. Цим шляхом йдуть всі європейські країни. Дорогий, а отже, неконкурентноздатний енергоносій нікому не потрібний, коли на ринку є дешевші пропозиції.

На жаль, українська влада добровільно загнала себе в кабалу нерівноправних контрактів. Формула обчислення вартості газу для України з прив’язкою на нафтові ціни не відповідає реаліям ринку і не дозволяє сподіватись на знижку. А відсутність диверсифікації в постачанні енергоносіїв робить нашу країну безпорадною і змушує сподіватись тільки на милість газпромівського монстра.

Друга можливість полягає в активній розвідці власних запасів сланцевого газу. Запаси цього виду палива в Україні, за оцінками Національного агентства з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів, становлять від двох до 32 трлн кубометрів. І значна частина з них зосереджена в Західній Україні.

Для запуску технології видобування сланцевого газу потрібна політична воля і значні фінансові вливання. Деякі кроки в цьому напрямі вже роблять. Так, британсько-російська компанія ТНК-ВР планує в першому кварталі цього року отримати ліцензію на пробне буріння з пошуку сланцевого газу. А у грудні 2010 року підприємство «Шахта імені Засядька» (м. Донецьк) уклало договір про співробітництво з однією з найбільших в світі нафтосервісних компаній Halliburton про розробку родовищ сланцевого газу.

Однак цей процес досить тривалий і говорити про чіткі перспективи поки що зарано. Крім того, Росії зовсім не вигідно отримати в себе під боком забезпечену енергоносіями країну. Тому Москва намагатися за будь-яку ціну зірвати сланцевий проект в Україні.